Чи не єдиним неприємним меседжем, що різав вуха новій українській владі під час досить компліментарного для офіційного Києва візиту держсекретаря США, стали заяви Гіларі Клінтон про підтримку громадянського суспільства і дотримання прав та свобод українців. Про увагу Заходу до свободи слова і зібрань посланниця президента Обами говорила в різних аудиторіях — на зустрічі з президентом Януковичем і зі студентами, з журналістами і своїм колегою — міністром закордонних справ Костянтином Грищенком. Ще жорсткіше ця вимога прозвучала наступного дня у Кракові, на саміті «Спільноти демократій», учасники якого обговорювали неприпустимість згортання свобод в Україні і зафіксували цю позицію у спеціальній резолюції.
У відповідь українська влада як мантру повторює такі милі західному вуху слова про свою абсолютну відданість принципам демократії та свободи слова, усвідомлюючи, що ця тема — чи не головний подразник в оцінці діянь нової команди з боку США і ЄС. Влада справді старається, аби зовні ці заклинання почули, набагато менше дбаючи про свій демократичний імідж всередині країни. І зрозуміло чому. Як свідчать соціологічні опитування, проблеми свободи слова не є пріоритетними для суспільства. Громадяни, яких насамперед турбують зростання цін, корупція, безробіття, нескінченні експерименти з освітою та відсутність нормальної медицини, — жодним чином не пов’язують вирішення цих проблем із обов’язковим розвитком громадянського суспільства. Усвідомлення того, що лише демократична країна може бути заможною, так і не стало українською національною ідеєю. Тому на численних телевізійних шоу аудиторія радісно голосує за готовність віддати частину своїх свобод в обмін на дешевий газ. Тому нікого (окрім хіба що самих журналістів) особливо не хвилює, що для наших неофітів омріяним залишається приклад Кремля, якому протягом двох років вдалося приборкати колись норовливу й волелюбну російську пресу.
Хоча, якщо бути відвертими, чимало проблем у стосунках української влади та медіа мають давній і системний характер. Просто нинішня команда, окрилена перемогами на всіх фронтах, вирішила голими руками взяти і четверту владу.
Мабуть, першим фактом, який примусив журналістську спільноту голосно заговорити про «російський сценарій» і початок зачистки інформаційного простору, став тиск Служби безпеки України на Національну раду з питань телебачення і радіомовлення щодо результатів останнього конкурсу на отримання мовниками ТБ-ліцензій. Уперше в історії роботи Нацради спецслужба звернулася до цієї структури з вимогою надати всі документи, які стосуються скандального конкурсу, а також засвідчені копії особових справ членів ради, наказів про їх призначення, довідки про прийняття присяги держслужбовця тощо.
Хоча на цьому листі родом із 37-го року стояв підпис тодішнього заступника голови СБУ А.Присяжнюка, телевізійна спільнота побачила за ним вуха іншого заступника — Валерія Хорошковського. Більше того: колишні члени Нацради відверто заявляли, що на них тиснули з вимогою «правильно» голосувати під час скандального засідання і віддати групі «Інтер» усі(!) ліцензії, виставлені на конкурс. Коли ж Національна спілка журналістів спробувала з’ясувати позицію президента Януковича у питанні правомірності таких дій СБУ, то отримала лист від Генпрокуратури України, у якому зазначено, що «Службою безпеки України за наявності відповідної інформації на підставі ст.6 Закону України «Про контррозвідувальну діяльність» у лютому 2010 року розпочато перевірку додержання службовими особами Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення законодавства при проведенні вищезазначеного конкурсу і видачі ліцензій». Ось де контра окопалася і де підривна робота ведеться!
Чи не для того, щоб зачистити Нацраду від неблагонадійних, уперше туди не допустили жодного висуванця від опозиції і журналістських громадських організацій. Якщо відверто, то кожна влада домагалася повного контролю над цим органом. Нацрада завжди була лояльною до Банкової і уважною до прохань звідти. Адже четвірка її членів призначається президентом, четвірка — Верховною Радою, для прийняття позитивного рішення потрібно п’ять голосів, отож будь-яка влада завжди мала шість-сім лояльних «регуляторів». Жоден склад Нацради не оминули скандали, звинувачення в лобізмі та корупції, неувазі до малих мовників і лояльності до олігархів, але членам цієї впливової структури вдавалося знаходити компроміс, роздавати «кожній свашці по ковбасці», якось задовольняти ліцензійні апетити медіавласників. При
цьому в Нацраді завжди працювали один-два висуванці від опозиції.
Нинішня влада вирішила не церемонитися й не віддавати жодного місця чужинцям. У результаті обрання нових членів Нацради просто розлютило медіасередовище.
