Після санкційних рішень РНБО про закриття проросійських телеканалів нардепа Тараса Козака, а також стосовно бізнесу та активів лідера ОПЗЖ Віктора Медведчука і пов'язаних із ним осіб секретар РНБО Олексій Данілов, анонсуючи наступне засідання РНБО, заявив буквально таке: «Далі будуть офшори, власність — усе, що поцуплене з 1991 року в українського народу, буде повернуте українському народу».
Однак навіть серед тих, хто визнає гостру необхідність зруйнувати кремлівську п'яту колону всередині воюючої України, вистачає спікерів, на чию думку, Зеленський через РНБО , можливо, намацав інструмент, який із булави гетьмана – оборонця національної безпеки дуже швидко перетвориться на мачете для зачищення політичних опонентів.
Дехто йде ще далі, стверджуючи, що в Україні в боротьбі між олігархами та президентами, котрі вже намагалися їх приструнити, апріорі виграють перші. І йдеться не про системний і продуманий удар по олігархах як класу та корупції як явищу, а, швидше за все, про спробу підняти падаючий рейтинг і банальний переділ власності та сфер впливу. Знищення антикорупційного блоку, імітація судової реформи точно переважують підписані генпрокурором підозри ключовим менеджерам «Приватбанку» Володимиру Яценку та Олександру Дубілету. Підозра в умовах нашої системи — ще не вирок.
Проте жодне з цих тверджень не може спростувати факту, що в основі української держави лежить економіко-соціальна система, яка народилася на уламках Союзу. І вона має свою специфіку. Соціолог Ігор Рущенко, який заснував в Україні науковий напрям «соціологія злочинності», називає цю систему кримінальною.
Вона, на думку вченого, стала наслідком кримінальної революції, що розпочалася в 1990-х і остаточно перемогла в Україні з приходом до влади Януковича у 2010 році. При ньому корупція перетворилася на соціальний інститут, а суспільство, яке проголосувало за Януковича на демократичних виборах, підтвердило свій кримінальний статус.
У 2013–2014 роках в Україні відбулася ще одна революція — Гідності, а також з'явилося нове державне свято, яке щорічно відзначається 21 листопада. Важко сказати, що ми відзначаємо цього дня. І що відчуваємо, слухаючи фальшиві промови чергових правителів. Бо Януковича вже сім років як у країні немає. А система — є.
Тисяч людей, які загинули за Україну на Майдані й на Сході, — немає, а система — є.
Однак, хоч би скільки каміння ми кидали в уже другу постмайданну владу, звинувачуючи її в корупції та злочинах, останній камінь, безперечно, варто залишити у своїй кишені. Тому що кожен із нас сам знає величину свого каменя і особистий свідомий чи несвідомий внесок у зміцнення кримінально-корупційної системи, що склалася в нашій державі.
Що ж із нами не так? Чому ні нас, ні політиків, яким ми довіряємо країну на виборах, не змінює ніщо? Навіть смерть, яка стала просто тлом нашого повсякденного життя і рідкісним приводом сплакнути. Як ми примудрилися вигодувати всередині себе такого дракона, і що тепер із цим робити?
Відповіді на ці запитання ми шукали разом із харківським професором, доктором соціологічних наук, автором багатьох статей і монографій із питань злочинності, девіантної поведінки та національної безпеки Ігорем Рущенком.
Про три етапи кримінальної революції, олігархів та осічку Ющенка
— Ігорю Петровичу, чи згодні ви з тим, що живете й працюєте у «ментівському місті» — як гордо назвав Харків під час свого візиту очільник МВС Арсен Аваков?
— Для мене як соціолога в цій ситуації більш показовий факт, що міністр внутрішніх справ публічно вживає кримінальну лексику. Важко собі уявити, аби міністри старої школи — той-таки Василишин чи Радченко — використовували такі звороти («ментівське місто», «вас ніхто не буде розводити») в офіційних виступах. Зазначу, що «ментівськими», або «червоними», ще в далекі радянські часи кримінальники називали місця позбавлення волі, контрольовані ставлениками адміністрації, на відміну від «чорних», де влада фактично належала «злодіям у законі» і «блатним».
Для Януковича, звісно, такий сленг був природним, але навіть він його приховував. І тільки 2019 року, коментуючи події Майдану на прес-конференції в Москві, він сказав: «Розвели мене, як лоха». На кримінальному жаргоні «лох» — це «терпила» — жертва злочину, над якою глумиться злочинець. А Янукович, хоч у житті й не був у статусі злодія в законі, однак цілком небезпідставно вважав, що перебував на вершині кримінальної піраміди. Можна уявити собі міру його, скажемо так, розчарування тим, що сталося, якщо він на весь світ дозволив собі саме таке визначення. Принаймні Янукович розумів значення цього слова. А ось що має на увазі нинішній президент, коли вживає це блатне слівце, я не зовсім розумію. Але головне в тому, що все це, хоч і побічно, свідчить про криміналізацію свідомості еліти.
