Український дім нагадував великий вулик. Там розташувалися учасники акції непокори. Весь перший і другий поверхи, включаючи східці, загачені народом. Одні заходять погрітися й перекусити, інші утеплюються, збираються на Майдан. Люди зав’язують одне одному помаранчеві стрічки, пишуть слогани і просто спілкуються.
Біля столу з написом «Квартири. Поселення» юрбиться народ. Я не стала туди пробиратися, вирішила сама знайти тих, кому потрібне житло. Підійшла до симпатичної дівчини. Познайомилися. Олена разом зі своїм молодим чоловіком, його братами та батьком, силою-силенною друзів і знайомих приїхала зі Львова. Ми обмінялися телефонами. Пізно ввечері втомлені, але усміхнені хлопець із дівчиною переступили поріг мого дому. Так, починаючи з 23 листопада, вони йшли рано-вранці на Майдан, повертаючись запівніч.
Олені Андрієнко — 19, вона студентка Львівського інституту фізкультури. Юрі Германовичу — 22, працює в будівельній компанії.
— Почувши по телеканалу звернення Віктора Ющенка, ми вирішили їхати до Києва. Попри складнощі: батьківські заборони, відсутність квитків, перекриті дороги, ми все ж добралися до столиці, — розповідає Юра. — Олену мама категорично не хотіла відпускати, вважаючи, що не жіноча це справа — барикади та мітинги. «Інтер» і «1+1» передавали, що до Києва підтягують військову техніку, показували озброєних людей, усіляко нагнітали обстановку. Складалося враження, що починається громадянська війна. Було страшно. Адже ми дійсно довіряли цим каналам. Це зараз мама заспокоїлася, переконавшись, що на Майдані мирна демонстрація, і ніхто нікого не вбиває.
Виїхати молодим львів’янам вдалося лише завдяки Українській народній партії, членами якої вони є. Вона організувала поїздку і забезпечила квитками. Крім їхньої групи, їхали також студенти зі Львівського політехнічного університету. Бажаючих була величезна кількість. Складали списки, люди стояли в черзі.
— Ми їхали в польові умови, — продовжує Лена. — Нам ніхто нічого не обіцяв. Особисто я уявляла собі, що ми будемо цілодобово стояти на Майдані, підміняючи одне одного. Ми, чесно кажучи, не очікували такої гостинності та підтримки з боку киян. Люди нескінченно несли продукти й теплий одяг. Особливо зворушливо було бачити бабусь-пенсіонерок, які передавали банки з консервацією, медом і варенням. Люди пропонували свої квартири, організації — офіси. Таке ставлення нас надихнуло ще більше. Щоправда, були й моменти розчарування, коли людей не інформували про подальші дії. Це розхолоджувало, народ не знав, як поводитися.
Нашу розмову постійно переривали трелі мобільного. Телефонували мами. Олена з Юрою хором переконували рідних у тому, що з ними все гаразд: вони ситі, здорові і незабаром повернуться додому. Телефонували друзі й однокурсники, висловлюючи свою підтримку та бажання приїхати їм на зміну.
— Нам хотілося побачити своїми очима, що відбувається в Києві, і підтримати нашого президента, — розповідає Олена. — Потрясла кількість народу на Майдані, наметове містечко, а головне — єдність і порозуміння. У людей світилися обличчя. Схід і захід стали єдині як ніколи.
Олена виховувалася в сім’ї військового. Мама — росіянка, а тато — українець. Голосували всі по-різному: мама і бабуся — за Януковича, тато й Олена — за Ющенка, сестра ж дотрималася нейтралітету, вибравши останній рядок бюлетеня — «не підтримую жодного з кандидатів». Свій вибір мама мотивувала тим, що «Віктор Федорович підняв усім пенсію і виступає за зв’язок із Росією, а от Ющенку вона не довіряє, і особливо його соратниці Тимошенко».
— Під час трансляції дебатів у нашому домі пристрасті розпалилися, — згадує Олена. — Коли говорив Янукович, я кричала: «Брехня!», коли виступав Ющенко, кричала мама. У неї навіть тиск підскочив. Але перед нашим із Юрком від’їздом у Київ, мама сказала, що їй уже все одно, хто буде при владі, головне, щоб усі були здорові і не було війни.
Наостанок я запитала у хлопця з дівчиною, чи готові вони повернутися до Києва, якщо буде необхідність знову захистити правду та людську гідність? Вони без вагань відповіли, що завжди до цього готові. Тільки наступного разу їхні дії будуть більш рішучими, більш продуманими і більш організованими.
Загальновідомо, що суспільство в основному складається не з героїв, а з обивателів. Ось у тому і полягає незвичайність ситуації, котра перетворила безмовну масу споживачів на героїв. Вони знайшли в собі сили заговорити голосно на Майдані, а не пошепки на власній кухні. Вони, попри погоду, готові з мільйонами співгромадян відстоювати свої права. І все ж бацила мужності вразила не всіх. Частина киян і гостей столиці воліє брати участь у подіях, сидячи на дивані біля телевізора. Хтось обурюється і засуджує, хтось висловлює скепсис, хтось співчуває. Мовчки...