У тому, що саме тепер православні церкви України раптом вирішили вийняти з-під сукна діалог про об'єднання, немає нічого сенсаційного. У них це випробуваний спосіб відгородитися від усього та всіх і перечекати непевні часи. Об'єднання - "поважна причина" і хороший бренд. Споживач до нього чутливий. Водночас, якщо об'єднання не станеться, теж ніхто не ображатиметься. Отже, немає поки що на те волі Божої.
Воля Божа - аргумент залізний. Її не знає ніхто. Але річ у тому, що людської волі, за великим рахунком, теж немає. Тож не поспішайте нарікати на Всевишнього.
Що наразі потрібно обом учасницям діалогу - то це просто пауза. УПЦ МП треба оговтатися після стількох потрясінь. Треба дочекатися остаточного вирішення військової кризи, яка поставила її в дуже незручне становище. Буде вторгнення? Буде дипломатична війна? Буде федералізація? Буде Україна й надалі сателітом Росії чи відчалить у західному напрямку? Залежно від цього УПЦ МП доведеться вибудовувати і власну політику. Не треба сичати й випаровуватися - церкві, як будь-якому суспільному інститутові, тим більше з такими міцними "міжнародними зв'язками", конче доводиться вибудовувати якусь політику. А будь-яка політика нечасто приваблива.
У паузі зацікавлена й УПЦ КП. Попри моральні дивіденди, отримані від перемоги Майдану. Попри те, що її антимосковська позиція як ніколи затребувана в найширших верствах населення. Життя ж на місці не стоїть.
УПЦ КП все ще невизнана. На Всеправославному соборі, запланованому на 2016 р., стараннями патріарха Московського "українське питання" не порушуватиметься - отже, жодних рухів у вирішенні канонічних проблем УПЦ КП не передбачається.
Інтриги додають наступні президентські вибори. Тут два церковних гіганти поділили між собою лідерів перегонів. УПЦ КП не приховує симпатій до Юлії Тимошенко. А її візаві, Петро Порошенко, як відомо, - вірний УПЦ МП. Людина, щиро віддана своїй церкві й завжди готова допомогти їй. У тому числі прямим втручанням у церковні справи - як засвідчила історія з виборами місцеблюстителя Київської кафедри.
Звісно, тих хвилювань, які супроводжували вибори-2004 і вибори-2010, немає. Всі вже знають, що хоч би хто сів у президентське крісло, нікого скасовувати, закривати й репресувати не будуть. Навіть "за майно", швидше за все, не зачеплять. Комусь, можливо, буде складніше вирішувати свої проблеми, а комусь надаватимуться преференції. Але невеликі. Тож особливих хвилювань із приводу зміни влади цього разу в церковному середовищі немає.
Та є інші хвилювання. Всередині церков. Вони не дуже помітні неозброєним оком ззовні, але від того не менш хвилюючі для безпосередніх учасників. Обидві церкви на порозі великих змін. УПЦ МП вже навіть підняла над цим порогом ногу, проте й УПЦ КП підходить до нього. Обидві церкви у близькому майбутньому мають обирати нових глав. Це означає, що всередині кожної відбувається рух - утворюються союзи, йдуть переговори, укладаються угоди. Причому коли ще півроку тому можна було говорити про явних фаворитів і навіть із високою точністю називати конкретні імена, то тепер усе змішалося.
Церкви, хоч і приймають рішення своїми "закритими клубами" владик, не можуть наглухо відгородитися від настроїв у суспільстві. Від настроїв своєї пастви. Особливо тепер, коли середній українець схвильований до краю й чутливий до істеричності - кожна іскра спалахує полум'ям у тисячах сердець, кожен символічний жест викликає сплеск колективного підсвідомого, зуби все ще зціплені, руки автоматично нишпорять навколо в пошуках якоїсь зброї, і всі звично чекають, що їх знову обдурять.
Не найкраща ситуація для зважених політичних рішень.
Тому добре взяти паузу і тримати її стільки, скільки дозволять смак, партнери і глядач. Діалог - чудовий привід відсунути політиків, закордонне начальство та простаків за поріг і перевести дух. А там - побачимо: може, об'єднання виявиться справді актуальним.
А може, ні.
