UA / RU
Підтримати ZN.ua

Система координат для армії

Які пастки чигають на військового реформатора і де перебуває сама армія, запитання аж ніяк не тривіальне.

Автор: Валентин Бадрак

Не буде відкриттям твердження, що для представників української влади сама по собі влада є метою. Яку, серед іншого, треба захищати. Тому не варто тішити себе сентиментальними ілюзіями - саме в цьому слід шукати першопричини кадрових перегрупувань і змін у силовому блоці. Зокрема в армії.

Але будь-яка армія є живим організмом (а не бездушним, безвідмовним дрючком), і цей організм іноді дуже хворіє. Пам’ятаєте легіони Цезаря? Щоб вони стали непереможними й відданими, мечів і щитів явно було недостатньо - войовникові знадобилося десятиліття реальної війни.

Так і українська армія як організм у різні часи була в різних станах. Скажімо, її активне реформування в далеких уже 90-х роках минулого століття нагадувало б лікування від грипу або кору; теперішня модернізація - поза сумнівом, протистояння онкології далеко не початкової стадії. Але якщо армія потрібна хоча б як оплот віри у владу (не казатиму «підтримки» і тим більше не вживатиму слова «рішучої»), до неї має застосовуватися комплекс відновних заходів. Тому пропоную зажмуритися й уявити собі, що лікуватимуть армію все-таки водночас з усім іншим. Які в цьому разі пастки чигають на військового реформатора і де перебуває сама армія, запитання аж ніяк не тривіальне.

Важка спадщина

Невідомо, за що саме Верховний головнокомандувач дякував Михайлові Єжелю, котрий завершив місію міністра. Та навряд чи за бойовий дух у Збройних силах України, настрій особового складу, бездоганний стан літаків і зенітно-ракетних комплексів тощо. Скажемо прямо: у спостерігачів склалося враження, що армією він займався факультативно. Втім, прагнення до об’єктивності змушує визнати, що на екс-міністрові не лежить відповідальність за весь клубок проблем ЗСУ, який з кожним роком дедалі більшав. Просто якщо інші попередники клубок пробували розплутувати у міру сил і настрою, Єжель запровадив ноу-хау: він його просто оминув.

На цьому можна було б і дати попередникові спокій, але кілька моментів усе-таки принципові. На час закінчення міністерської роботи неозброєним оком стало помітне загострення відносин Міноборони та Генерального штабу. Різне бачення армії - це, як здається, тільки вершина айсберга зафіксованих розбіжностей та відчуженості. Другим принциповим штрихом до обстановки залишається багаторазово критикована доктринальна анемія - німе визнання відсутності бодай якогось стратегічного бачення розвитку армії. Нарешті третій, теж принциповий, момент у залишеній спадщині - гнітючий стан техніки. Усвідомити ситуацію допоможуть два-три факти. Так, до кінця 2009 року з 200 бойових літаків за штатом 88 не могли піднятися в повітря. Станом на осінь 2011 року (ситуація навряд чи дуже змінилася на цей момент, а плани передбачали скорочення бойового складу до 160 літаків до 2013-го) уже зі 100 літаків бойової авіації (тобто, не виключено, їх виводили з бойового складу інтенсивніше, ніж передбачалося раніше) справних налічувалося тільки 18. На додачу до цього з 80 бойових вертольотів у повітря піднятися могли 18, з 55 зенітно-ракетних комплексів нести бойове чергування був здатен 21 ЗРК. Природно, армія нічого не набувала, хоча це запитання вже не до міністра. Як видно, фундамент для військового будівництва нагадує скоріше слизьку купину на хисткому болоті, ніж бетонну основу. А два роки завзятого військового реформування не зупинили деградації армії.

