"Зрозуміло, навіщо це Турчинову. Незрозуміло, навіщо це Порошенку". Приблизно така була реакція багатьох експертів на президентський указ про призначення секретаря Ради національної безпеки. Питання викликав не сам факт повернення Олександра Валентиновича в РНБОУ (хто забув, нагадаємо: 7 років тому він обіймав посаду першого заступника секретаря Радбезу). Не всі розуміли, чому Петро Олексійович так легко віддає фактичне керівництво структурою з досить масштабними повноваження до рук людини, котра неодноразово плутала йому карти.
Пояснимо, про що ми. Колишнього в.о. глави держави було призначено секретарем РНБОУ
15 грудня, вже після того, як 11 грудня парламент у першому читанні прийняв поправки до Закону "Про Раду національної безпеки і оборони України", що істотно розширюють повноваження не тільки самого органу, а й його секретаря. Де-юре - координатора діяльності колегіального органу. Де-факто - кермового. Капітаном на цьому кораблі був і залишається президент: за посадою (згідно з Конституцією), він є головою Радбезу. Але штурвал - у руках секретаря.
Законодавчі зміни обладнають вутле (донедавна) суденце форсованим движком. Що їх буде затверджено цього тижня - немає жодних сумнівів. У першому читанні законопроект був схвалений конституційною більшістю, і, як мінімум, 226 голосів у другому збере легко. Більшість пропозицій, внесених депутатами після першого читання, комітет з питань національної безпеки і оборони відхилив. Чимало зауважень, сформульованих Головним науково-експертним управлінням Верховної Ради, проігнорував.
Практично всі народні обранці, коментуючи майбутнє прийняття нового закону і призначення нового секретаря, випромінювали оптимізм. Мовляв, Радбез нарешті з "аеродрому відскоку" для "збитих політичних льотчиків" перетворюється на дійовий інструмент підвищення обороноздатності держави. Відповідальну посаду у складні для країни часи доручають бувалому в бувальцях орговику і досвідченому керівникові, що володіє всією необхідною інформацією, - позавчорашньому в.о. глави держави і вчорашньому спікерові. Президент таким кроком демонструє єдність провладної коаліції. Et cetera.
Але. Особливості коаліціяди і прем'єріади вкотре переконали: Порошенко розглядає Яценюка як політичного конкурента, а "Народний фронт" - як вимушеного ситуативного союзника, а не надійного рівноправного партнера. Віддати в цій ситуації знакову посаду представникові, по суті, "конкурентної фірми", та ще й поділитися частиною власних повноважень? Це або політичний альтруїзм (до якого Петро Олексійович не схильний), або політична інтрига (до яких Петро Олексійович має відому слабину). На жаль для держави. Але, на жаль для Порошенка, Олександр Валентинович володіє цим мистецтвом значно краще…
"У нас один уряд, один президент, одна РНБОУ. І Петро Порошенко є її секретарем, не більше. Але й не менше…". Петро Порошенко, "Главред", липень 2005 р.
Тепер модно порівнювати чвари після Помаранчевого майдану і тертя після Євромайдану. Відомою мірою колишній в.о. глави держави повторює долю чинного президента. У 2005-му Порошенко теж отримав не ту посаду, на яку розраховував. Кандидат у прем'єри задовольнився посадою секретаря Радбезу. Як компенсацію Петро Олексійович отримав від тодішнього гаранта додаткові повноваження.
Але аналогія не є повною. По-перше, Порошенко дев'ятирічної давності був у довірі в президента Ющенка і ворогував з прем'єром Тимошенко. Турчинов, навпаки, орієнтований на очільника Кабінету, а з главою держави у нього давні негаразди. По-друге, не маючи необхідної підтримки парламенту, Віктор Андрійович свого часу розширив межі компетенції секретаря РНБОУ не з допомогою Закону (як того вимагала Конституція), а з допомогою указу. Нові повноваження Турчинова уточнюються, як і має бути, "через зал". По-третє, новації не мають того розмаху, який вирізняла модернізація Радбезу 2005-го.
Проте нова редакція профільного закону перетворює Раду на центр реального політичного впливу, а його секретаря - на фігуру, порівнянну за вагою з президентом, прем'єром і спікером.
У чому суть пропонованих новацій? По-перше, якщо раніше РНБОУ тільки розглядала питання, які належать до сфери безпеки та оборони, і подавала президентові відповідні пропозиції, то тепер вона уповноважена ще й приймати рішення. А рішення ці стосуються проектів держпрограм, доктрин, директив, указів, законів.