— Ви хочете сказати, що це наслідки «кримінальної революції», про яку ви написали 2008 року?
— Безумовно. Все це видимий результат того, що в Україні відбулася кримінальна революція. Вона як радіація — ми її не відчуваємо, а наслідки руйнівні. Здорові соціальні відносини замінюються на кримінальні, суспільство мутує й перетворюється на кримінальне по суті. І все це відбувається у стислі (за мірками історії) терміни.
— Згідно з вашими висновками, саме прихід до влади Януковича замкнув ланцюг (Статтю «Від «кримінальної революції» до «кримінального» суспільства» Рущенко написав 2013-го, а опублікував у лютому 2014-го. — І.В.), що включає олігархів, зрощених із владою, легалізацію інституту «смотрящих» та корупцію на всіх рівнях.
— Якщо спробувати мислити метафорично, то можна собі уявити суспільство у вигляді безлічі осередків. Соціологи називають їх соціальними полями. Вони, умовно, можуть мати різні відтінки — від білого до чорного. І якщо раніше, в часи Союзу, була певна частина коли не білих, то бодай сірих осередків (освіта, наука, ті ж таки державні промислові підприємства), без тотальної присутності корупційного або кримінального компонентів, то за ці роки спектр змістився у бік чорного кольору.
Чорні сьогодні навіть ті осередки, які апріорі мають бути світлими. Розбірки в СБУ, за якими зовсім недавно спостерігала вся країна, — це насправді неприпустимі речі.
— І все-таки, перш ніж повернутися до сучасних розбірок «мишей і жаб» у СБУ, уточніть, які етапи кримінальної революції ми пройшли.
— Перший етап — Революція на асфальті 90-х років. (Не плутати зі студентською Революцією на граніті. — І.В.) Розгул злочинності, бандитизм, масова контрабанда, рекет… Аномальна статистика з піком у 1995 році, коли було зареєстровано понад 600 тисяч кримінальних злочинів. Криміналітет тими роками не тільки активізувався, а й якісно видозмінився. Колишні військовослужбовці, спортсмени, робітники заводів і шахт, які втратили заробіток і яким треба було годувати свої сім'ї, — зайшли на територію, що раніше належала криміналітетові, злодіям у законі.
Ті злочинці, котрим пощастило вижити в результаті жорсткого «природного» добору, — опинилися на витку другого етапу. Найрозумніші з них уловили нюхом, що в хаосі подій «нової економіки» можна впіймати велику рибину, практично, безплатно. На вулицях стало тихіше (показники кримінальної статистики навіть упали), але намалювався новий тренд: від загальнокримінальної до економічної злочинності.
На кінець 1990-х люди, які мали кримінальний талант, уже були власниками різних фірмочок і компаній, вони, наприклад, з легким серцем брали в державному банку кредити, яких не мали наміру віддавати. Вже тоді було очевидно: головний «приз» кримінальної революції — колишня державна власність, яку можна було перетворити на приватну, але, з огляду на українську специфіку, — кримінальним шляхом. Цей «приз» не вичерпаний досі, на обрії — ринок землі, що є головним національним надбанням. Буде спекотно. Як ми пам'ятаємо, в першому варіанті закону про землю були норми, що прямо вказували на апетити агробаронів (20 тисяч гектарів одним «хапком»). Земля — останній великий ресурс України, і її вже, умовно, охопили щупальці спрута.
На третьому етапі (на межі двохтисячних) фігуранти української кримінальної революції усвідомили, що для перемоги та нарощування впливу потрібні додаткові інструменти. Відтак — масово й на всіх рівнях вони пішли в політику. Або делегували туди своїх представників. Саме на цьому етапі розпочалося «зараження» державних інституцій.
Трохи згодом політичним шляхом стали формуватися олігархічні клани, які отримували основні шматки економіки країни. Розподіляли виключно «своїм». Здорова економічна конкуренція не передбачалася. На цей момент психологія політичної верхівки на чолі з Кучмою (у минулому — червоні директори, комуністи й комсомольці) повністю змінилася.
Вони самі, їхні небездарні діти, близькі родичі та «друзі друзів дитинства» отримали найбільш ласі шматки. Ті, хто надміру зарвався, зокрема експрем’єр Лазаренко, в процесі жорсткого природного добору були витіснені. У результаті, в нас виріс клан олігархів, яких немає в інших європейських країнах, котрі пройшли шлях від соціалізму до капіталізму.
У найбільш криміналізованих групах схема загалом була така: «асфальт» — «крісло директора фірми» — місце в сесійній залі або владному кабінеті. Але центральне питання кожної революції — питання влади. І 2010 року криміналітет (донецький кримінальний клан, що отримав за Кучми на прокорм Донбас) провів до влади свого ставленика Віктора Януковича, який уже збагатився досвідом державної служби на посаді губернатора Донецької області та прем'єр-міністра при Кучмі.
