Донецький муніципалітет, укотре звернувшись до делікатної мовної теми, ледь не став жертвою групового суїциду. Минулого тижня місцеві депутати ухвалили рішення «не допускати збільшення числа учнів, які навчаються українською мовою, розширення мережі україномовних шкіл і класів». Аналогічне обмеження стосувалося й дошкільних установ.
Відповіді надійшли відразу, негайно і з усіх боків: вето мера, грізне розпорядження прокурора міста про перегляд незаконного, на думку правоохоронців, документа і як апофеоз проект постанови Верховної Ради про призначення в Донецьку дострокових виборів. До речі, про можливість появи такого парламентського рішення наше видання вже попереджало, тому не можна виключати, що «антидержавні» (на думку авторів проекту парламентського документа) дії місцевої влади стали лише формальним приводом пред’явити ультиматум.
Пізніше ініціатор пункту про скасування планової українізації, секретар Донецької міськради Микола Левченко намагався збити напругу пристрастей і пояснити, що нічого поганого народні обранці на увазі не мали. «Йдеться про те, щоб не допускати саме планового збільшення українських класів і шкіл. Ми нічого не нав’язуємо, в нас немає ніякого розробленого сценарію в цьому питанні. Все розвивається природно. Мова навчання визначається відповідно до заяви від батьків. І так визначається кількість українських класів», — запевняв секретар міськради, проте визнав некоректність формулювання.
Проте скандал набирав обертів. У результаті депутати спішно зібрали позачергову сесію і... залишили рішення тим самим за змістом. Тільки з іншим, більш коректним, формулюванням: «Для задоволення потреб населення в навчанні рідною мовою сформувати класи з українською, російською мовою навчання, а також навчанням мовами національних меншин тільки за заявою батьків». Усе те ж саме, тільки в профіль.
Із суто юридичного погляду, суперечливе рішення — пустушка. За великим рахунком. Щоб це зрозуміти, можна навіть не звертатися до високих матерій на кшталт Європейської хартії чи заяложеної до непристойності 10-ї статті Конституції. Чинна редакція Закону «Про мови» сама по собі цілком ліберальна й передбачає, що в нас узагалі-то все українською, та коли не дуже хочеться, то змушувати ніхто не буде. Стаття 25 цього закону гласить: «вільний вибір мови навчання є невід’ємним правом громадян Української РСР... УРСР гарантує кожній дитині право...» ну, й далі за текстом. Тому, вимагаючи від ректорів вузів перевести читання лекцій виключно на українську мову, міністр освіти Іван Вакарчук ризикував бути звинуваченим у порушенні права громадян на вибір мови навчання.
Закони «Про освіту» та «Про середню освіту», своєю чергою, у положеннях, що регламентують мову навчання, відсилають до згаданого закону. Своїм рішенням донецькі депутати, по суті, просто нагадали, що ця правова норма на території Донецька поки ще діє. Навіть без цього рішення муніципалітет зобов’язаний був задовольнити заяву будь-кого з батьків про бажання навчати дитину тією чи іншою мовою. На щастя, стаття 32 Закону «Про місцеве самоврядування» відносить управління установами освіти до прямих повноважень виконавчих органів місцевих рад.
Усю цю ідилію толерантності дещо перебиває затверджена указом президента ще 2002 року «Національна доктрина розвитку освіти». Цей документ регламентує для системи освіти «утвердження її національного характеру», а одним із пріоритетів визначає «розширення україномовного освітнього простору». Поточна робота Міністерства освіти та бадьорі плани-рапорти про українізацію шкіл (нинішнього року кількість україномовних загальноосвітніх установ у Донецькій області, зокрема, передбачається довести до 40%) грунтовані саме на цій доктрині. Залишилося тільки з’ясувати, чи потребують самі донеччани розширення мережі україномовних навчальних закладів. Не менш важливим видається й питання про якість «держмовної» середньої освіти.
За даними опитування, проведеного Донецьким інформаційно-аналітичним центром (ДІАЦ) у столиці Донбасу, які має «ДТ», варіант відповіді «Я б хотів, щоб мої діти навчалися в російськомовній школі» вибрали 69% респондентів, «україномовній» — 16%. Варто, однак, звернути увагу, що варіант відповіді «і згоден, і ні» набрав несподівано багато голосів тих, хто «не визначився»: 38% у першому випадку, 28% — у другому. У реальній ситуації, швидше за все, опитані донеччани, махнувши рукою, відповідали «та однаково»...
У пояснювальній записці до рішення Донецької міськради наводяться поточні показники «українізації»: у місті 34 україномовні школи і 649 класів з українською мовою навчання. У цих школах і класах навчаються 15140 школярів (21% від загальної кількості). Тобто всі, хто хотів навчати своїх дітей українською, таку можливість дістали. Звичайно, ідеальних варіантів не буває і, напевно, хтось був незадоволений, оскільки відповідна школа далеченько від дому, але в цілому баланс попиту та пропозиції сходиться.
Охочі втілити в життя згадану доктрину «розширення україномовного освітнього простору» також придбали досить солідну цільову аудиторію батьків, які не визначилися у виборі мови навчання для своїх чад. Проте для цього немає ресурсів. Насамперед — кадрових.