У попередній редакції Радбез здійснювала поточний контроль над діяльністю органів виконавчої влади у сфері національної безпеки та оборони. Згідно з новою редакцією, пропонувалося, що вона буде координувати і контролювати діяльність цих органів. А заодно здійснює координацію та контроль над діяльністю виконавчих органів у сфері протидії корупції, забезпечення громадського порядку та боротьби зі злочинністю. Відповідно до новацій, апарат Ради національної безпеки стає юридичною особою, а її робота провадиться згідно зі спеціальним регламентом РНБОУ, затверджуваним Указом президента.
Суттєво уточнюються повноваження секретаря Радбезу. Згідно з редакцією, прийнятою в першому читанні, він подає президентові на затвердження положення про апарат Радбезу, його структуру і штатний розпис. Координує й контролює у період між засіданнями Радбезу виконання рішень Ради центральними та місцевими органами виконавчої влади, правоохоронними органами, військовими формуваннями і т.д., і т.п.
Організовує роботу Ставки Верховного головнокомандувача у разі її створення. Бере участь у розгляді пропозицій щодо кандидатур на посади в органах державної влади, чия діяльність пов'язана з питаннями національної безпеки та оборони, а також вносить на розгляд президента пропозиції щодо призначення та звільнення керівництва військових формувань і правоохоронних органів. Вносить президентові пропозиції про призначення заступників секретаря Радбезу і визначає їхні повноваження. І ще - вносить на розгляд Радбезу пропозиції, що стосуються тих статей державного бюджету, які пов'язані із забезпеченням національної безпеки та оборони.
Наведені вище новели викликали подив у Головного науково-експертного управління Верховної Ради. У своєму висновку парламентські юристи звернули увагу на те, що окремі з новоявлених повноважень Радбезу не можуть належати до його компетенції. Зокрема, створення, реорганізація і ліквідація міністерств та інших органів центральної виконавчої влади - прерогатива Кабінету міністрів. Те саме стосується і "прийняття рішень" стосовно проекту закону України про держбюджет, оскільки цей проект вноситься в парламент урядом. Представники Управління звернули увагу на те, що Радбез не може приймати рішення щодо законів, оскільки, за Конституцією, жодних повноважень у законотворчому процесі не має.
Спроба наділити Радбез правом координувати й контролювати діяльність органів виконавчої влади у сфері протидії корупції, на думку експертів, не співвідноситься з недавно прийнятим Законом "Про протидію корупції". Оскільки, відповідно до цього нормативного акта, формування і реалізація державної антикорупційної політики покладається на Національне агентство з питань запобігання корупції.
Досвідчені юристи звернули увагу на те, що визначення повноважень заступників секретаря Радбезу можуть регулюватися виключно законом. Вони засумнівалися і з приводу істотного розширення компетенції секретаря Радбезу, припустивши, що може йтися про передачу частини функцій голови Радбезу (тобто президента) секретарю РНБОУ, що не цілком комутується з вимогою Конституції.
Покладення на Радбез повноважень із організації роботи Ставки Верховного головнокомандувача, на думку правознавців, суперечить нормам Закону "Про оборону України". Встановлення контролю над виконанням рішень Радбезу створює, з погляду авторів офіційного висновку, підгрунтя "для тотального контролю над діяльністю органів виконавчої влади з боку РНБОУ (яка не є органом виконавчої влади), внаслідок чого виникає небезпека порушення принципу поділу державної влади в Україні на законодавчу, виконавчу та судову". Тобто суперечить 6-й статті Конституції України.
Зазначені застереження, підготовлені до першого читання законопроекту, не збентежили депутатський корпус, який абсолютною більшістю затвердив проект 11 грудня. Минулого тижня профільний комітет урахував лише деякі зауваження парламентаріїв і рекомендував ухвалити закон у цілому на найближчому пленарному засіданні Ради. Однак деякі корективи до тексту документа все ж таки було внесено. Згідно з остаточною редакцією, жорстке формулювання "контролює діяльність органів виконавчої влади" замінено пом'якшеним "здійснює поточний контроль". Право секретаря Радбезу подавати президентові пропозиції про штатний розпис замінили правом визначати штатну чисельність. Крім того, Турчинову, судячи з усього, буде відмовлено у праві визначати повноваження заступників секретаря Радбезу. Йому дозволять лише розподіляти обов'язки між ними. Усіх інших пропозицій депутатів (яких було, до речі, не так і багато), а також зауважень юристів Головного науково-експертного управління Верховної Ради до уваги не взято.