Біографія Януковича, як і життєвий шлях недавно упокоєного харківського мера, загалом укладається в рамки зазначеної схеми легалізації на державному й політичному рівнях. І на нашій політичній карті достатньо таких біографічних точок.
— У вас є показовий приклад з Росією, яка «за знищення олігархів заплатила своєю свободою і стала авторитарною».
— Путін просто переформатував кримінально-економічне поле, забравши власність у тих, хто точно так само, як в Україні, отримав свої шматки за Єльцина і призначив своїх «смотрящих». Кооператив «Озеро», його товариші по навчанні та житті — формальні бенефіціари. Російська імперія повернулася до історично азійського стилю правління, коли всі багатства й надра належать правителю. У Росії кримінальна революція набрала специфічної ретроградної форми.
— Помаранчеву революцію і часи правління Ющенка до якого якісного етапу все-таки зарахуєте?
— Цей масовий народний протест, безперечно, мав і антикримінальну складову. Пам'ятаєте гасло «Бандитам — тюрми»? Ющенко — по-справжньому український президент, але він не зумів стати авторитетним національним лідером, здатним реально очолити маси, які повірили в нього.
Понад те, слабкість центральної влади часів Ющенка, розбрати всередині команди, захист бізнес-інтересів «своїх» людей, включно з кейсом Черновецького, який показово розграбував Київ, та інше об'єктивно підготували прихід до влади «міцного господарника» Януковича. Надії на швидку декриміналізацію суспільства зникли. В Україні влада й економіка стали набирати мафіозного характеру, якому властиве зрощення державних інституцій із криміналітетом.
Про інституційний «общак» Януковича, Аль Капоне та деградацію суспільства
— Хочете сказати, що з приходом Януковича мафія остаточно зрослася з владою?
— Так. Якщо в часи Кучми та Ющенка ми все-таки могли більше говорити про зрощення бізнесу та влади, що мало наслідком кримінальні (справа Гонгадзе) й корупційні проступки, то в часи Януковича у владу зайшов чистий кримінал. Кожна мафія прагне створити таку систему збагачення, яка була б безперервною й мала тренд постійного зростання. Тобто це вже не банальний криміналітет, що живе «від скоку до скоку», це — система. На чолі якої стояла «сім'я», що контролювала всі державні та тіньові потоки. Це властиво всім мафіям, котрі виростають по-різному й на різному ґрунті.
У Латинській Америці вона виросла на листках коки та кокаїні. Це той ресурс, який вони перетворили на систему безперервного збагачення. А наша мафія виросла на приватизації державної власності, попереду — вирішення «земельного питання». Але наша мафія — багатоголова. Це багатокутник, вершини якого займають фігури кримінальних політиків і чиновників, тіньових бізнесменів, «перевертнів у погонах», відвертих бандитів та кримінальних авторитетів. Основна фішка в тому, що всі вершини багатокутника злагоджено виконують свою функцію: по одному це не працює. Влада «пиляє» бюджет через свої підрядні фірми, бізнесмени сидять на цілих галузях, виграючи тендери, правоохоронці — на все це заплющують очі, за що мають свою частку, коли щось дає збій — підтягуються свої кримінальні «армії».
Останнє ми побачимо на прикладі того ж таки Харкова в момент, коли Кернес воював за лідерство з харківськими бізнесменами братами Протасами. У 2010 році ті хотіли будувати свій супермаркет «Таргет» на вулиці Клочківській, однак мер скористався своїми давніми зв'язками і просто привів туди бандитів, щоб зірвати початок будівництва.
І йому це вдалося. Метод багатьма був узятий на замітку. Так зародився феномен «тітушок». Загугліть «побоїще на Клочківській» і все побачите.
Янукович — людина з кримінальними корінням, думками та світоглядом. Він мімікрував, не в останню чергу, завдяки своїм політтехнологам, у тому числі Манафорту, носив соціальну маску, але діяв при цьому за схемами, які тримав у своїй свідомості на рівні старих кримінальних фреймів. Усе, зрештою, звелося до дуже простих категорій — «кримінальна сходка», «смотрящий», «общак», «доляшка», «віджим», які утворювали так звані слоти його глибинної свідомості. Це дозволило йому хутко і без зайвих вагань налагодити систему безперервного наповнення «президентського общака». Ідею він втілював у життя з перших днів президентства відразу у двох вимірах. Інституційному — коли «нал» піднімався нагору в результаті внутрішньої корупції в міністерствах і паралельно створювалися регіональні общаки зі своїми «смотрящими» на місцях та верховним куратором Іванющенком.
Янукович був досить примітивним, за державними мірками, елементом, який в умовах нашої кримінальної революції зміг піднятися на фантастичну висоту. Такий оксюморон. У період його правління корупція перетворилася на соціальний інститут. Хто працював у системі — практично, не ризикував. Ні прокуратура, ні міліція, ні суди не могли зупинити цього процесу, бо самі були корумпованою частиною системи.
