Кажуть, лихо не без добра. Сьогодні тисячі кримських татар, які мусили залишити півострів і переселитися вглиб материка, стали ближчі й зрозуміліші багатьом українцям, більшість яких чимало про них чули, та ніколи не бачили і вже точно не знають відповіді на "вічне" питання української політики: чого хочуть кримські татари?
Можливо, взнавши відповідь на це запитання, ми наблизимося й до наступного: навіщо Україні та українцям треба повертати Крим? Скажемо чесно: для багатьох він був "не наш" через це віддаленість і дорожнечу, відлякував телекартинкою проросійських мітингів або кримськотатарських протестів, у заплутаних проблемах автономії не хотіли розбиратися навіть перші особи держави - від них відкупалися домовленостями, натомість отримуючи місце під сонцем. Таким стереотипним Крим бачили не тільки українці: міжетнічні конфлікти, сепаратизм, корупція, російський флот - стандартний набір тем для сюжетів іноземних ЗМІ. Тепер нам доводиться складати дорогі для доль людей та країни іспити за всі роки невивчених уроків і відкладених на завтра завдань.
Нам доводиться відповідати на, здавалося б, просте з дитинства запитання - що є моя Батьківщина, і чи готовий я віддати за неї своє життя. Або хоча б змінити її так, щоб не було соромно дивитися дітям в очі. Не тільки своїм...
І коли говорити про Крим як частину України, то для більшості українців змінити доведеться передусім своє ставлення до нього. А для цього зрозуміти тих, для кого Крим - Батьківщина, яку вони вистраждали, і хто і є тепер у Криму - Україна.
…Про кримських татар я знала з дитинства, як і про Голодомор. Ці "заборонені" теми в моїй дитячій свідомості були пов'язані. Моя бабуся Єфросинія мала звичку щонеділі провідувати рідню, що жила в далекій частині селища, і брала мене з собою. В одному місці, не доходячи до лук, вона завжди зупинялася. І хоча на узбіччі шляху, за дренажною траншеєю, жодних позначок не було, я вже знала, що там поховані люди, котрі померли від страшного голоду. Знала я й відповідь на запитання, як же вдалося вижити бабусі: "У Криму врятувалася". Вона та ще дві дівчини потай на товарняку поїхали в Крим, де вже були радгоспи, добралися до Алушти, і їх, що падали з ніг від безсилля (на всю дорогу була тільки пригорща смаженої сої), взяв до себе в бригаду кримський татарин на ім'я Ібраїм. Треба було обробляти виноградники, але бригадир весь перший тиждень велів знесиленим дівчатам не працювати, а відлежуватися в міжрядді та від'їдатися принесеними ним харчами. Так і вижили, повернулися додому, на Кіровоградщину, і цілком можливо, що коли б не було на світі того добросердого кримського татарина Ібраїма, мій рід так і згас би в ті страшні роки.
Із першими кримськими татарами я познайомилася через багато років у Генічеську, де відбувала студентську практику в газеті: їх тоді ще дуже неохоче пускали в Крим, і дорогою з депортації вони селилися на Херсонщині. А через 2-3 роки Крим уже вирував багатотисячними мітингами: репатріанти вимагали зняття перепон для повернення народу на Батьківщину і відновлення його потоптаних насильницькою депортацією прав. Водночас стіною стояли на шляху будь-яких сепаратистських проросійських авантюр, вважаючи, що тільки у складі незалежної демократичної України можливе відновлення їхніх прав. І кинуті Києвом на самовиживання кримські українці завжди могли обпертися на їхнє міцне плече.
Мій борг виріс. Як і борг моєї країни, яка (в особі всіх складів її керівництва) так боялася образити кримських росіян і розгнівати Росію, що не помічала, як зраджує "український Крим", у значній частині представлений кримськотатарським народом.