Олександр Турчинов, як і свого часу Петро Порошенко, стає чимось на кшталт паралельного прем'єра. Однак у 2005-му подібний крок Віктора Ющенка був спрямований на послаблення очільниці Кабінету Міністрів - Юлії Тимошенко. А в 2014-му аналогічний вчинок глави держави може призвести до послаблення його власного впливу. Тим більше що про довіру між Петром Олексійовичем і Олександром Валентиновичем говорити складно.
"У мене немає ніяких особистих суперечностей з Олександром Турчиновим. Просто на деякі проблеми ми дивимося по-різному…" Петро Порошенко. "Дзеркало тижня" (квітень
2005 р.).
Мало хто пам'ятає, що з Олександром Турчиновим Петро Порошенко конфліктував чи не частіше, ніж з його колишньою патронесою Юлією Тимошенко. Принаймні з ним він сходився в кулуарних сутичках як мінімум не рідше, ніж з екс-прем'єром. Після Помаранчевого майдану, поступившись Тимошенко в підкилимній сутичці посадою прем'єра, Петро Олексійович отримав посаду секретаря РНБОУ і негласне кураторство над силовим блоком. Дізнавшись, що Тимошенко пропонує на посаду міністра внутрішніх справ свого давнього соратника Турчинова, Порошенко активно втрутився і завадив цьому кадровому призначенню. Однак не зміг запобігти приходу Турчинова на не менш значущу посаду - голови СБУ. Після чого спробував обмежити повноваження керівника спецслужби, пропонуючи президентові забрати у Служби безпеки право на прослуховування й передати його новому спеціальному органу, створеному при главі держави. Однак не вдалося.
Стверджують, що саме з подачі Петра Порошенка свого часу з посади першого заступника голови СБУ зняли Олександра Скибинецького, якого запросив на цю посаду саме Турчинов. Кажуть, що Турчинова і, на той час, контррозвідника Скибинецького пов'язують давні стосунки, що зав'язалися ще в
80-ті рр. минулого століття. Примітно, що Ющенко вимагав від Турчинова звільнити зама. Однак голова СБУ навідріз відмовився виконати його розпорядження і після президентського указу заявив, що "звільнення генерала Скибинецького є наслідком інтриг і доносів з боку секретаря Ради національної безпеки і оборони Петра Порошенка". Не секрет і те, що відставку Порошенка з посади секретаря Радбезу сталася після конфлікту з Юлією Тимошенко, Олександром Зінченком і Олександром Турчиновим.
У 2006-му Генпрокуратура порушила кримінальну справу за фактом зловживання службовим становищем посадовими особами СБУ, які нібито знищили у вересні 2005 р. матеріали оперативно-розшукової справи щодо ОЗУ Семена Могилевича. За заявами заступника генерального прокурора Віктора Шокіна, знищити матеріали розпорядився заступник голови СБУ Андрій Кожем'якін, призначений на цю посаду Олександром Турчиновим. Як стверджують спостерігачі, ця справа мала скомпрометувати Кожем'якіна і Турчинова, однак за рішенням Апеляційного суду Київської області її закрили. Того ж 2006 р. Генпрокуратура (за інформацією деяких ЗМІ, знову ж таки з подачі Віктора Шокіна) порушила кримінальну справу за фактом незаконного прослуховування вищих посадових осіб під час керівництва Службою безпеки Олександром Турчиновим. Примітно, що ще в 2003 р. Віктор Шокін наполягав на притягненні Олександра Турчинова до кримінальної відповідальності за незаконне проникнення на територію Лук'янівського СІЗО, де він, за словами Шокіна, "ображав і бив персонал". Маленька деталь: Віктор Шокін вважався людиною, близькою до Петра Порошенка. Як стверджують ЗМІ, вони куми…
Непроста історія взаємин колишнього в.о. президента і чинного президента збагатилася новими епізодами в період Революції Гідності. Представники оточення Петра Порошенка стверджували, що саме Олександр Турчинов усіляко перешкоджав потраплянню Петра Порошенка на трибуну Майдану і, як міг, обмежував його вплив на процес ухвалення рішень штабом об'єднаної опозиції. Петро Олексійович сумлінно старався, але так і не зміг перетворити "трійку вождів" (до якої входили Арсеній Яценюк, Віталій Кличко і Олег Тягнибок) на "четвірку". Втім, саме ця обставина і дозволила йому, в остаточному підсумку, стати головним фаворитом дострокової президентської кампанії: відрізаний, значною мірою завдяки зусиллям Турчинова, від переговірного процесу з Віктором Януковичем, він виявився найменш скомпрометованим представником опозиційної верхівки.
