Колишня симпатія жителів Донецької області до Віктора Януковича розтанула без сліду. Сталося це не відразу, і не бачили в тому біди, поки цей факт не почав впливати на результати виборів. Схоже, втрата найвідданіших прихильників - прокляття українських президентів. Віктор, котрий Андрійович, злив кредит довіри активістів Майдану. Віктор, той, що Федорович, при певному напруженні уяви міг би спостерігати любов донеччан, що витікає крізь пальці, до «бандита, але свого бандита» (цитата з фільму Якоба Пройсса «Інший Челсі»).
Виразне падіння підтримки й довіри зафіксовано двома найбільш точними в українській практиці соціологічними опитуваннями - підрахунками голосів на президентських і місцевих виборах. Минуло менше року - а як усе змінилося. І далі змінюється. Змінюється - щодня, щогодини, щомиті...
За час, який минув між двома виборчими кампаніями, вибудувалася «вертикаль влади». Усе замкнулося на Януковичі. В Донецькій області місцева влада відреагувала на це ідеально з погляду архітекторів модернової єдиноначальності - радо відмовилася від будь-якої самостійної політики і будь-який крок робила в ім’я реформ, на підтримку курсу й у рамках програми президента. Кожне засідання, партійне або чиновницьке (втім, грань між ними тепер дуже умовна), починається з ритуального звеличення лідера. Ми знову «говоримо Ленін, розуміємо - партія». У Донецьку поняття «Янукович», «Партія регіонів», «влада» і «політика як така» знову становлять нерозривну синкретичну єдність. Саме це дає змогу, не покрививши душею, назвати порівняння результатів президентських і місцевих виборів достатньо коректним.
У бюрократичних традиціях непривабливі цифри зазвичай маскують відсотками, щоб не бентежити начальство: ось, мовляв, дорогий Вікторе Федоровичу, за вас у першому турі голосували 76%, у другому - 90. А за партію на місцевих виборах - 66%. Воно й зрозуміло, куди нам до вас, але й ми намагалися. А от у натуральних цифрах усе виглядає інакше. Президентські вибори - 1,8 млн. голосів у першому турі і 2,4 млн. у другому. На місцевих виборах партія набирає один мільйон рівно. Тобто підтримка «усохла» чи то майже вдвічі, чи то більше ніж удвічі - кому як подобається. А якщо додати рекордно низьку явку і позамежно високу кількість голосів «проти всіх», то виходить, що з трьох мільйонів виборців рідного регіону Віктора Януковича тепер підтримує тільки третина.
Ще тоді, після місцевих виборів, керманичі задумалися - чого б це? Не треба вважати їх зовсім далекими від реалій. До того ж такі реалії важко не побачити, навіть якщо дуже хочеться. «Щоб виборець і далі довіряв нам, необхідно день у день доводити, що ми - партія реальних справ. Щоденна реалізація планів підвищення якості життя в країні - це й є суть нашої політики», - такий рецепт запропонував губернатор області Анатолій Близнюк. «Крім гірких пілюль, які підносяться й неминучі за будь-якої реформи, треба іноді підносити й солодкі пряники народу», - тверезо й іронічно додав мер Донецька Олександр Лук’янченко.
Вислухавши своїх старших товаришів, партгоспактив узявся за реальні справи. Справи ці відомі: «оптимізовані» школи й лікарні, і навіть деякі виші; проїзд у громадському та міжміському транспорті зріс у ціні; тарифи на комуналку - вічна радість маленького українця - поперли вгору; де-не-де для бізнесменів підвищили ставки оренди землі, а в Донецьку встановили податок на житлову нерухомість; цінники на заправках, ринках і в супермаркетах щодня містили свіжу інформацію, подібно до ранкових газет. Прем’єр-міністр Азаров покликав усіх з лопатою в город, а губернатор Близнюк - на самостійне будівництво власного житла... тощо, тощо, тощо.
Усе, що коїлося в ім’я президента й ім’ям його, вилилося для самого Віктора Федоровича у завважений багатьма репортерами холодний прийом гаранта публікою на «Донбас Арені» під час святкування ювілею ФК «Шахтар». На тлі овацій під час попереднього виступу на цьому стадіоні нинішня реакція тих, хто зібрався, виглядала крижаним мовчанням, яке зрідка переривалося ріденькими оплесками.
Що примітно, яскраво продемонструвавши своє ставлення до Януковича на місцевих виборах і на трибунах «Арени», жителі Донецької області старанно уникають розмов про мотиви цього вчинку. Соціологи констатують, що почастішали випадки відмови респондентів від участі в опитуваннях. «Крім того, що люди перестали йти на контакт, упадає в око, що й результати опитувань почали повторюватися. Вибудувано вертикаль влади, настала сяка-така стабільність - добра чи погана, але стабільність. І так само стабільними стали показники досліджень. Раніше ми регулярно проводили опитування й щотижня публікували свіжі цифри. Зараз перестали це робити, бо дані тепер легко прогнозуються. Я називаю цей стан «соціальною комою» - нічого з того, що відбувається, не викликає реакції», - каже донецький соціолог професор Микола Гаврилов.
