Те, що з державним організмом коїться щось недобре, люди відчувають, і вже досить тривалий час.
Нас переконують, що тіло країни дедалі впевненіше спинається на ноги реформ, але неозброєним оком видно, що кульгавість лише прогресує. Попри риторику про нарощування м'язів, збройні сили не можуть приховати виснаження й атрофії того, що дійсно було нарощено впродовж першого року війни. Аналізи кровоносної системи публічних фінансів свідчать, що "бюджет воюючої країни" насправді є банальною війною за бюджет. Показні заклинання про "агресора", якому "ми дамо по зубах" і "який за все заплатить", чимдалі частіше зриваються на нервовий фальцет.
Але організм, заперечуючи очевидні прояви тяжкої недуги, вперто відмовляється від лікування…
Блокування залізничних перевезень товарів через лінію зіткнення, яке триває з 25 січня, не коментував хіба що ледачий. При цьому зусилля, які докладаються для знецінення як ідеї блокування, так і його активістів, дають протилежний ефект - підтримка блокування і довіра до активістів серед людей зростає. Фантазії про проплачений піар - не життєздатні: наш новітній досвід показав, що будь-який проплачений піар без людської енергії захлинається за кілька днів. Феномен підтримки в тому, що завдяки блокуванню люди мають змогу дослідити хворий організм своєї держави. І блокування, як хірургічний інструмент, оприявнило глибокі запальні процеси і злоякісні утворення, накопичені за три роки.
Людина і вугілля
Той факт, що на війні заробляють, усвідомлювали більшою чи меншою мірою всі. Про обсяги збагачення на торгівлі з окупованими територіями, як і з окупантом, неодноразово писали і говорили журналісти. Однак саме кількатижневе блокування показало обсяг ураження вірусом торгівлі на крові.
У такий спосіб ми дізналися - від самих урядовців, що вони брехали нам, коли на початку війни обіцяли знайти альтернативу вугіллю, яке залишилося під окупацією. Так само брехали, коли казали, що для цієї альтернативи, а відтак енергетичної безпеки, потрібно підняти закупівельну ціну на вугілля і тариф на електрику. Тариф справді підняли. Але не для того, щоб купувати в Роттердамі. А для того, щоб за роттердамською ціною платити на окупованій території "одному хлопцеві", який, звичайно ж, попередньо погодився ділитися з такого ґешефту. Ми побачили довжелезну вервицю міністрів-радників-депутатів-абсолютно незалежних експертів-аналітиків-штатних патріотів, яких жадібність і залежність змусили публічно захищати прибутки свої і своїх господарів, не дбаючи не те що про державу, а навіть про конспірацію - те, що в 2014 році вважалося злочином, у 2017-му виявилося життєвою необхідністю.
Ми справді маємо загрозу енергетичній безпеці, як стверджує уряд. Але не через блокаду. Коли директора однієї ТЕС, яка залежить від вугілля з окупованих територій, запитали, чи формує електростанція запаси вугілля на випадок, якщо його постачання заблокує Росія, його здивування було неприхованим і щирим. Упевненість в акціонерах Донбасенерго і в їхній спроможності домовлятися з окупантом виявилася значно сильнішою за віру в те, що ми воюємо з Росією. Тому саме жадібність нинішніх українських очільників, їхня участь у комерційних проектах з тими, кого вони пафосно нарікають "агресор" і "кривавий режим", і залежність від брехні є справжньою загрозою енергетичній безпеці держави.
Спекулюючи на "безальтернативності" антрацитового вугілля з окупованих територій у розпал опалювального сезону, нашу увагу відволікають від інших, яких значно більше, вагонів, куди блокувальники дали нам можливість зазирнути. А в вагонах із позначками "22" (Україна) і "20" (Росія), як то кажуть, Бог послав: бідне вугілля марки "т" (цікаво, кому потрібне?); ліс-кругляк, на експорт якого дуже вчасно наклали мораторій; порох, якого не можуть вчасно придбати шахти Львіввугілля, бо це товар подвійного призначення; багато чого для металургійного бізнесу - концентрат залізорудний, сталь листова, стальні заготовки, вапняк для флюсів, сляби і, як стверджує сам уряд, багато чого не вказаного в накладних, тобто контрабанди.