Однак навряд чи призначення Турчинова на посаду секретаря Радбезу (та ще й із розширеними повноваженнями) варто вважати актом вдячності за мимохіть зроблену послугу. Тим більше що вже після президентських виборів перелік образ на Турчинова поповнився ще одним пунктом. У переддень дострокової парламентської кампанії, як відомо, обговорювався спільний похід Петра Порошенка і Арсенія Яценюка на вибори. Однак саме категорична позиція Олександра Турчинова змусила Арсенія Яценюка, який вагався, вирушити в автономне плавання. У підсумку Порошенко не отримав підконтрольної особисто йому парламентської більшості. Більше того, його партія фінішувала другою, що, безперечно, завдало йому удару по самолюбству й послабило його позиції в переговірному процесі про створення коаліції та формування уряду.
Тож навіщо Олександр Турчинов потрібен Петрові Порошенку на посаді секретаря Радбезу?
"Я готовий до будь-якої формули своєї подальшої діяльності". Олександр Турчинов, "Главред", січень 2005 р.
Як стверджують поінформовані джерела в адміністрації президента, довіряючи посаду секретаря Радбезу своєму давньому недругові, Петро Порошенко керується одразу кількома міркуваннями.
По-перше, Петру Олексійовичу вигідно видалити досвідченого й авторитетного Турчинова з парламенту. Злостивці називають Олександра Валентиновича "тіньовим спікером", вважаючи, що він має на зал значно більший вплив, ніж недосвідчений Володимир Гройсман, який поки що не надто добре справляється з обов'язками голови ВР. Крім того, важко переоцінити вплив Турчинова на фракцію "Народного фронту". Рівноцінної заміни в парламентському гнізді НФ йому поки що немає. Розглядається навіть чудернацька ініціатива, згідно з якою Олександр Турчинов здійснюватиме негласне керівництво фракцією. Крім того, "вилучаючи" Турчинова з парламенту, Порошенко отримує можливість залишити його за бортом активного політичного процесу. Вступаючи на нову посаду, новий секретар Радбезу муситиме скласти депутатський мандат, а його звільнення з РНБОУ - компетенція президента.
По-друге, і це, напевно, головне. Порошенко всерйоз розраховує зруйнувати тандем Яценюк-Турчинов. Досі вбачаючи в чинному прем'єрі реального політичного суперника, він прагне послабити його, позбавивши "підпірки" у вигляді досвідченого апаратника і визнаного інтригана Турчинова. Тривалий час перебуваючи в тіні Тимошенко, Олександр Валентинович здавався людиною геть неамбіційною. Однак отримавши після втечі Януковича повноваження глави держави, він, цілком очевидно, відчув смак влади, що прискорило його остаточний розрив з Тимошенко. А також неабияк здивувало, якщо не налякало, його партнера Яценюка. Ця обставина не залишилася непоміченою. І, цілком можливо, Порошенко розраховує, що, отримавши у свої руки досить серйозні повноваження, Турчинов захоче вести самостійну партію, і це призведе до його неминучого конфлікту з Яценюком. Бо, згідно з новою редакцією закону про Радбез, їхні повноваження почасти перетинатимуться.
Втім, багато досвідчених політиків вважають, що прагматичний Турчинов навряд чи захоче сваритися з Яценюком, і прихід голови фракції НФ на посаду секретаря Радбезу не послабить, а, навпаки, підсилить прем'єра.
По-третє. Петро Олексійович начебто думає, що в разі можливих воєнних невдач, йому вдасться зробити Турчинова головним винуватцем того, що сталося. Та в глибоко патерналістській країні для більшості населення відповідальним за все є президент. Отже, використовувати Турчинова в ролі громовідводу навряд чи вийде. Однак, кажуть, Петро Олексійович чомусь вважає інакше.
Дивна річ: отримавши колосальний вотум довіри і пообіцявши взяти на себе відповідальність за все, глава держави старанно позбувається цієї самої відповідальності. "Зваливши" економіку на прем'єра, а війну - на Турчинова, що він залишив собі? Закордонні вояжі? Нескінченні переговори? Тіньові схеми?
