На тлі запевнень у невичерпній дружбі українських і російських зброярів поява в російському корпоративному виданні цілком недвозначного натяку на неспроможність слов’янської танкобудівної інтеграції на перший погляд здалася фахівцям не стільки некоректним, скільки емоційним поривом. Однак тільки на перший погляд. Україна й Росія на світовому ринку озброєнь завжди були спочатку конкурентами, а вже потім — партнерами. А танкобудівники, яких на тривалі роки розвів українсько-пакистанський танковий контракт, особливо. У результаті дві пострадянські школи були змушені стати самодостатніми. У кожної була своя, нехай і не особливо велика, вотчина. Україна продовжує промишляти на пакистанському ринку, через «Прогрес» (дочірня фірма ДК «Укрспецекспорт») беручи участь в українсько-китайсько-пакистанському проекті з налагодження виробництва нового танка «Аль Халід». Росія, попри проблеми з двигунами, домоглася підписання контракту, що передбачає налагодження виробництва танків Т-90С в Індії. Обидві держави—постачальники стріляючої продукції підробляли й на ринках Близького Сходу та Північної Африки, продаючи, ремонтуючи чи модернізуючи секонд-хенд у сумірних пропорціях. Набір послуг також був приблизно рівноцінним, і тому вибір покупці робили чи за політичними мотивами, чи віддавали перевагу більш моторній команді.
Нове розлучення замість інтеграції?
Після танкових провалів у Малайзії та Греції, хитань Туреччини, а також висновків військових експертів про необхідність появи на ринку нової легкої бронетехніки чи важких бронетранспортерів для миротворчих і антитерористичних місій, танкобудівники двох держав уперше за тривалі роки розлучення в листопаді минулого року провели детальну примірку можливостей спільних зусиль на ринку. Теоретично все складається, але практика диктує додаткові умови.
Традиційними російськими перевагами вважалися динамічний захист для танків, боєприпаси підвищеної потужності, системи управління та зв’язку. Українськими — успішні за умов спекотного клімату дизельні двигуни та механізми заряджання. А також гнучкі підходи комплектації, що передбачають постачання за бажанням замовника французькі чи інші вузли західних фірм. Утім, після міжнародного арбітражу з приводу несанкціонованого використання українцями російської системи динамічного захисту танків «Арена», що коштували Україні $11 млн., вітчизняні розроблювачі в пожежному порядку вирішили й це завдання: світу представили комплекс вмонтованого динамічного захисту з модулями «Ніж». Останній дозволяє захиститися від усіх типів протитанкових засобів, насамперед від бронебійних підкаліберних снарядів і «ударних ядер», що атакують танк із верхньої півсфери. Українські розроблювачі стверджують, що жодна з раніше відомих систем динамічного захисту, які серійно випускалися, не мала такого ефекту. Понад те, Сполучені Штати вже закупили в Україні кілька танків, оснащених «Ножами», чим на практиці підтвердили, що технологічні можливості України та Росії в танкобудуванні вирівнялися. Якщо наміри переоснастити українську армію засобами зв’язку натовських стандартів (про що нині переговори ведуться відразу з кількома західними фірмами) будуть реалізовані, через рік-два діапазон українських пропозицій істотно розшириться (оснащення ЗСУ іноземним зв’язком припускає його виробництво в Києві).
Більше того, раптом ситуація почала різко змінюватися, причому не на користь російських постачальників...
«Лазерна стежка» та «режим перевищення»
для «Комбату»
В українських спецекспортерів несподівано з’явився козир. Київ створив керований танковий постріл, спроможний із відстані 5 км за 17 секунд пробити лобову броню фактично будь-яких нині існуючих танків. На нещодавно завершених випробуваннях український «Комбат» у лоб «прошив» башту танка Т-64 наскрізь. У російських танків такої потужної високоточної зброї немає. Мовою торговців зброєю це означає, що на всіх ринках, де дві держави сперечаються за модернізацію пострадянських танків із гарматою
125 мм, Україна матиме безперечні переваги. Наразі йдеться про машини Т-72, Т-80 і Т-84.
Взагалі «Комбат» — це явне вкорінення в російську боєприпасну вотчину: результати випробувань набагато перевищили характеристики російського, а точніше, радянського аналога — пострілу «Рефлекс». Для росіян це дуже образливий гол у ворота тульського Конструкторського бюро приладобудування (КБП). У принципі, світового лідера у виробництві високоточних засобів ураження.
Річ у тім, що раніше лише радянська школа танкобудування розробляла танкові керовані постріли, що призначаються для стрільби через ствол. Західні школи робили ставки на некеровані постріли, розвиваючи при цьому такі характеристики танків, як оптику, стабілізацію башти, технології створення ствола. І досягли непоганих результатів. У результаті некерованими боєприпасами на дальності 3—4 км західні танки можуть вирішити ті самі завдання. А на великих відстанях завдання делегуються крупнокаліберною артилерією, високоточні артснаряди-моноблоки якої з реалізацією принципу «вистрілив—забув» нині справді перевищують і російські, і українські досягнення. До них російські військові фахівці відносять насамперед М712 Copperhead-2 (США), ADC (Франція), або BOSS (Швеція), які призначені для стрільби з усіх 155-мм гармат і використовують радіолокаційні системи наведення.