Соціологи ДІАЦу зазначають закономірність, яка свідчить про те, що навчання українською мовою в донецьких школах і дитячих садках — за великим рахунком, профанація. Звернімося до питання знання мов, за яке ратують по обидва боки невтомні борці за права народу. Отже, 98% донеччан заявили, що вони вільно володіють російською мовою, і ще 2% зазначили, що володіють нею досить вільно. Тут усе зрозуміло: жити в Донецьку, не знаючи російської, неможливо. З українською мовою ситуація складніша. Тут розклад такий: «лише 35% жителів міста зазначили, що володіють нею вільно, і ще приблизно стільки ж (34%) — що володіють нею достатньою мірою. З другого боку, 7% донеччан узагалі не володіють українською мовою, а приблизно чверть (24%) володіє нею погано». Далі, проводячи кореляції з відповідями на інші питання, соціологи роблять висновок, що «із збільшенням віку городян дещо знижується середній рівень володіння ними українською мовою». Під час розподілу за віковими групами з’ясовується, що гірше за всіх володіють «державною мовою» люди віком 40—49 років. У тих, хто старше, знання «співучої та калинової» не набагато кращі.
Тепер, відповідно, запитання: а чи не в цих вікових межах перебуває середній вік педагогічного працівника? Не міркуватимемо про причини — можливо, річ просто в тім, що в Донецьку осідали приїжджі з інших союзних республік, котрим вистачало знання російської, єдиної державної мови на всій території СРСР. Або, як і в часи Козьми Пруткова, до України відправляли за розподілом випускників педагогічних вузів «для обрусіння краю».
Не виключено, що спрацювали й інші чинники, тепер йдеться не про це. Факт залишається фактом: через загальне старіння системи освіти в Донецькій області, як, треба думати, і в інших південно-східних регіонах, ростити україномовне покоління вимагають від російськомовних викладачів і вихователів. Результати вгадати неважко. Україномовна дитсадкова група по-донецьки — це коли малята кажуть уранці МарьВанні «доброго ранку», прощаючись, пищать «до побачення», а решту часу спілкуються між собою та з вихователями по-російськи. За винятком, зрозуміло, звітних заходів на кшталт ранків, коли віршики та пісеньки виконуються «рідною мовою».
Коли дітки підростають і йдуть до україномовної школи по-донецьки, їм викладають усе ті ж самі вчителі найбільш «зрусифікованого» віку. Предмети шкільної програми педагогам доводиться викладати, немилосердно спотворюючи і сповнюючи русизмами українську мову, часом породжуючи чарівні суржикізми на зразок слівець «підрючник» чи «кряпка». Автор наведених неологізмів, наприклад, — викладач історії, дуже мила людина й полковник Радянської армії у відставці...
Нині перші випускники нової формації вже пішли до ВНЗ, і викладачі скаржаться, що в голові в дітей усе змішалося. По-російськи студенти пишуть, використовуючи фонетичний принцип української: як чую, так і пишу. По-українськи — з масою русизмів і постійно плутаючись із вживанням букв «и» та «і».
Нема потреби розповідати про важливість літературної мови в процесі виховання та освіти, оскільки це очевидно. Зате уявіть, яке колосальне навантаження відчуває психіка школяра-підлітка, учня такої «україномовної» школи в російськомовному регіоні, коли він змушений кілька разів на день подумки переключатися з однієї мови на другу й зіштовхуватися з постійними проблемами в комунікації.
Отже, не дивно, що донецький підліток у результаті стає найчастіше жертвою явища, відомого під назвою «мовний шок». Симптоми цього явища можна спостерігати, наприклад, у підсвідомій фобії до будь-якого спілкування взагалі, похмурості й замкнутості. Або ж примушує, шукаючи ефективного засобу комунікації, звертатися до жаргонів. Чи не виходить так, що борці за українізацію Донбасу мимоволі сприяють поповненню лав носіїв приблатненних говірок?
Тутешні юнаки називають одне одного на кримінальний зразок «васями» саме тому, що цих «реальних пацанів» ніхто не навчив літературної мови. Російської — бо вже ніби не можна, з огляду на національну доктрину. Української — бо ще нікому. А обрана як засіб спілкування напівкримінальна говірка починає роз’їдати незміцнілу душу своїми міазмами, формуючи й модель поведінки, і ціннісні орієнтири. Звідси запаскуджені ними вулиці та сморід сечі в під’їздах, тотальне небажання молоді працювати й навчатися, витиснене прагненням «розвести лохів» і «зрубати бабла по-легкому». Декларативними та провокаційними рішеннями місцевих рад цю масштабну кризу не перебороти…
І, до речі, мимоволі згадується лист обер-прокурора Святійшого синоду генерала Ахматова (не плутати! — Авт.), написаний міністру МВС Валуєву під час обговорення проекту знаменитого циркуляра: «Засуджуючи малоросійський народ на навчання по книжках, писаних малоросійським наріччям, ми позбавили б його дуже істотних розумових і моральних вигод… Так вчинити, звичайно, варто було б, якби в нас на думці була проти Малоросії змова, що має на меті утримати її назавжди в неуцтві»...