Річ у тому, що єпископат не дуже зацікавлений в об'єднанні. За багато років ситуація на загал залагодилася, всі зайняли свої ніші, уклали союзи і, як правило, не заважають одне одному жити. Навіть на захист одне одного інколи виступають. Обережно, звісно, і не без уїдливих зауважень - але все-таки. Найбільший недолік об'єднання для князів обох церков - зменшення кількості єпископів. Навіщо, скажіть на милість, два єпископи Львівських і Сокальських? Можна, звісно, поділити на два - на єпископа Львівського і єпископа Сокальського. Але, по-перше, це, даруйте, цирк. А по-друге, вони все одно посваряться, кому бути Львівським. Навіть якщо сірника тягнутимуть. Знаючи схильність інших "князів церкви" до інтриг, готова сперечатися: обидва сірники виявляться короткими.
Тому перша ж умова об'єднання, озвучена з боку УПЦ КП - "кожен приходить із чим є", - вже загрожує суто технічними незручностями.
Та це, звісно, дрібниці, які можна буде оголосити "тимчасовими труднощами". Справжні проблеми попереду. Ще однією умовою з боку УПЦ КП стала кандидатура патріарха Філарета на роль глави об'єднаної церкви. Самої цієї умови було б досить, аби поставити в діалозі крапку. Бо саме з нею в УПЦ МП категорично відмовлялися погоджуватися всі попередні роки. Патріарх пояснює свою позицію тим, що "не бачить іншої кандидатури", людини, котра здатна "нести цю ношу", ні в УПЦ КП, ні в УПЦ МП. В УПЦ МП, зрозуміло, з цим не згодні і списують позицію патріарха на властиву тому любов до влади.
З іншого боку, УПЦ МП теж не демонструє готовності задовольнити вимоги своїх "партнерів по діалогу". Послухати їхні коментарі, то взагалі не йдеться про "об'єднання", тим паче - компроміс. Умови все ті ж - "тільки на канонічній основі". Жодних "особливих ситуацій", "винятків", "історичних прецедентів" та інших лазівок. Про те, який вигляд мають "канонічні підстави" від МП, вже відомо, - не вперше нам обіцяють "ефективний діалог". Це означає, що всі, хто "відколовся", мусять "повернутися". Тобто, в буквальному сенсі слова, це не "об'єднання". Це для "розкольників" "примирення з церквою". Попередні спроби діалогу вперлися в те, що "примирення", принаймні для священнослужителів, має супроводжуватися покаянням. У МП навіть неофіційно пообіцяли, що це покаяння буде "формальністю". Але буде неодмінно. В УПЦ КП на таке погодитися не могли. Не погодяться й тепер.
До того ж від УПЦ МП поки що не надійшло жодних сигналів про готовність виконати першу й основну умову УПЦ КП - розрив із Москвою. Навпаки. Нагадаю, що у світлі останніх політичних подій багато священиків УПЦ МП перестали поминати патріарха Кирила під час служб як главу церкви. Це здавалося першим кроком до "канонічного розлучення". Але нині коментатори, близькі до Київської митрополії, вже кажуть, що це все "надмірна емоційність" "окремих панотців". Тобто карати їх за це поки що ніхто не має наміру, але й схвалювати неможливо.
Цього слід було очікувати. Нинішній в.о. глави УПЦ МП - зовсім не та людина, яка схвалить хоч один антимосковський крок. Кажуть, коли патріарх Кирило дізнався про призначення місцеблюстителем митрополита Онуфрія, він зітхнув із полегшенням. Досить характерна деталь: місцеблюститель Київської кафедри з початку російської агресії проти України так і не прийняв жодного офіційного звернення до української пастви. Він звертався до патріарха Московського, до президента РФ, але не до нас. У період протистоянь на Майдані Київська митрополія хоч щось мимрила. Тепер же вона просто мовчить. Висловлювання окремих кліриків та ієрархів ми вже навчені вважати "приватними думками".
Таким чином, обидві сторони "діалогу", судячи з усього, не мають наміру відмовлятися від ключових протиріч: куколю для патріарха Філарета - з одного боку та канонічної єдності з Москвою - з іншого.
Однак не слід впадати у відчай стосовно перспектив об'єднання. Воно, звісно, можливе. Але статися може зовсім не шляхом діалогу єпископів, точніше - його імітації. Шляхів лише два - згори і знизу. "Згори" - це зовсім не з волі священноначалія. Аж ніяк. Тут може зіграти свою роль тільки імператор. Його авторитарна воля, сильна рука та страх перед його репресивною машиною.
