UA / RU
Підтримати ZN.ua

СІМ МІФІВ АБО СПРОБА «КОРИГУВАЛЬНОГО ПРЕСИНГУ»?

Уперше з думками, викладеними в статті Володимира Литвина, я ознайомився в грудні 1999 року, коли про...

Автор: Григорый Немиря
Григорій Немиря

Уперше з думками, викладеними в статті Володимира Литвина, я ознайомився в грудні 1999 року, коли прочитав у журналі «Форін полісі» статтю віце-президента Фонду Карнегі за міжнародний мир Томаса Карозерса «Громадянське суспільство» (Thomas Carothers, «Civil Society,» Foreign Policy, No.117, Winter 1999—2000, pp.18—29). Фактично, за винятком незначних моментів, це та сама стаття. Я аплодую шановному професорові тому, що він, викликаючи вогонь на себе, обрав такий незвичний спосіб стимулювати дискусію. Погоджуюся з Володимиром Михайловичем, що «деміфологізація громадянського суспільства» може бути одним із важливих результатів такого обміну думками. Утім, як і деміфологізація влади й держави, а також публічної сфери політики й економіки.

Зазначимо, крім статті Карозерса, проблему співвідношення громадянського суспільства й демократії критично розглядає політолог із Бард коледжу Омар Енкарнасьйон у статті «Місіонери Токвіля» (World Policy Journal, Spring 2000), скорочений переклад якої опубліковано в журналі «Ї» торік. Схожі погляди викладає і професор Прінстонського університету Шері Берман у статті «Громадянське суспільство й політична інституціоналізація» (American Behavioral Scientist, March/April 1997). У цьому політологічному дискурсі суперничають дві школи — «неотоквіліанці» на чолі з професором Гарвардського університету Робертом Патнемом, котрі на перше місце в «працюючій демократії» висувають чинники соціуму й культури, і послідовники Семюеля Хантінгтона, який у своїй книзі «Політичний порядок у суспільствах, що змінюються», опублікованій ще 1968 року, підкреслював ключове значення сильних політичних інститутів.

Чи сприяє активність громадянського суспільства виникненню соціального чи несоціального капіталу, значною мірою залежить від політичного контексту та зрілості політичних інститутів. Ця теза мені здається особливо актуальною в умовах України. Її інтелектуальна сила дозволяє, з одного боку, не піддатися спокусі розглядати громадянське суспільство як панацею та, з іншого, спонукає до глибшого аналізу співвідношення соціального капіталу та природи режиму, його політичних інститутів.

Не забуватимемо, що стара система була зруйнована згори, перед тим, як громадянське суспільство стало досить сильним, аби кинути виклик системі знизу. Саме ця особливість, на думку відомого російського соціолога Юрія Левади, обумовила разючу стабільність «homo sovieticus» як соціального типу. В Україні — слабке громадянське суспільство і слабка держава. Але слабке аж ніяк не означає непомітне.

У листопаді 1999 року я брав участь у конференції, присвяченій десятиріччю падіння Берлінської стіни, і був свідком виступу Томаса Карозерса, коли він говорив про майбутні виклики громадянському суспільству (Thomas Carothers, «Western Civil-Society Aid to Eastern Europe and the Former Soviet Union,» East European Constitutional Review, Fall 1999). Одним із викликів, на його думку, є пошук найефективнішого способу сприяння розвитку громадянського суспільства в «напівавторитарних країнах». Карозерс вважає: у таких країнах «режими хоча й прийняли інституційні форми демократії, включаючи регулярні вибори, але продовжують маніпулювати політичним процесом». Такі режими «намагаються виконувати акт політичного балансування: дозволяють стільки демократії, скільки досить для міжнародної легітимності й ослаблення політичного тиску в середині країни, але тримають руку на важелях політичної влади такою мірою, аби продовжити свою владу нескінченно». Вони, як правило, «дозволяють мати деякий простір для громадянського суспільства» й «дозволяють» зовнішнім донорам надавати допомогу.

На моє глибоке переконання, виконавча влада не може бути підходящим інструментом для розвитку громадянського суспільства. Кооптація, контроль і керування, будучи механізмами бюрократичної стабілізації і зберігання статус-кво, не повинні бути комунікаційними моделями, що визначають відносини держави і громадянського суспільства. Політика держави може й повинна впливати на приріст соціального капіталу, але лише в тому разі, якщо це справді політика, а не адміністрування.

У статтю Литвина, на жаль, не потрапила думка Карозерса про ще один міф, згідно з яким піднесення громадянського суспільства означає занепад держави. Не погоджуючись із подібними судженнями, Карозерс запевняє, що «хороша робота недержавних організацій на практиці зміцнює, а не послабляє потенціал держави». «Нічого так не руйнує громадянське суспільство, як слабка, летаргічна держава». Держава може відіграти важливу роль у розвитку здорового громадянського суспільства, створюючи ефективне законодавче середовище, систему чітких і прозорих процедур, через податкове стимулювання благодійної діяльності й партнерство з недержавними організаціями. «Громадянське суспільство може й повинно кидати виклик, дратувати й навіть іноді антагонізувати державу. Але громадянське суспільство й держава потрібні одне одному, й у кращих світах вони розвиваються в тандемі, а не за рахунок одне одного».

Ідеальних демократій не існує. Такі, що розвиваються, й розвинені демократії можуть багато чого повчитися одна в одної. У червні 2000 року у Варшаві відбулася перша зустріч Співтовариства демократій на рівні міністрів. Паралельна зустріч провідних активістів і мислителів демократичного руху з усього світу допомогла надати результатам зустрічі на рівні міністрів конкретної форми та сприяла безпосереднім обмінам думками між урядовими й неурядовими лідерами. Уряди понад 100 країн, зокрема й України, ухвалили Варшавську декларацію, в якій зобов’язалися «зміцнювати інститути та процеси демократії». «Ми виступатимемо, — йдеться в Декларації, — на підтримку громадянського суспільства, включаючи жіночі організації, неурядові організації, професійні й ділові асоціації й незалежні засоби масової інформації, у здійсненні ними своїх демократичних прав… Ми сприятимемо обговоренням і, за необхідності, створюватимемо форуми за темами, які відносяться до демократичного державного управління, з метою продовження й поглиблення нашого діалогу про демократизацію».

Щоб громадянське суспільство не залишалося «хмарою в штанах», а твердо стояло на землі, необхідні спільні зусилля суспільства й держави. Міжнародний фонд «Відродження» пропонує провести в Україні Громадянський форум, на якому можна було б продовжити обговорення як порушених у статті Володимира Литвина й Томаса Карозерса проблем, так і багатьох інших, від відповіді на які залежить майбутнє України та її європейський вибір.

Ще зовсім недавно в Україні, як і в Росії, громадянське суспільство нагадувало Сплячу Красуню, котра пасивно чекає, коли її хтось розбудить. На наших очах відбувається перетворення громадянського суспільства на Попелюшку з її хвилюючою історією відродження з бідності й забуття до самореалізації та розуміння. Ця зміна поки що не стала універсальною. Ми потрапляємо то в нові оазиси незалежного буття, то в старі гетто «стомлених минулим». Іноді суспільство постає в благородному образі Дон Кіхота, не здатного чітко бачити навколишній світ і тому уразливого для маніпуляцій політиків і влади. Чи стане українське громадянське суспільство Жанною д’Арк із її інстинктом лідерства, почуттям свободи та здатністю до дії?