А ще блокада продемонструвала, що в Україні не діє жоден державний інститут, який мав би гарантувати безпечність як товарів, так і людей, котрі потрапляють на територію України через лінію зіткнення. Прикордонна служба, митниця, Служба безпеки не мають ані достатніх повноважень, ані завдання контролювати те, що везуть. Кілька прикордонників з песиком на сотні вагонів за день - це ще один доказ того, що "кінцеві бенефіціари" (замовники і постачальники товарів по обидва боки лінії фронту) довіряють один одному і мають достатньо влади, аби гарантувати відсутність будь-якого державного контролю.
Кулі за наші гроші
Блокада також спровокувала масовий "камінг аут" адептів теорії "підконтрольних підприємств на непідконтрольних територіях, де працюють наші люди, які можуть піти воювати проти нас, якщо ми їм перестанемо платити". Абсурдність твердження складно переоцінити. Якщо ти не контролюєш територію, то ти не можеш контролювати нічого на цій території - ані підприємств, ані людей. А якщо ти контролюєш підприємство на окупованій території, то тільки з дозволу окупанта, а отже, є його спільником. Якщо це наші люди, то вони не можуть проти нас воювати. А якщо вони готові проти нас воювати за гроші, то вони найманці. За такою логікою на окупованих територіях функціонують підприємства спільників окупанта, на яких працюють потенційні найманці. Свідченням цього абсурду є те, що з наших з вами податків ми платимо заробітну платню працівникам Укрзалізниці на окупованій території, які, серед іншого, транспортують російських військових, техніку, озброєння і боєприпаси на передову.
Державна монополія на злочин
Легітимність блокувальників виявилася вищою за легітимність державних органів правопорядку. Якщо начальник обласної поліції Аброськін приїхав до блокувальників без жодного юридичного припису і привіз кілька автобусів людей без "розпізнавальних знаків", то його наказ невідомим людям застосувати силу є свавіллям, наслідки якого можуть бути дуже драматичними. І, хоч як це прикро, але ми вчергове отримали доказ того, що органи правопорядку "дахують" чийсь бізнес. Монопольними союзами високопосадовців, криміналітету, органів правопорядку, судів, що утворюються для незаконного збагачення, сьогодні, на жаль, нікого не здивуєш. Біда в тому, що держава, в якій є монополія на злочин, втрачає монополію на застосування сили.
"Лохи" і скромна радість окупації
Блокування ткнуло нас носом у те, як держава формує режим сприяння окупації. Вже тривалий час у нас лагідно, але нав'язливо формують відчуття вини перед людьми, які залишилися під окупацією. Будь-яка спроба критичного осмислення наражається на пафосні штампи на кшталт "там наші люди" - без жодної згадки про те, що наші люди є і тут. І ці наші люди - у Харкові, Слов'янську, Бахмуті - повертають нам тверезий глузд: "Приходять ці, з-за парєбріка, і кажуть: "Ви тут лохи, а в нас тарифи менші, пенсію і тут і там отримуємо..."
Захопившись тим, що "там", ми перестали думати про тих, що "тут". Натомість маємо прийняти той факт, що "там" справді громадяни України. Але вони часто до України не мають жодних сантиментів, і для того щоб вони стали "нашими", недостатньо лише так їх називати. Маємо також усвідомлювати, що на пенсію любов до Батьківщини не купиш. А ще треба розуміти, що кожна перевага, яку ми створюємо для людей "там", принижує людей "тут".
"Яку країну ми захищаємо і за чиїми законами?"
Таке запитання в лоб від солдатів почула вперше за два роки. Відвертість блокувальників дала поштовх солдатам висловити відчай і злість, що накопичувалися впродовж останніх двох років. Торгівлею з окупованими територіями держава знецінює кожного солдата, який пішов цю державу захищати. Солдати, які отримують команду не стріляти, поки проїде ешелон з "крамом", втрачають повагу до своєї професії і до держави. Армія, яка забезпечує постачання свого противника, втрачає сенс.