І тільки тепер, без бою здавши Крим, Київ намагається говорити з кримськими татарами однією мовою - мовою міжнародного права. Зберігаючи при цьому всі "родові травми" українського політикуму, який халатно думає, що держполітика і створення всіляких контор із роздачею посад - практично одне й те саме. А стрясання передвиборного повітря заявами про новий геноцид кримських татар з боку імперської Росії - це нібито і є захист його прав. Дехто навіть насмілюється вимовляти раніше заборонені слова про право народу на самовизначення. Щедрість відгонить лукавством - легко віддавати те, чого в тебе немає. У ситуації, коли ніхто ні в керівництві держави, ні в політбомонді не може відповісти на запитання, як повертати Крим, погляди багатьох звернені у бік кримських татар. Важко було зробити це раніше?
Перший президент України Леонід Кравчук був першим, хто публічно заявив про право кримськотатарського народу на самовизначення. У складі України, звісно. Але сказав він про це не на початку, а у фіналі свого президентства, тому позиція нічим не підкріплена.
Леонід Кучма, як тепер уже абсолютно очевидно, виявився найпослідовнішим у "кримськотатарському питанні": через створену ним раду представників народу при президентові, куди ввійшов увесь склад меджлісу, по суті, був легалізований Курултай - національний парламент, що його обрав. Кучма особисто курирував кримськотатарську проблематику, розрулював конфлікти між кримською владою та меджлісом, а регулярні засідання Ради перетворювалися на виїзні засідання Кабміну.
Віктор Ющенко, всупереч очікуванням політичних соратників, якими для українських націонал-демократів завжди були кримські татари, всі напрацювання часів Леоніда Кучми засунув глибоко в шухляду. Значно приємніше, ніж вирішувати проблеми кримських татар, що стали оформлятися у цілком практичні вимоги, було розставляти вулики на гірських плато і проводити час у компанії великого нині росіянина Депардьє.
Віктор Янукович відразу взяв бика за роги й почав застосовувати методи, якими до того користувалися російські спецслужби та його ж політсила: у середовищі кримських татар вишукувалися "правильні" й "конструктивні", їх просували і популяризували, декого нагороджували посадами й демонстрували світові, який вказував на порушення прав репатріантів. При цьому важливо зазначити, що в останні місяці свого прем'єрства і життя Василь Джарти зробив такі кроки назустріч кримським татарам, значимість яких важко переоцінити: це був прецедент мирного вирішення наскрізь просякнутої корупцією земельної проблеми. Але він так і залишився прецедентом...
У період прем'єрства Анатолія Могильова було виконано всю підготовчо-чорнову роботу з формування цілих загонів "правильних татар", які дісталися у спадок російській владі Криму. "Могильовські" татари стали "путінськими", а окремі ними й були - варто тільки згадати заклики до президента РФ захистити від дискримінації з боку України.
Анексія Криму стала особливим випробуванням для лідерів меджлісу. Шарахання від повного невизнання окупації до сумнівних спроб домовитися з російською владою примусили зробити остаточний вибір, мабуть, тільки після того, як Мустафі Джемілєву заборонили в'їзд у Крим. Так творче поєднання росіянами класичного набору мотиваторів - батога й пряника - дозволило меджлісу очиститися від морально нестійких членів.
Далі все - за відпрацьованими в самій Росії сценаріями. Створено паралельний Духовному управлінню мусульман Криму муфтіят, куди переманюються духівництво і громади. Останніми днями розгортається кампанія зі створення паралельного Курултаю, делегати якого оберуть "правильний" меджліс. Сценарій запозичений із татарстанського досвіду "умиротворення" тамтешнього меджлісу, незговірливі лідери якого тепер - дисиденти, а "конструктивних" радо вітає влада. "Я любуюся ними", - хвалить Татарстан Володимир Путін, ставлячи за приклад кримським татарам.
Паралельно з перших днів окупації у Крим зачастили емісари "родинних" народів, у ролі яких для непосвячених виступали казанські та башкирські татари, що не тільки проводили агітацію, а й просували всілякі проекти - від культурних до бізнесових. "Татарське" поле продовжують розмивати, зокрема й у правоохоронних органах: на зміну слідчим із Татарстану приїздять колеги з Башкирії.