Саме в ті хвилини, коли президент Янукович на черговому пишномовному зібранні доручав своїм підлеглим розробити програму формування президентського кадрового резерву, до якого залучити професійних і перспективних, — його соратники голосуванням демонстрували, як вони розуміють кадрову політику лідера. До Нацради послали працювати Оксану Єлманову, сестру головного митника країни і племінницю депутата-регіонала. Ця пані заробила чималі статки на нерухомості. Ще екзотичнішим стало призначення Євгена Баранова, який до того займався продажем ліків, а ще… керував підприємством із переробки та утилізації сміття. Тепер ці достойники розгрібатимуть сміттєзвалища в українському медіапросторі. Журналістські профспілки, що виставляли своїх претендентів, розцінили це призначення і як пряме порушення закону, котрий вимагає від кандидатів профільної освіти та п’ятирічного стажу роботи в журналістиці, і як відвертий ляпас телеіндустрії. Незалежна профспілка і НСЖУ розглядають можливість подачі позову на Верховну Раду за порушення закону. І якщо справу буде виграно, то це стане чи не першим прецедентом, коли Верховній Раді дадуть по руках за незаконні кадрові призначення. Тим часом громадські організації звернулися до президента України з проханням призначити за своєю квотою на вільну вакансію в Нацраду їхнього представника. З боку Віктора Федоровича це був би гарний жест, що засвідчив би його повагу до позиції журналістських спілок. Але реакції на цю ідею з Банкової ще немає.
Не враховує нинішня влада і потреби журналістів у вдосконаленні законодавства в інформаційній сфері. Лише в останній день сесії коаліція внесла на друге читання законопроект №2763 «Про доступ до публічної інформації», що має значно полегшити спілкування журналістів із органами влади. Бо скорочує терміни надання відповідей на інформаційні запити до п’яти днів, а у надзвичайних ситуаціях — до 48 годин із моменту отримання запиту, і встановлює відповідальність за відмову чи зволікання з наданням інформації. Але, попри обіцянки, видані владою профільному парламентському комітетові, у «талмуді Чечетова» проти закону на час виходу статті все ще стояв «мінус»… Незважаючи на обіцянки спікера Литвина, Верховній Раді і цього тижня забракнуло часу на розгляд законопроектів №6447, 6447-1 Арсенія Яценюка і Олени Кондратюк, які розширюють поняття «цензура» та значно посилюють відповідальність за неї, встановлюють кримінальну відповідальність власників і менеджерів за тиск на журналістів. Ці закони отримали схвальну оцінку експертів, адже сьогодні довести факт цензури в Україні майже неможливо. Представники влади кажуть, що ані президент, ані прем’єр на журналістів не тиснуть, при цьому всі чудово розуміють, що лояльність новин забезпечується через прямі домовленості з власниками каналів, яким найменше хочеться сваритися з владою.
Сьогодні слово опозиції мало що важить у сесійній залі. Як свідчать останні голосування, навіть якщо до законів вносяться лексичні чи граматичні поправки авторства опозиційних депутатів, вони все одно не голосуються «з принципу», не кажучи вже про серйозні законопроекти.
Незрозумілою видавалася позиція фракції ПР, що не дала жодного голосу за створення ТСК з питань розслідування фактів цензури та тиску на журналістів, за формування якої напередодні одноголосно проголосував профільний парламентський комітет (у тому числі й регіонали, які працюють у ньому). ТСК створена на вимогу самих журналістів, які в останні місяці демонструють завидну єдність у питанні захисту права на професію.
Своє неголосування регіонали пояснили тим, що їм не відомі факти тиску на пресу.
Тобто заламування бодігардами президента журналіста СТБ Сергія Андрушка — це виконання ними охоронних заходів (до речі, прокуратура відмовила у відкритті кримінальної справи за фактом застосування сили проти журналіста, а потім таки звернулася з проханням надати відеозйомку інциденту, хоча начебто мало б бути навпаки: спочатку вивчіть фактаж, а потім приймайте рішення). Агресія бійців «Беркута» проти журналіста Нового каналу Сергія Кутракова, який знімав виставку в Українському домі, — це реакція на те, що він припхався на подію без письмового доручення редакції. Заява директора ТВі Миколи Княжицького про стеження і незаконний збір інформації про нього — це параноя. Твердження «5 каналу» і ТВі про конфлікт інтересів з участю голови СБУ, що є водночас і найбільшим медіавласником, — це бізнес-розбірки власників, у які втягують журналістів (до речі, ще й досі немає реакції самого президента на скандал, який уже вийшов за межі України. «5 канал» і ТВі вперше в українській історії позбавили ліцензій через суд. Хоча представники телеканалів оскаржили зазначене рішення, і справа ще перебуває в апеляції, цих мовників почали відключати від передавачів, посилаючись на відповідний лист голови Нацради). Так само не помічають представники влади перекосу в новинах, із яких майже зникли критичні сюжети про дії уряду.
