Останніми місяцями в Одесі знову вирують політичні пристрасті. Їх напруга, на щастя, не сягнула рівня минулого року, коли багатомісячне протистояння Майдану й Антимайдану вилилося, зрештою, у трагедію 2 травня. Тим часом на тлі регулярних терористичних актів, посилення соціального невдоволення, своєрідного вакууму влади в регіоні безневинна, на перший погляд, дискусія про можливість створення в Одесі або Одеській області вільної економічної зони "порто-франко" може послужити поштовхом до нагнітання напруженості. Тим більше що прецеденти вже були, коли група активістів Євромайдану зірвала круглий стіл, присвячений зазначеній тематиці.
При цьому питання вкрай політизується великою мірою завдяки, скажемо так, деяким доволі спірним новаціям, що їх запропонували народні депутати Микола Скорик, Вадим Рабинович і Олександр Пресман у зареєстрованому ними законопроекті "Про вільну (спеціальну) економічну зону "Порто-франко". Стосовно законопроекту був винесений висновок Головного науково-експертного управління Верховної Ради України, в якому перелічено всі його вади.
Але суть не в цьому. За політичними суперечками на задній план відійшли власне економічні питання доцільності, необхідності та перспектив розвитку спеціальних (вільних) економічних зон в Україні. Саме історія СЕЗ "Порто-франко" в Одеському морському порту багато в чому показова у плані непослідовності українських урядів, незалежно від їхнього політичного забарвлення.
Чому ідея "порто-франко" в Одесі така популярна? Та тому, що кожен одесит, який хоч трохи цікавиться історією свого міста, знає, що епоха бурхливого розквіту міста і порту в першій половині XIX ст. пов'язана саме з режимом "порто-франко" (у перекладі - "вільна гавань"). Загалом, режим діяв із 1819-го по 1858-й р., тобто майже 40 років. Правда, при цьому забувають, що аналогічний режим у Російській імперії діяв у Батумі, Феодосії, Владивостоку, гирлах Обі та Єнісею. Не вдаючись у подробиці, можна сказати, що "порто-франко" був, по суті, буржуазним інструментом, із допомогою якого у феодальній країні намагалися вирішити питання розвитку нових територій. При цьому, поряд із позитивом, цей режим мав і негативні наслідки. Про це яскраво свідчить листування новоросійського генерал-губернатора Михайла Воронцова з міністром фінансів Російської імперії Єгором Канкріним у 1825-1826 рр.
До ідеї спеціальних економічних зон повернулися в 1990-тих уже в незалежній Україні, в умовах переходу від планової до ринкової економіки, коли власне ринкових механізмів практично не існувало й гостро постало питання залучення іноземних інвестицій. У жовтні 1992 р. ухвалили Закон "Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон".
У самій Одесі 16 грудня 1990 р., з ініціативи Одеського міськвиконкому, навіть відбувся міський референдум про створення вільної економічної зони. Створили спеціальний комітет, діяльність якого, втім, не мала особливого успіху. Існувало кілька проектів вільних економічних зон. Деякі з них навіть передбачали включення в СЕЗ території всього міста. Однак у результаті зупинилися на так званих точкових вільних економічних зонах.
Основними передумовами до створення Одеської СЕЗ стали вигідне економіко-географічне розташування Одеського порту щодо внутрішніх і зовнішніх ринків, високий рівень технічної оснащеності, розвинена інфраструктура, великий науково-виробничий потенціал, багаторічний досвід зовнішніх зв'язків із багатьма країнами світу, дух здорового підприємництва, історична відкритість міста й регіону.
Як людина, котра стояла біля джерел створення СЕЗ в Одеській області, пам'ятаю, як складно проходив цей процес, скільки часу й сил потрачено на те, щоб переконати центр у необхідності цього кроку.
23 березня 2000 р. Верховна Рада ухвалила Закон "Про спеціальну (вільну) економічну зону "Порто-франко" на території Одеського морського торговельного порту".
Цілями створення СЕЗ "Порто-франко" в Одеському морському торговельному порту були:
- удосконалення виробничої структури порту шляхом залучення іноземного капіталу, збільшення обсягу надаваних портом послуг світового рівня;
- збільшення доходів місцевого і державного бюджету;
- пом'якшення проблеми зайнятості працездатного населення, підвищення професійної підготовки кадрів, які працюють у ринкових умовах;
- апробація на локальному рівні нових форм господарювання в умовах СЕЗ і поширення цього досвіду на аналогічні зони, створювані в інших українських портах.