По-четверте, глава держави, цілком можливо, хотів подати потрібний сигнал суспільству і західним партнерам. Вашингтон з Брюсселем та громадян він хотів переконати в наявності єдності всередині провладної коаліції.
По-п'яте, Порошенко справді потребує посилення роботи, спрямованої на забезпечення обороноздатності держави. Досвід Турчинова, його працездатність дають шанс на перетворення Радбезу в дієвий інструмент формування виразної політики у сфері безпеки. Якщо, звичайно, схильність учасників процесу до інтриганства, за традицією, не візьме гору.
Ряд військових експертів стверджує, що одним з першочергових завдань, поставлених перед Турчиновим, є посилення розвідувальної діяльності й чітка координація роботи розвідспільноти. Що логічно. Однак, за даними DT.UA, у проекті бюджету на 2015 р. видатки на розвідку не збільшуються, а скорочуються. Що дивно… А крім того, президент "заморозив" і Комітет з розвідки: вилучив критично налаштованого експерта Ігора Смешка з телеефірів, Порошенко до сьогодні не дав генералу бюджетних повноважень для набору команди Комітету.
"Кинути тоді рештки армії в Крим - означало б безглуздо поховати наших солдатів і здати агресорові країну… Так. Це моя відповідальність, і я готовий за це відповідати". Олександр Турчинов, "Цензор.нет" (жовтень 2014 р.)
Прикметно, що більшість військових експертів, політиків, колишніх командирів добровольчих батальйонів із рідкісною одностайністю сприйняли призначення Олександра Турчинова на посаду секретаря Радбезу. Дарма що саме в період виконання ним обов'язків Верховного головнокомандувача і голови Ради національної безпеки було без бою здано Крим і втрачено значну частину флоту. Саме тоді Київ втратив контроль над Донбасом, дозволивши сепаратистам захопити чимало великих міст і заволодіти значним арсеналом зброї. Саме тоді влада не змогла надійно зміцнити кордон, давши можливість Росії безперебійно, безперешкодно і безкарно забезпечувати незаконні формування технікою, зброєю, живою силою.
Колишній в.о. глави держави свою нездатність захистити територіальну цілісність країни публічно виправдовував об'єктивними причинами. Суть його аргументів полягала ось у чому:
- оперативно ліквідувати осередок займання в Криму не вдалося через відсутність необхідних сил і засобів. Силовики були деморалізовані, внутрішні війська на півострові не змогли виконати наказ із деблокування будівель Верховної Ради і Ради міністрів Криму. Особовий склад військових частин, дислокованих в АРК і укомплектованих переважно місцевими жителями, не був готовий до опору. Чимало командирів відмовлялася виконувати накази Києва;
- протистояти військовому вторгненню російських військ на півострів не вдалося через фактичну відсутність боєздатних частин. За словами Турчинова, угруповання російських військ у Криму перевищувало 40 тис. осіб, тоді як Київ міг розраховувати лише на 5 тис. чоловіків у погонах, готових виконувати наказ;
- військові в Криму ігнорували наказ Верховного головнокомандувача застосовувати зброю;
- на момент фактичної агресії Росії в Криму зберігалася загроза вторгнення російських військ на континентальну Україну, і, не даючи загостритися ситуації на півострові, Київ вигравав час для проведення необхідних заходів із підвищення обороноздатності країни;
- влада прагнула уникнути великої кількості жертв, у тому числі серед мирного населення, неминучих у разі відкритих бойових сутичок. Саме цим пояснювалася надмірна обережність військових у Криму і на початку проведення АТО на сході України;
- офіційний Київ мусив зважати на позицію Заходу, що всіляко застерігав українську владу від початку відкритої війни з Росією у Криму. В умовах фактичного паралічу влади Київ змушений був зважати на позицію своїх геополітичних союзників, чиєї підтримки гостро потребував.
Такі аргументи сьогодні приймають і поділяють чимало тих, хто зовсім недавно звинувачував нову українську владу в безініціативності, безпорадності, безвольній здачі Криму, потуранні сепаратистам. Призначення Турчинова на посаду секретаря Радбезу нині вітають багато учасників бойових дій на Сході, включно з тими, хто ще вчора кричав про зраду.