Крім того, Мінські домовленості закопали солдатів у нори, не даючи їм ані війни, ані миру: "Ми за 10 днів маємо отримати дозвіл від ОБСЄ на виїзд! Місяць чекали останній раз... Після виїзду по стволах лазять - перевіряють, стріляли чи ні. А на тому боці їздять щодня і палять як дурні, таке враження - аби побільше набоїв уграти". Нинішній режим руйнує критичні для армії засади: довіру і професійність. Після навчань або ротації солдатів, особливо з бойовим досвідом, умисно скеровують до інших частин, замість того щоб формувати злагоджені професійні команди. Піхотинці перестають тиснути руку танкістам і артилеристам, бо ті, чуючи, як обстрілюють на передовій нашу піхоту, не можуть виїхати на допомогу. Байдуже, що це є порушенням Конституції, законів і бойових статутів. Так нам тлумачать "Мінськ".
Наслідок неминучий: досвідчені й мотивовані ідуть, звільняючи місце для відібраних за територіальним принципом "заробітчан" із сумнівною мотивацією і "полканів тримісячних - щоб УБДешку отримати".
"Ви колись бачили сліпих за кермом?"
Так запитав чоловік у Бахмуті, киваючи на два автомобілі ОБСЄ, що проїжджали повз нас. Довіра і повага до міжнародних інститутів в Україні підірвана вже давно - через їхню нездатність захистити колективну безпеку, заради чого їх і створювали. І нинішнє блокування торгівлі є наслідком цієї неспроможності. Якби російська агресія й окупація на Сході України були визнані на міжнародному рівні, якби почало застосовуватися міжнародне право війни і міжнародне гуманітарне право, вони самі по собі стали б блокадою для торгівлі з окупованими територіями.
Водночас блокування спровокувало чергову хвилю відречення від реальності. Нас намагаються переконати, що збагачення кількох людей у державі на крові інших громадян цієї держави має якийсь стосунок до "інклюзивного підходу". Те, що в пана Ахметова хороші міжнародні зв'язки, знають усі. Але ж треба дотримуватися якоїсь гігієни і зберігати пристойність. Хіба для наших міжнародних партнерів новина, що олігархи є головними інвесторами у політичну корупцію держави? Вони за своєю природою зацікавлені лише в тому, щоб використовувати державу як інструмент збагачення, не гребуючи тлом війни. А підтримувати цей процес - це підтримувати політичну корупцію і подальшу корозію державних інститутів.
Крім того, представники всіх міжнародних організацій і переважна більшість дипломатів, як очманілі, повторюють мантру про "наших людей там", патологічно не реагуючи на будь-які застереження стосовно того, що їхня політика лише заохочує Росію до подальшої агресії, нищить Україну як державу і руйнує їх самих.
"Ефективна" колонізація
Зрештою, люди на коліях у Бахмуті, під Ясинуватою і під Лисичанськом показали, як далеко з колії конституційного ладу зійшла українська держава. Замість воєнного стану - АТО, замість головнокомандувача - АТЦ, замість зовнішньої політики - Мінські домовленості, замість захисту суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки - збагачення. Уряд "воюючої країни" заперечує війну і окупацію частини своєї території. Російська пропаганда й окупаційна політика не лише стали частиною риторики тих, хто називає себе українськими міністрами і депутатами, а й поступово набувають обрисів конкретних рішень українського парламенту та уряду.
Кілька жадібних і залежних людей, які контролюють усі державні інститути в Україні, впродовж трьох років не лише заробляють на війні, а й, цинічно прикриваючись патріотичною риторикою, знову перетворюють нашу країну на російську колонію.
Блокаду не треба любити. Її треба сприймати як шанс побачити симптоми хвороби державного організму, усвідомити їхні причини і почати боротися за життя. Можна спробувати розігнати блокаду силою. Можна висмикнути скальпель і зашити рану, щоб заховати побачене. Але цей скальпель завжди залишиться в руках людей. І від нас залежатиме, чи наступний розтин не стане посмертним.
P.S. Якщо читача цих рядків цікавить, що у зв'язку із цим думає Путін, то читач або ще, або вже перебуває у полоні колоніальної свідомості. Росія була є і залишатиметься нашим агресивним сусідом-колонізатором. І наш єдиний шанс не стати знов колонією - самим навчитися протистояти цій агресії. Ні перед ким не виправдовуючись.