Прочитав у ЗМІ «одкровення» обвинуваченого Левіна, зроблені ним на останньому судовому засіданні у справі про напад на Катерину Гандзюк (справа за обвинуваченням В.Мангера та О.Левіна у кількох особливо тяжких злочинах, зокрема в організації заподіяння умисних тілесних ушкоджень та замаху на умисне вбивство, вчинених на замовлення, слухається у Дніпровському районному суді м. Києва). У цих «одкровеннях» Левін говорить і про мене. Зокрема про те, що начебто влітку 2019 року «люди від мене» знайшли його в болгарському місті Варна й порадили «поїхати» (тобто попередили про можливе затримання).
Варто зазначити, що Левін згадує мене не вперше, публічно подаючи неправдиву інформацію. Вочевидь, має до мене певні сентименти. Насправді влітку 2019 року я взагалі не працював у правоохоронних органах і апріорі не міг займатися Левіним. На посаду заступника генпрокурора мене було призначено у жовтні 2019-го й наділено повноваженнями з організації процесуального керівництва досудовим розслідуванням СБУ. Саме тоді я предметно зайнявся цим кейсом.
Мотивація таких «свідчень» Левіна для мене є очевидною. Крім свого захисту, він у такий спосіб хоче «віддячити» мені за ту роль, яку я зіграв у його долі. Левін добре усвідомлює, що якби не я, він сьогодні не був би там, де є, — на лаві підсудних. Саме ми встановили точне місцезнаходження Левіна за кордоном, за допомогою болгарських колег забезпечили затримання, а потім швидко вирішили питання про екстрадицію до України, де його і було взято під варту. На все це нам знадобилося всього-на-всього п’ять місяців, два з яких пішло на те, щоб повернути Левіна до України. Для екстрадиції це — рекордно стислий строк. Зазвичай процедура екстрадиції триває набагато більше — часто роки. Наприклад, вирішення питання про екстрадицію судді Чауса з Молдови за запитом компетентних органів України тривало понад чотири роки — з березня 2017-го (до того ж воно так і не мало логічного правового завершення, але то вже інша історія).
Про деталі затримання Левіна та процесуальні перспективи цього провадження я розповів в інтерв’ю ZN.UA «Справа Гандзюк. Слово надається прокурору». Тоді я зазначив: Левін говорив мені особисто, що його попередили про можливе затримання у Варні, після чого він перебрався до Бургаса.
Так сталося, що після затримання Левін саме мені надав згоду співпрацювати зі слідством у «справі Катерини Гандзюк». Він також повідомив, що зацікавлені особи «рекомендували» йому дотримуватися певної лінії поведінки, яка передбачала усіляке перешкоджання його екстрадиції та публічне виголошення заяв про упередженість слідства.
Не можу оприлюднювати все, про що ми з ним говорили, — вважаю це неприйнятним. Хоча, напевно, для багатьох ця інформація була б цікавою. Для мене було важливо закріпити все це процесуально, оскільки лише після цього все сказане набуло б доказової сили. І для цього було чітко продумано план розслідування. Але його не вдалося реалізувати, оскільки Венедіктова відразу після призначення на посаду генпрокурора забрала у мене це провадження.
Зі зрозумілих причин зараз Левін усіляко заперечує свою тодішню готовність співпрацювати зі слідством. Натомість документальним підтвердженням його згоди на це була заява на ім’я прокурора міста Бургас (Болгарія), написана в болгарській в’язниці (затвор Бургаса) у моїй присутності (копію додаю). Цю заяву було долучено до справи про екстрадицію Левіна, яку розглядав болгарський суд.
Тоді ж він письмово відмовився від послуг українського адвоката, якого йому пропонували «зацікавлені» особи. Це притому, що один з обвинувачених у цій справі наполегливо «допомагав» Левіну з адвокатами, які приїжджали до Болгарії під час його перебування там. Також на прохання Левіна я відвідував його у СІЗО СБУ, де він ділився відомою йому інформацією. Вперше я відчув, що позиція Левіна змінюється, в той момент, коли відбулася заміна генпрокурора — Руслана Рябошапки на Венедіктову. А після мого звільнення з посади заступника генпрокурора позиція Левіна змінилася на прямо протилежну.
У цьому немає нічого несподіваного й екстраординарного. Гадаю, Левін після зміни генпрокурора відразу зорієнтувався в політичній кон’юнктурі у правоохоронній сфері, а отже, й у «своїй» справі. На це також могли вплинути «зацікавлені» особи, які «працювали» з ним у потрібному напрямку навіть під час його перебування в Болгарії. Крім того, практика показує, що після перебування під вартою багато підозрюваних кардинально змінюють свої свідчення. Не став винятком і Левін.
На мій погляд, великою помилкою слідства стало переведення Левіна із СІЗО СБУ до Лук’янівського СІЗО. У СІЗО СБУ максимально забезпечувалася його ізоляція від зовнішнього спілкування. Натомість у Лук’янівському СІЗО незрівнянно кращі умови для такого спілкування — контактів із потрібними людьми, які зацікавлені у його свідченнях, координації дій, обміну інформацією.
Наскільки мені відомо, нещодавно була спроба перевести Левіна з Лук’янівського СІЗО до іншого місця утримання, але вона виявилася невдалою.
Попереду в судовому засіданні — допит свідків (у т. ч. уже засуджених осіб), які будуть важливими для результату в цій справі. Дуже ймовірно, що «листи» від Левіна через добре організовані канали комунікації доходять до свідків та інших потрібних людей. У такий спосіб можуть узгоджуватися спільні позиція і план дій. Вважаю, що за таких обставин Офіс генпрокурора (до Венедіктової не звертаюся — вона вже зробила свою справу) мав би вжити всіх заходів для недопущення протиправного впливу на свідків.
Перебуваючи на посаді заступника генпрокурора, я пропонував ужити відповідних заходів безпеки щодо членів сім’ї Левіна. Однак його переконали вчинити інакше. Нагадаю, що після затримання Левіна його дружина в березні 2020 року з Болгарії через Москву перебралася до окупованого РФ Криму. Цей факт вже сам собою є досить красномовним і багато про що свідчить…
Усі статті Віктора Трепака читайте тут.