До речі, багато держав проходять схожі зони ризику. Був такий період і в історії США — в епоху «сухого закону», коли мафія в окремих регіонах зуміла поставити під контроль чиновників, поліцію, суди. Але суспільство, політикум, спецслужби зуміли консолідуватися й не допустили «хрещених батьків» у Вашингтон.
— Ну, коли врахувати, що мафія підняла голову там у 20-х роках, а закон РІКО, який дозволяє розслідувати злочини цілих груп, вийшов тільки в 70-му, то ми ще десь у районі екватора. Сенатор Естес Кефовер у 1932 році відверто заявляв: «У країні існують три сфери, які злилися в нечестиву трійцю: злочинність, політика та бізнес».
— Країни, як і люди, переживають різні етапи розвитку. І це зовсім не швидкий процес — знайти правильне рішення та засвоїти урок. Безумовно, організована злочинність у Штатах існує й тепер, але її маргіналізували, й вона втратила свої важелі у владі.
Повертаючись до Ющенка, можна сказати, що він спробував реалізувати гасло «Бандитам — тюрми!», з яким, власне, і прийшов до влади. Обшуки в готелі «Люкс» — резиденції Ахметова, арешт Колесникова… Однак на той момент міністр МВС Юрій Луценко не був ні професійно, ні інституційно готовий до реальної боротьби з мафіозними кланами.
— Тоді, коли Луценко штурмував «Люкс», Ющенко торгувався з Ахметовим і Новінським.
— Тут, крім політичних, є свої технічні та юридичні аспекти. Безумовно, до боротьби з мафією потрібно готуватися, вчитися цього на досвіді інших держав (наприклад, Італії), розробляти тактичні прийоми. Інакше будь-яка боротьба — це блеф і маніпуляції. Відсутність же успіхів у декриміналізації суспільства має свою ціну: гальмування економічного розвитку, масштабна корупція та олігархат — такі очевидні наслідки кримінальної революції.
— Однак у цього процесу є й зворотний бік: наша економіка все-таки запрацювала. І ліберальні прибічники амністії капіталів, придбаних у період їх, скажемо так, первісного нагромадження, ось прямо зараз закидають нас камінням.
— Питання: на кого запрацювала економіка? Відповідь очевидна. Ціна для держави надто висока. Нам ще довго оплачувати рахунки за те, що ми вибрали кримінальний шлях від соціалізму до капіталізму. І це — один із найбільш ключових і негативних наслідків кримінальної революції.
— І все-таки, що на цей момент сталося з нашим суспільством? Про що, на вашу думку, свідчить те, що воно обирає мером або президентом країни людину з кримінальним минулим? Наші соціальні бар'єри вже тоді були зруйновані?
— Очевидною є моральна деградація всіх верств суспільства: знизу догори. Відбулося звикання людей до правил, за якими працює криміналізована система. І як наслідок — її виправдання. Громадянин став невід'ємною частиною системи, виступаючи одночасно і в ролі жертви, і в ролі злочинця.
Не приймати правил системи (особливо для бізнесменів, службовців, рядових працівників правоохоронних органів) — означає стати ізгоєм. А чи багато знайдеться борців за цінності, коли кожному треба банально годувати сім'ю? Прийняття криміналізованої еліти простими громадянами — найтяжчий наслідок кримінальної революції в умовах демократії. Щось схоже ми можемо спостерігати в окремих країнах і регіонах Латинської Америки, де наркобарони — улюбленці низів, їм гарантовані голоси на будь-яких виборах.
— Мені теж інакше сьогодні не вижити, тому я його розумію і приймаю. Так?
— Так. Приймаю Януковича. Приймаю Кернеса в Харкові. Приймаю Черновецького в Києві, Труханова — в Одесі, Чайку — у Миколаєві… Мені неодноразово доводилося чути від простих харків'ян — ми знаємо, що він краде, але ж і для міста щось робить…
Розвернути таку ущербну масову свідомість у протилежний бік дуже важко. Ми бачимо, що кілька по-справжньому героїчних революцій не зуміли своїми прекрасними ідеями проникнути в товщу народної свідомості.
Про природу постмайданної влади, тиск ЄС і антикорупційний блок
— Постмайданна влада (а на вершині піраміди після повалення кримінального Януковича опинився представник олігархії Порошенко) не мала наміру валити те, невід'ємною частиною чого була. Звідси — збереження на плаву колег-олігархів, включно з Ахметовим, нерозслідувані злочини на Майдані, в Одесі, повне ігнорування потоків контрабанди на Сході та інше. Так, «бариги» кращі за «бандитів», але різниця між ними тільки в методах, а не в меті. І в цьому, схоже, наша основна драма.