Однак проблеми почалися з самого початку функціонування СЕЗ. Митні служби категорично відмовилися виконувати положення Закону "Про спеціальну (вільну) економічну зону "Порто-франко" стосовно вантажів та вантажовласників, залишивши право на пільги тільки за інвесторами. Це означало, що статус вантажу СЕЗ і звільнення від митних платежів отримували тільки ті вантажі, котрі призначалися для реалізації затверджених Одеською облдержадміністрацією інвестиційних проектів.
Навіть у цих умовах із 2001 по 2004 р. дирекція СЕЗ зареєструвала п'ять інвестиційних проектів кошторисною вартістю 29,6 млн дол США.
СЕЗ "Порто-франко" є найменшою СЕЗ в Україні, - вільних площ для організації виробництв із самого початку було не більше 4 га. Це не зашкодило "Порто-франко" стати взірцевою СЕЗ, що не мала рівних за ефективністю залучення інвестицій.
На жаль, через брак території не вдалося реалізувати інвестиційний проект японського концерну "Mitsubishi" з організації повного циклу виробництва електронної апаратури. Компанії, за попередньою оцінкою менеджменту, було потрібно не менше 32 га вільної площі однією "плямою". Попри реальну можливість залучення такого промислового гіганта, урядової підтримки в рішенні цього питання не було.
Замість сприяння, урядові структури, передусім Міністерство фінансів, постійно намагалися закрити СЕЗ.
Так, уже 26 серпня 2002 р. розпорядженням Кабміну №124 було схвалено мораторій на створення нових СЕЗ і ТПР.
27 серпня 2003 р. вийшло розпорядження Кабміну №1361, яке позбавляло обласні адміністрації права на затвердження інвестиційних проектів. Відтоді проекти затверджувало Міністерство економіки за умови позитивного висновку профільного міністерства, Мінфіну та Мінпромполітики. Термін розгляду проектів подовжувався до 4 місяців, а регіональна влада втратила право на затвердження будь-яких інвестпроектів, попри їхню очевидну користь і необхідність для регіону. Саму ідею СЕЗ як регіонального проекту було дискредитовано, а процес залучення нових інвесторів - фактично зупинено.
Законом України "Про Державний бюджет України на 2004 р." накладено мораторій на розгляд і затвердження нових інвестпроектів.
Отже, преференційний режим у СЕЗ, гарантований Україною інвесторам, мінімум, на 25 років, проіснував усього три роки і впав під ударами чиновницької бюрократії.
Слід зокрема відзначити, що загальним і окремими законами про створення СЕЗ Україна гарантувала інвесторам надання пакету пільг навіть у разі можливої зміни законодавства. Попри це, Закон України №2505 "Про Державний бюджет на 2005 рік", ухвалений 25.03.05 р., наклав мораторій на надання всіх пільг. Крім того, була спроба відібрати в інвесторів уже отримані пільги та ліквідувати їхні бізнеси на території України. Крапку у відносинах із вітчизняними й іноземними інвесторами поставили остаточно.
Якщо створення вільних економічних зон мало під собою економічну базу, то заморожування їхньої діяльності відбулося виключно з політичних мотивів. Причому зробили це політики, які на словах оголошували себе найбільшими прихильниками ринкових перетворень. Звісно, в діяльності СЕЗ не все було ідеально, траплялися, мабуть, і промахи, і зловживання. Деякі спеціальні економічні зони існували просто як "сірі зони", через які завозився товар. Однак, як кажуть, разом із водою вихлюпнули й дитину. Втім, їхня руйнівна діяльність зачепила не тільки вільні економічні зони, а й інші сфери економіки.
Підбиваючи проміжний підсумок діяльності вільних економічних зон, ми можемо сказати, що, попри загалом позитивний досвід, вони, з політичних причин, не виконали свого призначення.
Саме тому в березні 2013 р. відбувся круглий стіл, організований адміністрацією Одеського морського торговельного порту і регіональною філією Національного інституту стратегічних досліджень, під час якого обговорювалося питання відродження СЕЗ "Порто-франко" в Одеському порту та її розширення.
Суть пропонованої концепції зводилася до того, що потрібна нова філософія функціонування СЕЗ, покликана дати відповідь на виклики, поставлені світовою фінансово-економічною кризою.
По-перше, СЕЗ мають стати інструментом залучення іноземних інвестицій, конче потрібних для післякризового відновлення економіки в умовах дефіциту внутрішніх ресурсів.