Тобто в «Комбата» західних аналогів немає. Російські КБ за роки після розпаду СРСР не представили жодної нової розробки, можливо, займаючись іншими перспективними напрямами. Що ж до основних радянських аналогів — протитанкових керованих ракет «Рефлекс» чи «Зеніт», український постріл перевищує їхні характеристики з бронепробивання майже вдвічі зовсім не випадково. Причина досить банальна: тандемна бойова частина українського високоточного пострілу перевищує за вагою радянську майже вдвічі. Хитрість полягає в тому, що керований снаряд розділений на дві частини, які стикуються в стволі безпосередньо в момент пострілу. Українські розроблювачі не приховують, що при створенні «Комбата» ними були використані кращі радянські технології. А якщо точніше, були вдало об’єднані технології двох провідних і конкуруючих КБ: тульського Конструкторського бюро приладобудування і московського Конструкторського бюро точного машинобудування. Наприклад, у тульських розроблювачів запозичена ідея «лазерної стежки» — коли лазерний промінь світить у «хвіст» ракети й веде її до цілі. Вона вигідно відрізняться від підсвічування лазером самої цілі тим, що супротивник фактично не має можливості поставити перешкоду. Оскільки опромінюється не він, а сама ракета. Ця ідея була відома й раніше, але українські розроблювачі доповнили її, використавши можливість приладу наведення здійснювати роботу в «режимі перевищення» лазерного променя над ціллю. Її суть полягає в тому, що ракета практично весь час польоту ведеться над лінією візування, а автоматичний режим здійснює її переведення безпосередньо на ціль усього за 0,3 сек. до моменту ураження, не залишаючи жодних шансів на те, щоб супротивник поставив перешкоди чи ще якось інакше зреагував. Технологія автоматичного стикування частин «Комбата» разом із «лазерною стежкою» і зробила його зброєю XXI століття.
Багатотонні снайпери та ринок
Російські експерти визнали слабку ефективність власних керованих ракет. Відповідно до їхньої інформації, бронепробивання, приміром, створеної для 100-мм гармати БМП-3 ракети «Аркан» при влученні у верхню половину закордонного контейнера динамічного захисту не перевищує 100—150 мм. От що написало російське «Независимое военное обозрение» у середині минулого року після аналізу використання високоточних боєприпасів в іракській військовій кампанії: «Криза промисловості боєприпасів у поєднанні з політикою, орієнтованою на створення малоефективних некерованих боєприпасів, сприяє тому, що ВПС, ВМФ і СВ [РФ] незабаром залишаться без сучасної та перспективної зброї. Питань накопичилося чимало, і вони дотепер залишаються невирішеними». Хоча в цілому в українській армії ситуація мало чим відрізняється, експортні можливості з кількох напрямів українцям підсилити все-таки вдалося.
Українські розроблювачі розпочали займатися створенням високоточних танкових пострілів кілька років тому, коли стало ясно, що сучасний танк, щоб бути конкурентоспроможним на ринку, має стати високоточним комплексом. Ідея кооперації всередині України вдалася, і, до того ж, «Комбат» виявився виробом відносно недорогим. Цей чинник разом із технічними характеристиками зробив протитанковий постріл досить привабливим на ринку. Його рання версія «Комбат-М» пройшла й експортне хрещення, і «мідні труби» держоборонзамовлення. Невеличка кількість танкових пострілів поступила й в українську армію. Та якщо попередник «Комбат-М» передбачав комплектацію деякими вузлами неукраїнського походження, то «Комбат» — плід виключно вітчизняної кооперації, в якій бере участь не менше десятка заводів. Сьогодні серійне виробництво «Комбата» налагоджено на київському заводі «Артем».
Ефект здійснених поставок українських високоточних пострілів ні спецекспортери, ні розроблювачі наразі не коментують. Проте зазначають: у серії високоточних засобів ураження, що створюються, вже пройшли випробування подібні «Комбату» нові постріли для гармат інших калібрів. Наприклад, для бойових машин піхоти й для танкових гармат натовського калібру.
З назвами країн-замовників розроблювачі теж обережні. Однак вважають, що непрямими підтвердженнями достоїнств українських високоточних засобів ураження є участь у проекті не лише іноземних інвесторів із держав-імпортерів, а навіть українських комерційних структур. Крім самих ракет, замовнику будуть поставлені й тренажерні комплекси для навчання танкістів, які мають намір керувати багатотонними снайперами. Чи з’являться такі танки-снайпери в українській армії повсюдно, наразі велике запитання, але в тому, що вони підсилять бронетанкові м’язи деяких іноземних держав, судячи з замовлень, уже ні в розроблювачів, ні в спецекспортерів сумнівів не викликає.