Україну доля розташувала якраз посередині між двома найпотужнішими і не дуже дружніми між собою центрами сили в Європі – НАТО і Росією. В такій ситуації країна намагається будувати свою безпеку шляхом дотримання принципу позаблоковості, що на практиці виглядає як «і вашим і нашим», і, водночас, «ні туди ні сюди». Ряд важливих чинників свідчать про те, що така характерна для нашої держави позиція не зможе протриматися дуже довго, і Україні доведеться або обирати чиюсь сторону, або ризикувати бути розірваною на частини, як це вже неодноразово траплялося раніше.
Зміцнення співробітництва з НАТО пропонує Україні один із небагатьох можливих варіантів забезпечення національної безпеки. Але, чи хочуть самі українці скористатися цією можливістю, так, як цього прагнуть їхні західні сусіди? Чи у них щось інше на думці? І що саме?
З 26 травня по 4 червня 2000 р. соціологічна служба УЦЕПД провела опитування 2005 громадян віком від 18 років у всіх регіонах України. Основною метою дослідження було визначення ставлення населення до НАТО, та взаємовідносин України з цією організацією.
З урахуванням отриманих даних про «думку народу» ми вирішили поміркувати щодо того, в якій формі, як глибоко, і чому саме так, а не інакше, Україні доцільно будувати стосунки з НАТО.
ТАК ОСЬ ТИ ЯКИЙ – «ТОВАРИШ НАТО»!
Перш за все, спробуємо визначитися з тим, що являє з себе НАТО в очах українських громадян.
Зараз майже половина громадян України (46,2%) вважає НАТО агресивним військовим блоком. Хоча так було далеко не завжди. Наприклад, у січні 1997 року за даними Фонду «Демократичні ініціативи» лише 17,3% громадян України вважали НАТО агресивним блоком. Значний негативний вплив, на думку українців, справили дії НАТО в Косово у минулому році. Очевидно, середньостатистичний українець був не зовсім переконаний, в тому, що головна мета акції НАТО – захист албанців, а не бажання покарати «непокірних» сербів.
Серед опитаних вважають дії НАТО вимушеним, але необхідним заходом із захисту косовських албанців лише 8,6%, а думають, що військове втручання було необхідне для припинення агресивної політики Югославії лише 8,5%. І навпаки, дії НАТО в Югославії вважають агресією 33,6% опитаних українців, а 19,3% – військовим злочином проти мирного населення. При цьому, нейтральну позицію займають 14,1% опитаних, які впевнені, що у військовому конфлікті винні не НАТО і Югославія, а ООН, яка не змогла вирішити проблему мирним шляхом.
Мабуть, до таких оцінок призвело не лише якесь особливе ставлення до Югославії, а й те, що, на думку більшості опитаних, НАТО взагалі не мав права втручатись у внутрішні справи суверенної країни (навіть для вирішення гуманітарних проблем). Так вважають 55,1% респондентів. Лише 11,9% опитаних вважають, що НАТО має таке право, а 26,1% – що НАТО має це право в разі отримання санкції від ООН. Можливо, якби теперішнє завзяття КФОР у справі захисту сербів від албанців було не меншим, ніж торішні зусилля НАТО у справі захисту албанців від сербів, то миротворчим намірам Альянсу довіряло б трохи більше українців.
Після Косово навіть у традиційно найбільш прихильному до НАТО західному регіоні України аж 29,8% опитаних вважають НАТО агресивним військовим блоком. Цікаво, що у цьому питанні пронатовський захід України не набагато відрізнився від проросійського Криму, де аналогічної думки дотримуються 32%. При цьому, лише 15,3% кримчан вважають, що Україна ніколи не повинна приєднуватися до Ташкентського договору, в той час, як серед усіх українців таку думку мають 42,2%. Очевидно, при виборі орієнтації між Росією і НАТО кримчани більше керуються своєю традиційною прихильністю до Росії, а не ворожим ставленням до НАТО.
На ставлення українців до НАТО, безумовно, впливають і спадщина радянської антинатовської пропаганди, і симпатії окремих регіонів до жорсткої позиції Росії. Це підтверджується тим, що найбільш негативне ставлення до НАТО (56,1%) продемонстрували саме жителі «пролетарського» російськомовного сходу України, понад 60% яких бажали б відновлення СРСР, і які серед зовнішньополітичних пріоритетів України майже на три чверті (73,1%) віддають перевагу орієнтації на Росію та СНД (див. діаграму 1).