Історія не знає умовного способу, і тому важко прогнозувати, як розвивалася б ситуація, коли б влада діяла рішучіше з самого початку - з моменту появи першого "зеленого чоловічка" на Кримському півострові. Важко, не володіючи точною інформацією, стверджувати, які реальні ресурси мала українська влада на початку конфлікту, і чи достатньо було цих ресурсів для ефективного силового вирішення конфлікту в самому зародку. Однак, аналізуючи події, не можна не переконатися: зростання нахабства Москви було природною реакцією на очевидну бездіяльність Києва. І це навесні нинішнього року масово відзначали і закордонні, і вітчизняні експерти. Наприклад, генерал Смешко, який свого часу попрікнув владу у бездіяльності, що призвела до здачі Криму. Чомусь здається, що кар'єра радника президента Смешка при секретарі Радбезу Турчинові не складеться…
І колишній в.о. президента Турчинов, і екс-міністр оборони Тенюх пізніше неодноразово заявляли, що наказ на застосування зброї віддавався військовослужбовцям у Криму з самого початку конфлікту і неодноразово підтверджувався. Однак на самому початку агресії військовики неодноразово заявляли, що такого наказу не було. Понад те, за твердженнями низки джерел, існував прямо протилежний наказ: здати зброю у збройові кімнати, опечатати склади з боєприпасами і заборонити виведення бойової техніки за територію військових частин. Стверджують, що цей наказ віддав тодішній очільник військового відомства Тенюх під тиском Турчинова. Дарма що сам Тенюх переконував Головнокомандувача в недоцільності таких кроків.
Звертаємо вашу увагу на те, що, виправдовуючи рішення, які приймав Київ на самому початку конфлікту з Росією, Турчинов часто суперечить сам собі. Наприклад, влітку нинішнього року в інтерв'ю виданню "Лівий берег" Турчинов стверджував: "Військові говорили, що їм не було наказу стріляти. Це не так. Після загибелі нашого військовослужбовця (виділено нами. - Ред.) я прямо дав наказ застосовувати зброю. Керівництво Міноборони попросило продублювати його в письмовій формі. І я підписав цей наказ". Але восени в інтерв'ю іншому медіа - "Цензор.нет" - версія змінилася: "Наказ використовувати зброю при захисті військових частин був даний з самого початку агресії… Коли почали здавати без бою військові частини і кораблі, виконувач обов'язків міністра оборони Тенюх попросив мене письмово підтвердити наказ на застосування зброї".
Постає запитання: коли ж усе-таки було дано наказ застосовувати зброю - з самого початку агресії? Чи все ж таки 19 березня, коли шансів відстояти Крим уже не залишилося?
З одного боку, Турчинов звинувачує військових у Криму в невиконанні наказу і неготовності стріляти. З іншого боку - посилається на телефонну розмову з держсекретарем США Керрі, який нібито казав йому: "Ми вас дуже просимо - не стріляйте, розумієте, росіяни тільки й чекають провокації". За словами Турчинова: "було поставлено завдання триматися, триматися з останніх сил. Незважаючи на численні провокації". (…) "Що було робити? Під танки їх кидати? Посилати на гарантовану смерть? (…) Безглуздо поховати наших солдатів і здати агресорові країну?"
Можна приймати або не приймати ці аргументи. Можна сперечатися про те, що важливіше та складніше для очільника держави - брати на себе відповідальність за життя людей чи нести конституційну відповідальність за захист територіальної цілісності? І все ж таки - він віддавав наказ стріляти? Чи він наказував не піддаватися на "численні провокації"? І що зрештою послужило головною причиною здачі Криму - відмова військових виконувати наказ Главковерха Турчинова? Чи неготовність людини Турчинова посилати військових на вірну смерть і кидати їх під танки? Що послужило основною причиною надмірної обережності влади? Дзвінки від Керрі? Чи необхідність виграти час для підготовки резервів?
І наскільки ефективно було використано цей час, виграний такою дорогою ціною? Хіба місяці по тому захисники країни не продовжували скаржитися на відсутність усього необхідного? Хіба після цього держава, а не волонтери забезпечували армію продовольством, обмундируванням та спорядженням? Хіба не скаржилися комбати на відсутність важкого озброєння і техніки? Хіба не державні структури продавали добровольчим батальйонам за гроші волонтерів озброєння?
Рано чи пізно час дасть точні відповіді на ці та багато інших запитань. Головне, щоб влада не продовжувала злочинно марнувати дорогий час.