— Що стосується постмайданної влади. Все-таки саме вона, хоч і формально, але реалізувала один зі сценаріїв, через який можливий вихід із кримінально-корумпованого кола. Крім цілої низки реформ, під тиском європейських інституцій було прийнято звід антикорупційних законів і побудовано майданчик антикорупційних органів: НАБУ, САП та ВАКС, який, правда, запрацював уже при Зеленському. Ці інституції в ситуації тотальної корумпованості судів, прокуратури, правоохоронної системи могли б стати основою для якогось загального ривка.
— Не тільки під тиском європейців, а й під тиском полеглих на Майдані та на війні. Кров зобов’язала владу робити бодай гарну міну. Мабуть, у цьому і є сенс, за який українці заплатили своїми життями… Розхитуючи систему, що перейшла вже в наступні не зовсім чисті руки.
— На початковому етапі постмайданна влада намагалася подавати сигнали про зміну правил гри. Реформа поліції, спроба судової реформи, розвиток антикорупційного блоку… Все це були, за формою, дуже правильні конструкції, які належало наповнити суттю. Чого вона зробити не зуміла.
— Не захотіла.
— Однак навіть ці сигнали вже впливали на сприйнятливість до корупції громадян, які, безперечно, повірили, що цього разу вдасться зламати систему.
— У всіх адекватних людей у голові була одна думка: якщо стільки загинуло, якщо стільки крові, то вони вже не посміють так, як раніше…
— Насправді більшість людей завжди хочуть повернутися в порядні рамки. Міжнародні організації кілька років фіксували зниження рівня сприйнятливості до корупції в Україні. Завданням наступної влади було наповнити створені командою Порошенка структури справжньою якістю. Розслідувати резонансні справи, поступово очищаючи всі рівні влади від кримінальних і корупційних елементів.
— Тут саме знадобився б досвід Америки та закон РІКО, який дозволив розслідувати діяльність угруповань у владі. У нас з'явилося кілька таких справ: ОАСК, справа Микитася. Потягни за ниточки — і можна дійти до найвищих кабінетів державної й політичної влади.
Але, знову-таки, в Україні відбулася ще й електоральна революція. Розколотий Майданом народ, який залишився жити в рамках старої системи, підтримуваної новою постмайданною владою, шукав іншого героя. І знайшов Зеленського. Він стільки нам наобіцяв. Тільки тут ще один вид злочину: людина сіла за кермо, не відвідавши жодного заняття в автошколі. Тепер же, не вміючи водити але вже розігнавшись, Зеленський у паніці дає кермо кому завгодно зі старої системи. Про те, як будувати нову, він поняття не має.
— Нині ми спостерігаємо реванш навіть не людей Януковича, — проти подальшого демонтажу системи працюють усі її живі частини. Контрнаступ іде на всіх напрямах. Криза КСУ і судової вертикалі державної влади, гучні розбірки в СБУ та обманлива тиша у правоохоронній системі…
При цьому нас знову навмисне ставлять у рамки вибору, нав'язуючи міф про зовнішнє управління, що — пряма маніпуляція. Ми можемо довго говорити про проблеми Західної цивілізації й навіть про подвійні стандарти, які виявляємо там. Але, в кожному разі, без тиску європейських інституцій і засвоєння їхнього досвіду побудови цивілізованої некримінальної та некорумпованої державної системи нам не впоратися.
Державна система управління знову виявилася наповненою абсолютно різними елементами, включно з вихідцями з системи, сформованої Януковичем.
— Ми можемо припустити, що серед них багато професіоналів, які вимушено працювали в злочинній системі, а тепер повертаються у вже нову систему, здатну поставити їх у нові здорові рамки?
— Ні. В систему, яку Зеленський руйнує, повертаються старі кримінальні й корупційні кадри. І починають підминати її під себе. Плюс — повна недоторканність олігархів, які продовжують контролювати і спрямовувати у вигідному для них руслі державну й економічну систему. Іграшкова війна Зеленського з Коломойським тільки відтіняє барви цієї картини.
Однак ні Коломойському, ні Ахметову стратегічно невигідний курс на Захід. На їхні ринки — так, у загальний правовий контекст — ні. Тому що Захід — це контроль. І Коломойський услід за Фірташем уже потрапив під його коток. І це, до речі, ще один козир, який є в Росії. Прозахідними ми станемо тільки тоді, коли реально ступимо на шлях декриміналізації суспільства, почавши з верхівки системи.
— Цікавий висновок на тлі санкційних подій останніх тижнів, заяви секретаря РНБО Данілова про «повернення поцупленого в українського народу, починаючи з 1991 року» і повернення чартеру «головного банкіра Коломойського». Ми вже почали з верхівки? Та й яких заходів треба вживати внизу, якщо саме суспільство живе за тими ж таки корупційними законами?