Безумовно, в найдемократичніших країнах про владу пишуть більше, ніж про опозицію, і це природно. Але подають факти, а не панегірик. І навіть якщо українська опозиція перебуває в розбалансованому стані й останнім часом не часто тішить журналістів цікавими інформаційними приводами, все ж має зберігатися певний баланс. Саме з цим і починаються питання. Як свідчить дослідження компанії PRP, моніторинг ефіру центральних телеканалів протягом травня показує: представники влади згадуються в новинах майже вдвічі частіше, ніж представники опозиції.
Речникам партії влади важко пояснювати, чому з перших місяців роботи так багато помилок допущено в делікатному питанні побудови цивілізованих стосунків між владою та медіа. Адже і в АП, і в КМУ, і в СБУ є чимало людей, котрі добре усвідомлюють репутаційні втрати влади від недолугих дій деяких її надто запопадливих представників. Але при цьому вперто продовжують наступати на одні й ті самі граблі і сваритися з журналістами.
Згортання свобод та відчуття закручування гайок у телевізійних новинах, перешкоджання журналістам у роботі, грубі випадки відвертого тиску, особливо з боку силових структур та регіональних органів влади, примусили українських медійників об’єднатися і заявити про перші ознаки цензури. Примітно, що журналісти почали захищатися ще тоді, коли випадки цензури не набули системного характеру, бо дуже добре пам’ятають, до чого призвело їхнє мовчання у 2003—2004 роках. Важко переоцінити важливість громадянської позиції, продемонстрованої сьогодні представниками четвертої влади. Вони справді захищають своє право на професію і, схоже, досягли перших проміжних результатів. Принаймні в неофіційних розмовах, під час виступів на засіданні ТСК з розслідування фактів цензури і репортери, і менеджери зізнаються, що припинилися істеричні дзвінки із владних кабінетів, та й самі керівники служб новин дали певну свободу репортерам у висвітленні тем. До речі, представник Генеральної прокуратури, присутній на цьому засіданні, розповів, що сьогодні порушено 23 справи за фактами тиску на журналістів. Цікаво, скільки з них дійде до суду і в скількох випадках будуть названі винними ті, хто перешкоджав роботі журналістів? Принаймні «антицензурна» ТСК відстежуватиме долю цих кримінальних справ.
Журналісти воліли б, аби політики з усіх таборів не спекулювали на темі свободи слова, а вирішували проблеми галузі згідно зі своїми повноваженнями — зокрема адекватними кадровими призначеннями та вдосконаленням законодавства. У медіасередовищі чітко засвоїли правило: порятунок потопаючих — справа рук самих потопаючих, — і вирішили бунтувати при перших ознаках впровадження «темників». Треба лише вітати цю позицію. Але глядач очікує від репортерів не тільки громадянської позиції, а й позиції професійної. Питання професійних стандартів, змісту й відповідальності стоїть в українській журналістиці так само гостро, як і в політиці. Усвідомлення четвертою владою важливості цієї проблеми — запорука довіри суспільства до медіа, віри в силу слова. Чи готові українські журналісти виконати цю місію, не менш складну, ніж боротьба за право на професію? Адже є реальна небезпека (і її визнають самі колеги), що боротьба за свободу слова і присутність в ефірі різних політичних сил у період виборчої кампанії сприятиме появі в новинах необмеженої кількості проплачених сюжетів, які подаватимуться під соусом плюралізму думок. Тобто «Стоп, цензура!» (маю на увазі ідею, а не акцію) призведе до іншого результату — «Привіт, «джинса»!
Є небезпека спекулювання на темі цензури — коли відверто слабенький журналістський матеріал, котрий знімають з ефіру через професійну безпорадність автора, тим-таки автором подаватиметься як підцензурний текст. Можливо, наражуся на критику колег, але, гадаю, не всі факти, що їх сьогодні журналісти кваліфікують як цензуру, такими є. Наприклад, як на мене, присутність чи неприсутність у новинах сюжету про мокрого президента, якого шмагає вінок, — це питання журналістського смаку. Це швидше курйозний випадок, а не новина. Але зліпити таке веселе відео набагато простіше й приємніше, ніж підготувати сюжет про втрати від Стокгольмського арбітражу, бюджетні зловживання або драматичність нинішніх україно-російських взаємин.
Журналісти, безумовно, мають рацію, коли кажуть, що і деякі товариші із влади, і дехто з нинішньої опозиції багато в чому схожі у своїй оцінці ролі журналістики та в намаганні її приструнити. Але все ж таки команді Януковича дістався від попередників добрий спадок: вони отримали демократичну країну, в якій є свобода слова і є журналістика. Було б доброю послугою для України, аби ці надбання були збережені. Збережені реально, а не як «пурга» для західного вуха.