Кадри, зрозуміло, вирішують усе. Вибудовування відносин з генералітетом загалом і з Генеральним штабом зокрема ніколи не було простим. Є сенс нагадати, що свого часу першому цивільному міністрові оборони Валерію Шмарову саме складність співробітництва з людьми в погонах створила непереборну перешкоду, яка згодом призвела до його відставки. Тому психологічна сумісність із військовими для нового міністра стане не останнім питанням. Особливо якщо взяти до уваги двозначність низки кадрових рішень у ДК «Укроборонпром», а до того в ДК «Укрспецекспорт».

Чисельність ЗСУ - ще один доволі цікавий пункт. Перед відходом Єжель устиг заявити, що до 2017 року ЗСУ налічуватимуть 130 тис. осіб. Сама цифра видається реалістичною, але непереконливою. Хоча приблизно таку цифру називали експерти десять років тому, в цьому разі неприйнятно, щоб спочатку з вуст офіційної особи лунав показник чисельності, а вже слідом за цим розроблялися основні документи «під цифру». Таким чином, згадані 130 тисяч - поки що не що інше, як особисте побажання Єжеля, нічим не підтверджене й навряд чи прораховане. Тому з чисельністю й особливо з темпами її зміни ще тільки доведеться розбиратися. Відверто кажучи, якщо додержуватися ідеї побудови західної моделі армії (а саме таке завдання ставив новому міністрові президент України, представляючи його), то для України, яка перебуває між двома глобальними військовими машинами (НАТО і РФ), достатньо було б 100-110 тис. осіб за умови наявності адекватної зброї стримування. Наприклад неядерного ракетного щита (з БФРК «Сапсан» і розгалуженого, добре підготовленого спецназу чисельністю не менше ніж 4-4,5 тис. осіб). Однак будь-яка концепція потребує детальніших розрахунків.

Наразі ж обмежимося мінімальним - порівняннями й фактами. У нас дуже люблять порівнювати успіхи ЗСУ з польською армією. Справді, Польща зі схожою чисельністю населення (38 млн. проти наших 46 млн.) має 100-тисячну армію. І витрачає на неї солідні кошти, збільшивши за останні п’ять років оборонний бюджет з 7,4 млрд. дол. у 2008 році до 10 млрд. дол. у 2012-му. Оборонне відомство України з фактично 180-тисячним військом при відчутному збільшенні оборонних витрат цього року отримало 16,4 млрд. грн., з яких лише 14,1 млрд. слід уважати «захищеними», тобто виділеними за основним фондом. Що становить 1,76 млрд. дол. (або за найбільш райдужного розкладу - 2,05 млрд. дол.). І це навіть менше, ніж Румунія витратила 2010 року. Нагадаємо, що ця сусідня держава витратила на національну оборону 2,11 млрд. дол. при чисельності армії всього 73 тис. осіб, майже втричі меншій за українську. Як здається, за такого стану речей пафос щодо розвитку ЗСУ недоречний.

І ще про людей. Згідно із заявою директора департаменту фінансів Міноборони Івана Марка, 2012 року втричі збільшується грошова винагорода військовослужбовців, і в 2,5 разу зросла винагорода миротворцям. Багато це чи мало?

У регіоні тільки офіцери Молдови отримують грошове утримання менше, ніж наші. Українські молодші офіцери (командир взводу, командир роти) отримують стільки ж, скільки молоді солдати й сержанти-контрактники з Казахстану - 250-300 дол. Лейтенант же маленької і компактної (як хоче В.Янукович) латвійської армії отримує на місяць майже 800 дол. (країни Центральної та Східної Європи не згадуватимемо, щоб не деморалізувати українського читача в погонах).

Ресурсні ями

Українська армія «стала технологічно відсталою армією в регіоні, з найменшим відсотком справної техніки». Це думка польських військових експертів Центру східних досліджень.

Хоча Україна у 2012 році й збільшила фінансування на розвиток ЗСУ, об’єктивно перебуває серед аутсайдерів. Із 280 млн. дол. державного оборонного замовлення на поточний рік на закупівлю нових озброєнь і військової техніки буде витрачено близько 180 млн. дол. На основні програми Ан-70, БФРК «Сапсан», «корвет» і створення єдиної автоматизованої системи управління (ЄАСУ) у 2012 р. передбачено 1 млрд. 268 млн. грн. Ще 967 млн. грн. виділяються на модернізацію та оновлення наявних озброєнь і військової техніки. Загалом держоборонзамовлення збільшилося вчетверо. Проте майже всі порівняння з державами регіону, на жаль, не на користь України.