— Включати жорсткі антикорупційні механізми для всіх, а не тільки для п'ятої колони чи, не дай Боже, політичних опонентів: для цього є закони й необхідні структури, у тому числі Вищий антикорупційний суд; регулювати діяльність монополій; задавати нові рамки для потрапляння в систему державного управління; впроваджувати антиолігархічні механізми в поле діяльності політичних партій тощо. Це все — загальновідомі у світі практики. Якщо держава подає зрозумілий сигнал суспільству й системі, приймаючи реальне, а не декларативне рішення рухатися в цьому напрямі. Вручення підозр колишнім ключовим менеджерам правління «Приватбанку», повинно мати процесуальне продовження.
Що ж стосується суспільства, то воно чітко вловлює сигнали влади і завжди боїться реального покарання. Повторюся, що більшість людей усе-таки хочуть бути порядними.
Про сепаратизм, децентралізацію та національну безпеку
— У 2008 році, говорячи про ризики кримінальної революції, ви пророчо описали ще один можливий сценарій: «Кримінальне свавілля, масове нехтування законами, соціальна аномія (дезорганізація соціальних норм і інститутів. — І.В.) розширюватимуться, а країна перетвориться на зону кримінальної катастрофи.
Реальну владу на місцях у ще більших масштабах братимуть кримінально-олігархічні клани на тлі занепаду та дискредитації загальнонаціональних політичних інституцій. Це загрожує цілісності країни. Оскільки влада центру буде звужуватися, то реальним сценарієм може стати дезінтеграція. Не треба пояснювати, що чимало політичних сил усередині та за межами України чекають такого розвитку подій і готові докласти зусиль, аби це сталося».
— Звісно, я мав на увазі насамперед РФ. Але ще не розумів усієї гостроти й актуальності питання. Тоді, 2008-го, не було усвідомлення, що проти нас уже розгорнуто гібридну війну. Зараз вважаю, що латентно війна тривала з 2003 року.
— А Мєшков і Крим? Ця війна йшла з 24 серпня 1991 року.
— Якщо вже розширювати рамки, то війна Московії на західному напрямку і проти українців ведеться останні 500 років.
Однак повернімося до путінської авантюри. Кремль майстерно вів прямий діалог із криміналізованими місцевими елітами в Криму, в Донбасі, в Харкові, Одесі. І розмови, я думаю, були відверті: ми вам гроші та протекцію бізнесу в Росії, а ви — здасте нам свої землі.
До речі, у кампанії «русской весны» одну зі ставок було зроблено на кримінальників і спільноти, цілеспрямовано підготовлювані до «дня Д», наприклад харківський «Оплот». Це спрацювало. В Україні й за кордоном є кілька кримінологів, які вивчають цей аспект нашої війни.
Цікаво, що місцеві мафії були налаштовані на колаборацію, а населення, хоч і розколоте в цьому питанні, здебільшого стояло на проукраїнській позиції. У цьому мене переконали результати масового опитування, проведеного нами навесні 2014 року в Харківській області, такі самі дані фіксували київські соціологи.
— Це було наше спільне з КМІСом масштабне дослідження настроїв у Східних регіонах України у квітні 2014 року.
— За сприятливого збігу обставин кримінал спокійно здав би і Одесу, і Харків, як це сталося в Донецьку та Луганську.
І тут, до речі, дуже показово, що тоді як легальний донецький бізнес виявився проукраїнським (треба було зберегти свої активи), кримінальний елемент — пішов за Януковичем.
Я знаю з розповідей учасників подій у Донецьку, як, на завдання російських кураторів, сколочувалися загони з кримінальників. Розповім історію отця Олександра (прізвище Хомченко, його вже немає серед нас, пішов із життя 2018-го). Це абсолютно унікальний випадок. Він близько тридцяти років був професійним злочинцем. За його словами, 1973 року, коли йому виповнилося 15 (він 1958 року народження), його «підтягнув» досвідчений кримінальник. Відтоді за його плечима було вісім судимостей. І ось під час останньої «відсидки» на початку нульових років він навернувся в християнство. Приєднався до однієї з протестантських деномінацій.
Відтоді Олександр круто змінив спосіб життя, відмовився від наркотиків, алкоголю, злочинів і став проповідником. Служив у в'язницях, де його знали й поважали, проповідував серед наркоманів. Грошей із вірян не брав (на відміну від православних отців), заробляв на життя тим, що таксував. Принаймні я зустрів його в такому статусі в лютому 2014 року в Донецьку на дуже вже старенькому автомобільчику. Ми підтримували зв'язок, і ось що я потім дізнався від нього про події «русской весны».
У березні 2014-го на нього через одного з працівників із таксопарку вийшов такий собі Федір, який відрекомендувався співробітником ФСБ. До речі, ледь не кандидат наук, подарував йому свою монографію з економіки. Він популярно пояснив, що Росія переможе, але потрібно допомогти. Федір запропонував, скориставшись зв'язками Олександра в кримінальному світі Донецька, сколотити групу з 50–70 осіб, отримати зброю та гроші, а потім висунутися на завдання (тоді захоплювалися міста Донбасу). Розмова нічим не закінчилася. Олександр через близьку людину спробував вийти на СБУ. Зустріч відбулася в місті, але СБУшник сказав, що «вже все куплено», допомогти він не може, і радив «тримати язик за зубами», інакше довго не проживе.