По-друге, вони мають бути націлені на впровадження інновацій, створення виробництв із новими технологіями.
По-третє, спеціальні економічні зони можуть і повинні стати ефективним інструментом державної регіональної політики за однієї умови - розгляд і затвердження інвестиційних проектів буде прерогативою місцевих влад. Адже, власне кажучи, вихолощування ідеї СЕЗ почалося з того моменту, коли регіональні власті втратили повноваження на затвердження інвестиційних проектів.
Інакше кажучи, нові умови потребують пошуку нових форм інтеграції фінансового, промислового й інтелектуального капіталу для формування нових конкурентних переваг України.
У нас занадто сильні уявлення про те, що євросоюзівська і взагалі західна система ринкової економіки виключає існування вільних економічних зон. Але практика свідчить, що це ще один міф.
У Литві діють дві вільні економічні зони - у Клайпеді та Каунасі, у Польщі - 14 СЕЗ. Зрозуміло, жодна з них не охоплює цілі регіони або міста. Це в масі своїй точкові зони, створювані на обмеженій площі.
Яскравим прикладом використання такого інструмента як СЕЗ є сусідня Румунія, в якій діють успішні СЕЗ у портах Галац і Констанца (Констанца-Південна). Тоді, коли скасовувалися преференції для СЕЗ Одеського порту, порт Констанца успішно розвивався. Наприклад, 2006 р. Констанца переробила 1,037 млн TEU. Тільки 25% цієї кількості контейнерів були з румунськими зовнішньоторговими вантажами. Решта 75% опинилися в румунському порту транзитом, дорогою в Росію, Грузію, Болгарію, Україну й назад.
Водночас зрозуміло, що вільні економічні зони не варто ідеалізувати. Попри всі привабливі аспекти, вони є тільки інструментом, котрим треба вміти користуватися. Так, наявність 7 СЕЗ не позбавило Республіку Молдова статусу найбіднішої країни Європи. І тепер фахівці сходяться на тому, що молдавські вільні економічні зони не виконали завдань, для яких запроваджувалися, - створення робочих місць, залучення іноземних та місцевих інвестицій, зростання промислової продукції і стимулювання експорту.
Однак, попри європейський і світовий досвід, уряди України, незалежно від політичної орієнтації, негативно ставляться до такого інструменту як СЕЗ.
Після вже згаданого круглого стола було підготовлено відповідні рекомендації, які спрямували в Кабінет міністрів, профільні міністерства та комітети.
Мною було спочатку підготовлено звернення до прем'єр-міністра Миколи Азарова про відродження СЕЗ "порто-франко" в Одеському морському торговельному порту, а також відповідний законопроект, яким, серед іншого, пропонувалося розширити територію СЕЗ за рахунок "полів фільтрації".
Законопроект отримав схвалення всіх профільних комітетів і був рекомендований до розгляду у Верховній Раді.
Однак ідея відродження "порто-франко" в Одеському морському торговельному порту гальмувалася як урядом Азарова, так і урядом Яценюка.
Причина такого підходу очевидна. Незалежно від того, чи йдеться про "нову регіональну політику", про яку говорила попередня влада, чи йдеться про "децентралізацію", як тепер, - жоден український уряд не бажає передавати на регіональний рівень економічні повноваження, а хоче сам затверджувати, вирішувати й контролювати, що треба для тієї чи тієї області. Надмірна централізація стала однією з причин нинішньої кризової ситуації.
Я переконаний, що якби торік ухвалили відповідний закон про відродження "порто-франко" в Одеському порту, ми б не мали тепер надмірної політизації цього питання. Ба більше, отримали б інструмент, що дозволив би залучити в Україну реальні інвестиції, а також додаткові вантажопотоки.
В умовах затяжної економічної кризи Одеська область, та й Україна загалом, ризикує втратити чималу частину свого потенціалу, насамперед транзитного. Ми вже втрачаємо у швидкості, вартості й надійності поставок, а отже індекс логістичної привабливості прямує до нуля. Мало хто захоче інвестувати у країну, де йде війна і є загроза політичної нестабільності, а найголовніше - немає стабільних ринкових правил гри.
Нинішня криза відкриває можливість перебудувати українську економіку, зробити її більш мобільною, конкурентоспроможною й ефективною. Для цього потрібні нові інструменти. Відродження або створення нових СЕЗ на принципово нових засадах може стати одним із них.