Часто згадувана Польща є безперечним лідером у регіоні ЦСЄ, на зброю щорічно протягом п’яти років вона витрачає 1-1,7 млрд. дол. (пік у 2010 році - 1,76 млрд. дол., нижня межа у 2011 році - 1,06 млрд. дол.). Чехія закуповує зброї на 450-500 млн. дол. щорічно, Румунія стабільно витрачає на ці цілі 330-450 млн. дол., Угорщина (при 21-тисячній армії) - 180-250 млн. дол. І тільки Болгарія, що трохи відстає від інших членів НАТО, витратила у 2010 році 140 млн. дол., але це при 36-тисячній армії.

За цією графою витрат Київ близький до Мінська. Показники сусідньої Білорусі наближаються до 50 млн. дол., у 2010 році країна закупила озброєнь і військової техніки на 49 млн. дол. Це дуже схоже на українські 46 млн. дол. у 2011 році. Якщо, звичайно, не брати до уваги, що кількість ЗС Білорусі у 2,5 разу менша (50 тис. чол.).

Нагадаємо, згідно з побіжними розрахунками ЦДАКР, зробленим три роки тому, 500-700 млн. дол. протягом п’яти-семи років могли б стабілізувати ситуацію з переозброєнням ЗСУ. Хоча вакуум на цей строк Україні і без того вже забезпечено. Якщо через 3,5-4 роки почнуться практичні випробування БФРК «Сапсан», як заявив глава Державного космічного агентства України Юрій Алексєєв, то в найкращому разі до 2018 року з’являться перші батареї майбутнього щита. Про розвиток Сил спеціальних операцій поки що немає чітких даних. А сподіватися на «напівмодернізовані» літаки та ремонт ЗРК самотужки - це погляд на речі, надто відірваний від реальності.

Тим часом у традиціях Києва вражати всіх далекими планами. Так, у 2015 році на закупівлю озброєння та військової техніки заплановано 537 млн. дол., а на 2017 рік - уже 960 млн. дол. До 2017 року військове відомство планує закупити для ЗСУ, серед іншого, до 45 літаків, до 35 вертольотів, до 57 «РЛС і комплексів ППО». Щоправда, ніхто не знає, які ж саме літаки і які комплекси ППО купуватиме Міноборони. Навіть якщо серед них будуть п’ять Ан-70 і п’ять Як-130, то інші 35 - це російські Су-35 по 45 млн. дол. або шведські JAS 39 NG Grippen по 60 млн. дол.? Було б непогано отримати роз’яснення і щодо комплексів ППО. Тоді б представлена в останній день січня Держпрограма розвитку ОВТ не здавалася б збірником прожектів.

Можливості та адміністративний потенціал

Можливості є завжди. Почати слід з ключового питання: чи буде надано Дмитрові Саламатіну функції управління оборонною промисловістю та координації військово-технічного співробітництва. Якщо так, то адміністративні сили (якщо їх захочуть спрямувати на розвиток армії) істотно зростуть. Наразі ж ДК «Укроборонпром» тільки вніс смуту в ОПК, і нічого, крім заміни менеджменту, поки що не вирішив.

А от якщо питання управління оборонною промисловістю і питання посилення обороноздатності винести на рівень міністра оборони (віце-прем’єр-міністра), то умілий розподіл держоборонзамовлення та лобіювання військовим міністром угод на світовому ринку озброєнь, які містять дослідно-конструкторські роботи (ДКР), могло б помітно збільшити ресурсну маневреність військового відомства. Нагадаємо, подібний досвід є: Азербайджан, Китай, ОАЕ, Алжир підписували контракти, що містять ДКР. Завдяки таким проектам, приміром, удалося помітно розвинути лінійку виробництва вітчизняних високоточних засобів ураження.