Доля Олександра примітна й надалі. Він відомий як організатор екуменічних молитов на мосту через річку Кальміус за мир на донецькій землі. У серпні його кинули в підвал, по-звірячому побили (він потім довго лікувався). Визволили його родичі «через знайомих знайомих». Наприкінці життя він служив у Мар’їнці, де й похований у рідній землі.
І ще одна деталь: він устиг дати показання міжнародним структурам — слідчим Міжнародного кримінального суду в Гаазі та європейським депутатам у Брюсселі. За його словами, останні сприймали розповідь із недовірою й «червоними обличчями»: вони були в полоні російської пропаганди, слухали трансляції «раша тудей». А «Федора» Олександр, за його словами, впізнав у телетрансляції як російського полоненого, захопленого нашими силовиками під час боїв за Дебальцеве, і згодом того обміняли на нашого воїна.
Власне, кримінальники, за своєю природою, аполітичні, але цим середовищем можна керувати, там є своя дисципліна та способи мобілізації. Команди віддавали ті, хто намагався залишатися за лаштунками. Мафія може легко змінювати свою політику, оскільки не має громадянських цінностей. Так було в історії італійської мафії, це саме ми бачимо на прикладі кланів і в Харкові, і в Дніпрі. Коли їм вигідно, вони можуть здавати країну або захищати її, а потім змінювати лінію на протилежну. Ми всі із вдячністю сприйняли участь Коломойського та його клану в захисті Сходу країни, а потім із подивом дізналися, що його позиція докорінно змінилася.
— Оскільки постмайданна влада не зламала систему, сценарій посилення місцевих кланів і розпаду країни на тлі проведеної децентралізації та приходу слабкого президента Зеленського може бути знову зіграний в Україні. Цього остерігаються багато експертів.
— Модель будь-якої тоталітарної системи діє за принципом мотрійки. Виходить, що невеличка купка людей, якщо створено відповідну структуру, може управляти багатомільйонним соціумом. Хіба не за таким принципом було побудовано систему державного управління нібито демократичної сучасної України? Тому передача повноважень і фінансів на місця — це включення демократичного механізму управління країною, у певному сенсі — страховка «від дурня» аж на верхівці.
— Однак при цьому треба звільнитися від недоброчесності чиновників унизу, включивши механізм відповідальності.
— Посилення державної вертикалі, очищення системи від олігархів та кланів, посилення антикорупційного блоку абсолютно не суперечать процесові децентралізації влади, а, навпаки, є її невід'ємною частиною.
— Завдання в тому, щоб мінімізувати ризики.
— Ми бачимо з досвіду 2014 року, що пасивна підтримка держави населенням (за даними опитувань) не гарантує цілісності країни, якщо місцеві клани прийняли сепаратистський сценарій. Потрібні силові гарантії, робота спецслужб. Сьогодні ми маємо міцнішу патріотичну складову громадянського суспільства — активісти, волонтери, ветерани АТО/ООС. Їх побоюються ті, хто сховав у кишені георгіївські стрічки.
Наведу такий приклад: щойно в Києві змінилася влада, харківський мер «розморозився» й вирішив пограти на полі реваншу — для початку зняти військовий агітаційний намет на центральній площі, який простояв усі роки війни, повернути проспектові ім'я Жукова. Були й інші задуми. Тільки гостра реакція харківських проукраїнських активістів зупинила ці наміри. В Україні є здорова частина суспільства, інакше б ми сьогодні не робили й цього інтерв'ю.
— В Одесі теж популярні такі ігри.
— Є ще один ризик — популізм. Зверніть увагу: саме шахраї при владі опанували прийоми демагогії, маніпуляції, переведення уваги. На цій хвилі популізму став президентом Зеленський. Одне з його популістських гасел — проводити референдуми. Нібито це і є народовладдя. Кидати в абсолютно непідготовлений ґрунт закон про всенародний референдум — великий ризик. Ніяке це не народовладдя (людям достатньо вирішувати свої поточні проблеми на місцях, що дозволяє закон про місцевий референдум). Решта — маніпуляція й інструмент саме для тих проросійських і внутрішньоукраїнських сил, які зацікавлені у збереженні кримінальної та корупційної систем.
Я абсолютно впевнений, що основні бенефіціари цього закону — в Кремлі. І вони неодмінно у певний момент його використають. Теми абсолютно передбачувані — федералізація, мова, церква. Причому мета буде – не довести до логічного завершення ініціативи, а ще сильніше розхитати суспільство зсередини. Це лише технологія розпалювання внутрішніх конфліктів, яка є одним із напрямів гібридної війни.