Ми з вами, коли хочете знати, мали всі шанси спостерігати цей сценарій. Якби не революція Євромайдану. У надрах адміністрації президента Януковича визрівав і поступово втілювався план об'єднання українського православ'я до 2015-го року. Наскільки він був реалістичний, ми вже не дізнаємося. Однак певних "успіхів" на цьому шляху було досягнуто. Ще свіжа в пам'яті сенсаційна заява патріарха Філарета про те, що після його смерті УПЦ КП відмовляється від виборів нового патріарха аж до об'єднання з УПЦ МП. Пам'ятаєте? Що все так швидко відігралося назад після повалення Януковича - зовсім не випадковість.
"Проробляли" й УПЦ МП. Робив це особисто вельми гламурний православний генпрокурор Пшонка. Він умовляв митрополита Володимира відректися від кафедри, аби звести на неї митрополита Онуфрія й через п'ять років передати пост митрополиту Антонію Паканичу. Митрополит Онуфрій стверджує, що таких домовленостей не було. Але підтвердженням може слугувати документ, виставлений на "Януковичлікс" в Інтернеті, де описана принаймні частина цього сценарію.
Можливе об'єднання церков під егідою Януковича мало відбутися до початку 2015 р. Не знаю, навіщо це знадобилося "православному президенту", - чи то сподівався "купити" цим православних виборців, чи то замахувався на підтримку вищих - аж до "найвищих" - інстанцій (Янукович же насправді дуже, дуже забобонний, хоч і вважає себе православним). Але, судячи з поведінки патріарха Філарета та зведення на Київську кафедру митрополита Онуфрія (це сталося вже після повалення Януковича, але треба враховувати, що інерція в церкві величезна), потужності були задіяні чималі.
Плану цьому збутися не судилося. Він провалився разом із замовником і може зайняти місце в історії. Але в нас залишається ще один шлях до церковної єдності - "знизу".
Цей рух насправді вже є. Ви самі його відчуваєте - незвичайну для нас згуртованість. Не має значення, схвалює митрополія непоминання патріарха Кирила чи ні, - важливо, що є приходи і священики, які відчувають таку потребу і мають на це сміливість. Важливо, що священики і миряни більше не гребують спільною молитвою. Вони самі, з власного почину, перестають вірити в те, що вони одне одному чужі.
Якби єпископи хотіли реального об'єднання, а не просто "пересидіти непевні часи", вони б почали зовсім не з розподілу куколю та портфелів-єпархій. Вони б розпочали з жестів доброї волі щодо партнерів по діалогу. Але "князі церкви" мало чим відрізняються від князів світських, принаймні у своєму ставленні до народу. Вони чомусь упевнені, що якби вийшли завтра в ефір із сенсаційною заявочкою про те, що "ми тепер одна церква!", - вся ворожнеча, яку вони свідомо сіяли в душах своїх вірних два десятки років, забулася б, наче за помахом Кашпіровського.
Та Господь із ним, із об'єднанням. Хай відбудеться хоча б примирення. Зникнуть із повсякденної мови "московські попи" й "анафеми". Чому не розпочати з визнання хрещень, здійснених в УПЦ КП? Хай священнослужителі не можуть спільно освячувати Дари, доки не буде ліквідовано "канонічні перешкоди". Але простим парафіянам треба дати можливість причащатися разом - інакше вони не "брати во Христі". Вони чужі одне одному. Тобто в будь-який момент - вороги. Парадоксальна ситуація: український солдат, із погляду церкви, може виявитися братом своєму ворогу, а зовсім не побратимові, який прикриває під час бою його спину. Невже обов'язково треба спливати кров'ю посеред вулиці, щоб священик нарешті забув запитати, до якого патріархату ти належиш, перш ніж приділити тобі останні Таїнства? Невже ми можемо стати одне одному своїми тільки у кромішньому пеклі?
Цього разу, якщо повномасштабна війна все ж не розпочнеться, вважайте, ми отримали суворе попередження. Постріл під ноги. Якщо ми не візьмемо його до уваги, наступний постріл може виявитися для нас останнім. Князям церкви слід про це пам'ятати так само добре, як і світським владикам.