Досить важлива ресурсна можливість могла б полягати в тому, щоб на переозброєння спрямовувалися гроші від продажу техніки з арсеналів МОУ. А також кошти від реалізації земель, об’єктів, окремих будівель військового відомства. Щоправда, тут потрібен адекватний механізм і посилений контроль. У тому числі парламентський і громадський. Якби влада зробила прозорими такі процеси (як свого часу в Німеччині при модернізації бундесверу), громадськість повірила б у добрі наміри реформаторів.

Наступна можливість - взаємодія з Російською Федерацією. Якщо вже Україна втягнута у простір геополітичних інтересів Росії, то необхідно скористатися ним хоча б так, як наша сусідка. Фахівці підрахували, що рівень української участі у виробництві, скажімо, нового навчально-бойового літака Як-130 міг би зрости (при жорсткій постановці питання і намірі закуповувати таку техніку) до 40%. Участь у такому виробництві 20-30 підприємств ОПК України робить економічно виправданими такі закупівлі. Або інше питання - модернізація ЗРС С-300 і ЗРК «Бук» за участі РФ. Це предмет переговорів і питання політичної волі хазяїв Кремля. Але якщо той-таки міністр Саламатін так уперто захищав Харківські угоди та російський Чорноморський флот, то що заважає йому присвятити час українським інтересам обороноздатності?

Ще одна забута формула - практична взаємодія з НАТО. Можна захоплюватися практичністю Росії, яка так люто перешкоджала співробітництву України з НАТО і яка досягла успіхів на цьому напрямку. Йдеться, наприклад, про те, що після тривалих переговорів і погоджень Чехія і Росія підписали спільний протокол, що відкрив для чеських підприємств ринок НАТО у сфері ремонту та модернізації вертольотів марки «Міль». Це при тому, що Україна на цьому напрямку визнаний лідер. Зате Росія братиме у проектах модернізації безпосередню участь, взаємодіючи з чеською компанією LOM Praha. ВАТ «Московський вертолітний завод ім. Міля» вже видав LOM Praha ліцензії на ремонт вертольотів «Міль» військового та цивільного призначення. Уже підраховано, що на вертолітному ринку країн НАТО понад 200 вертольотів. Але це далеко не єдиний напрямок роботи з НАТО по лінії організації NAMSA. Є ще ремонт Т-72, БМП-1 та іншої бронетехніки. Або використання військово-транспортної авіації, у тому числі й у перспективі Ан-70. Є напрямок утилізації або відновлення боєприпасів, проекти в галузі логістики й розвитку інфраструктури (вже скільки років виношувалася ідея створення на базі Яворівського полігону міжнародного центру підготовки миротворчих сил). Таких проектів десятки, і всі вони передбачають реальні фінансові внески або технічні (технологічні) вигоди для ЗСУ. Для їх розвитку треба небагато - послідовність військового відомства України. Що передбачає подачу відповідних заявок, отримання статусу асоційованого члена в NAMSA, підписання імплементаційних угод. Словом, треба цим займатися, проявляти інтерес.

Обидва згадані вектори - і робота з РФ, і взаємодія з НАТО (а також із третіми країнами) можуть дати змогу розвинути тематику створення спільних підприємств. Щоб трансформувати проекти (які вже є в активі українських оборонних підприємств з розвитку ОВТ з Польщею, Білоруссю та деякими іншими державами) у реальні виробництва. Це такі перспективні напрямки, як модернізація засобів ППО (як проект «Стилет» з Республікою Білорусь) або розвиток безпілотних літальних апаратів тощо.

У цьому матеріалі вказано, загалом, на очевидні речі. Навіть вони свідчать: якщо взятися за модернізацію ЗСУ всерйоз, завдання вирішити можна. Зміна військового міністра стане черговою точкою відліку, але вже поточний рік покаже, чи має він реальні наміри зрушити справу паралізованої армії з мертвої точки.