Хоча ОПЗЖ не голосувала за цей закон, однак ця сила ним скористається, коли кремлівські технологи напишуть свій сценарій і спустять його Медведчуку. Уявляєте, які відкриваються перспективи для дестабілізації? Чого тільки буде варта кампанія збору підписів під провокаційними запитаннями. Без мордобою прямо на вулицях тут не обійдеться. Для РФ — безпрограшний сценарій. Чи розуміють це народні депутати, котрі голосували «за»? Думаю, вони далі, буквально, завтрашнього дня нічого не бачать.
— Очевидно, що після рішень РНБО позиції ОПЗЖ похитнуться. Якщо, звісно, влада доведе свою лінію до логічного фіналу, підкріпивши свої рішення конкретними доказами, які підтвердять обвинувачення в тероризмі в рамках відкритих кримінальних справ. Після чого суди винесуть вироки. Інакше всю цю історію буде розбито в європейських інституціях.
— У цій історії, як і в цілому в стратегії боротьби зі злочинністю, важливо демонструвати волю держави і консолідувати громадянське суспільство. Провал станеться, якщо президент зробить кроки назад. Нам потрібно раз і назавжди визначити, що таке добре, а що таке погано. Більшість (у тому числі патріотичний сегмент суспільства) готова йти курсом на розмежування зі злом, якщо користуватися не юридичними, а моральними поняттями.
— Поповнення частиною учасників АТО після повернення з фронту рядів так званих приватних напівкримінальних армій, окремі з яких існують під дахом МВС і олігархів, — теж свідчення посилення кримінальної системи.
— Я б не перебільшував значення цього чинника, оскільки кожна війна породжує такі явища. В країну з передової йде зброя і це реальність війни. Антон Геращенко нещодавно заявив, що за 2020 рік поліція вилучила у цивільного населення 4400 ручних гранат і 259 гранатометів. І це, очевидно, тільки верхівка айсберга.
Повертаються люди з ПТСР, і, як наслідок, багатьом важко себе знайти. Дехто піде кримінальним шляхом. Такі наслідки всіх тривалих воєн. Путін теж на це розраховує. Мені здається, він обрав тактику «укус варана» — поранити й пустити отруту, яка отруїть організм і призведе до смерті. Хижак не поспішає, спостерігаючи за агонією жертви. Але війна — це виклик, долаючи який формується нація. На це Путін вочевидь не розраховував.
— Ігорю Петровичу, нам усім є про що подумати і над чим працювати. У вас є відчуття, що голос вчених чують в цій країні?
— Адже справа не тільки в моїх відчуттях, а в тому, що не реалізований колективний інтелект нації. На волонтерському рівні ми робимо те, що нам під силу і без участі держави. Наприклад, ми проводимо в Харкові міжнародні форуми з питань безпеки в умовах гібридної війни. Жоден місцевий чиновник цим не цікавиться. Та Бог із ними, вони — безініціативні, реагують на команди, не вміють розгледіти найважливіше.
Держава загалом за роки війни не зуміла мобілізувати для аналітичної роботи той колективний інтелект, який ми маємо в університетах і в академічних інститутах. Я маю на увазі вчених соціально-гуманітарного профілю. Погляньте на відому схему гібридної війни начальника російського генштабу Герасимова — він визначає співвідношення між збройними й незбройними формами ведення війни як 1:4. Зрозуміло, що «1» — це прерогатива міністерства оборони та генштабу. А «4»?
Адже це вчетверо більше, за обсягом витрачених зусиль. А в «незбройному сегменті» — пропаганда, політика, економіка, дії п'ятої колони, боротьба за уми людей, проведення військово-цивільних операцій, тактика розпалювання внутрішніх конфліктів (зокрема і з допомогою референдумів) та багато іншого. Хто цим займається? Це дуже широка сфера, яка потребує залучення найкращих умів країни.
Під час Другої світової війни уряд США залучив до аналітичної роботи і розробки методів пропаганди провідних учених та фахівців того часу — психологів, соціологів, журналістів. Зараз у Штатах університети отримують ґранти для розробки тематики з національної безпеки, боротьби з корупцією та тероризмом. Зовсім інший підхід.
На жаль, наші політики — переважно ті, кого заведено визначати як «людей у першому поколінні». Вони зуміли вскочити в соціальний ліфт, не маючи міцної культурної бази та широти національного мислення. Багатьом просто не під силу зрозуміти, що воювати і будувати державу може тільки інтелект.
Я оптиміст і вірю в майбутнє України, нація показала свою міцність «унизу», не розпавшись і вистоявши проти агресора. Очікую, що настане той день, коли еліта консолідується навколо простих речей: жити треба чесно, згідно із законом, не брати й не давати хабарів (зумів же отець Олександр зробити такий поворот!). І з того моменту розпочнеться широка декриміналізація суспільства. Українці — європейці за своєю природою, і вони достойні жити так, щоб молодь не шукала свого щастя за кордоном.
Більше статей Інни Ведернікової читайте за посиланням.