Стабільні результати опитувань мають, проте, парадоксальний вигляд. За даними різних досліджень, дві третини жителів Донбасу (64%) незадоволені своїм становищем... Але ті ж таки дві третини (67%) постійно ставлять задовільні й добрі оцінки чинній владі, а Віктор Янукович залишається лідером електоральних уподобань. Пояснити цей парадокс соціологи можуть тільки одним: люди перестали бути щирими. «Звичайно, завжди враховується, що відповіді можуть бути неправдивими, і при підрахунку результатів досліджень вносяться відповідні поправки. За наші цифри я ручаюся: ми фіксуємо поступове зниження рівня задоволеності людей своїм життям», - зазначив директор Донецького інформаційно-аналітичного центру (ДІАЦ) Кирило Чабанов. За його словами, оцінка жителями свого економічного й соціального становища втратила регіональні варіації: загальноукраїнські тенденції абсолютно точно проектуються на Донецьку область. Нехай не від доброго життя, але Донбас перестав бути «закритою» територією.
Політичні експерти на тлі викладеного схильні очікувати зростання протестних настроїв. «Покращення життя вже сьогодні» - цей слоган став пасткою для Віктора Федоровича. Така риторика дає переваги в короткостроковому періоді, але руйнує перспективу, коли цього поліпшення не відбувається. Які стратегії і реформи, якщо хочеться «все й одразу»? Навіщо перебудовуватися і страждати, якщо й без цього президент обіцяв усім «чудове літо»? Можна з легкістю прогнозувати: чим нижчою буде довіра до чинної влади, тим хаотичнішими будуть її рухи. І зростання протестних настроїв - процес природний», - стверджує голова Донецького відділення Комітету виборців Сергій Ткаченко. З експертом не можна погодитися тільки в одному - жодних явних ознак протесту немає. Періодичні спалахи активності навколо закриття шкіл були виключно самообороною, і в ніщо інше не розвинулися. Завезені зі столиці «дні гніву» нікого не приваблюють, а партійні прапори - і поготів.
Є й інше тлумачення того, що відбувається. Соціальну кому, в якій перебувають нині жителі Донецької області, політологи та історики називають «квазігромадянським суспільством із горизонтальними зв’язками». Цей стан добре знайомий колишнім радянським людям, які застали часи розвиненого соціалізму. Це ситуація, коли суспільство і влада сказали одне одному «ні» й роз’їхалися жити по паралельних всесвітах.
Люди самоорганізовуються так, як вважають за потрібне, абсолютно не цікавлячись, які форми громадського життя визначені приписами держави. Влада наївно вважає, що школи, жеки й лікарні обслуговують громадян на рівних умовах за місцем проживання. Люди ж, як і тоді, зберігають телефони «своїх» лікарів, учителів-репетиторів і слюсарів-сантехників. Раніше телефони «потрібних людей» записували в пошарпаний блокнотик, тепер - у пам’ять мобільного телефона. Але суті це не міняє. Держава в блаженному невіданні вважає, що це вона утримує медиків, а насправді підношення ескулапам уже майже не вважається за хабар. Відроджується загальне лицемірство, коли влада і народ мовчазно визнають одне за одним право красти все, що погано лежить. Підвищуються тарифи на електроенергію - повертається трохи забуте мистецтво відмотувати лічильники. Зростають ціни на проїзд - з’являються величезні юрби фальшивих пільговиків. Саме тому таке суспільство називають «квазігромадянським» - ніхто нічого не вимагає від влади, бо сам небезгрішний.
Донеччани нарешті «взнали» Януковича: здрастуйте, дорогий і улюблений наш Леоніде Іллічу! Знову суботники, плакати-портрети й розмай червоних прапорів. Знову пишні ювілеї на тлі напівголодного життя. Знову лунають пусті дзвінкі гасла. Для прикладу - цитата з промови одного функціонера ПР на партійній конференції: «Вся наша діяльність була спрямована на те, щоб в Україні було обрано нового президента, розумного, працездатного організатора, не байдужого до народу країни. Слава Богу, така людина є - це наш Віктор Федорович Янукович!». Це сказано в Україні XXI століття… Зал відреагував на такі слова «бурхливими оплесками, які перейшли в овацію». Ще з нього ж: «Ми до критики ставимося конструктивно, але паплюженню поставимо бар’єр! Добрим справам влади і партії - першу шпальту!». Знову ж таки в Донецькій області він і його однодумці свого домоглися, добрі справи стабільно прикрашають перші шпальти. Навіть бізнес уписався в цей «необрежнєвізм». Хто при соціалізмі за готівку розподіляв дефіцити? Представники влади - депутати, секретарі райкомів і міськкомів. А нині? Членство в партії і мандат - чи не більш потрібні статусні атрибути, ніж краватка і годинник.
«Влада і партія» набули до болю знайомого вигляду. Одночасно з усім цим запрацювали збережені в пам’яті імперативи поведінки: протестувати - на кухнях, розумувати - у вузькому колі інтелігенції, стелитися перед владою - з кар’єрних і шкурних міркувань. Двадцять років перебудови, первинного накопичення, залучення інвестицій і впровадження європейських стандартів... Але «совок» повернувся в Донбас із застрашливою легкістю, постав із попелу ще кращим. Незрівнянна стилістика «тієї» епохи знову оточує тих, хто мріяв жити по-новому.