Однак, як бачиться, призначення путінського Криму - аж ніяк не радянська сім'я народів і навіть не в'язниця. Це все той-таки непотоплюваний есмінець, арсенали якого день у день поповнюються все новим і новим озброєнням. В ідеалі, для військових добре було б, якби на півострові взагалі не залишилося цивільних. А тим більше "шкідливого населення". І для його зачищення в Росії є колосальний досвід, зокрема й на цій території. Варто про нього нагадати, а заодно й про те, як Крим став російським за структурою населення.
До 1783 р., тобто до першої анексії Росією Криму, 92-95% населення Кримського ханства становили кримські татари. А далі цей майже моноетнічний склад став неухильно розмиватися, з чітко позначеними хвилями еміграції та депортацій. Перша хвиля пішла зразу ж після анексії, зменшивши на кінець XVIII ст. кількість кримських татар на півострові майже вчетверо, але й після Кримської війни, яка передувала другій хвилі еміграції, вони однак були етнічною більшістю (понад 50 відсотків 1864 р.).
Такий розклад явно не влаштовував ані імператора Олександра II, ані місцеву російську адміністрацію. І кримським татарам стали "допомагати" полишати свої будинки й емігрувати.
"Масове обезземелення, безправ'я, порівняно з новопоселенцями, фактичне покріпачення, повний відрив від центрів світової мусульманської культури - ось що отримали вони, втративши покровительство Туреччини", - пише Валерій Возгрін у знаменитому дослідженні "Історичні долі кримських татар". І далі: "Останнім поштовхом стала чутка про скоре виселення їх в Оренбурзьку губернію. І адміністрація краю аж ніяк цих чуток не розсіювала. Ми не знаємо навіть, чи не були вони й породжені в глибинах кабінетів, адже сам Олександр II розглядав можливе звільнення Криму від "шкідливого населення" як виключно "сприятливе явище".
За підрахунками уряду, пише Возгрін, із Криму виїхало 141 тис. 667 людей, але сюди не входять ті, хто виїхав без паспорта, а їх було чимало. "Отже, якщо величезна Росія втратила у Кримську війну кілька десятків тисяч людей, то маленький півострів - понад півтораста тисяч, більш як половину свого населення", - підсумовує В.Возгрін.
Нарешті, 18 травня 1944 р. кримських татар у Криму взагалі не стало - їх насильно депортували переважно в Узбекистан, Таджикистан і за Урал. За даними wikipedia, наприкінці літа 1944 р. етнічні росіяни стають переважною (75%) більшістю населення Криму, українці становлять близько 21%. Але після війни статистика фіксує чітку тенденцію зниження кількості етнічних росіян, незначне збільшення численності українців, а з кінця 1980-х - різке зростання кримськотатарського населення. За даними перепису
2001 р., росіян у Криму було 58,3%, українців - 24,3, а кримських татар - 12,1%, або 245 тис. 291 чоловік. За даними меджлісу, на початок 2014 р. чисельність народу наближається до 300 тис. Для порівняння: на період першої анексії Криму Росією чисельність кримських татар становила 467 тис. чоловік.
Тепер, після другої анексії, ми спостерігаємо практично ті ж методи, які застосовували Російська імперія і сталінський режим для зміни структури населення нової території. "Шкідливість" кримськотатарського народу передусім полягає в тому, що він єдиний, хто може претендувати на право самовизначення на своїй історичній території.
Заборони на проведення мирних зібрань, навіть у день 70-річчя депортації кримських татар, демонстративні тотальні обшуки в школах, медресе, мечетях, переслідування активістів і тиск на журналістів, арешти майна, виселення органів меджлісу з приміщень, заборона на в'їзд у Крим лідерам та громадським активістам, неможливість здобувати освіту рідною мовою - це далеко не повний перелік причин, які послужили початку нової хвилі міграції кримських татар. Додамо до цього причини економічні, що особливо торкнулися малого й середнього підприємництва, загрозу втратити землю, за яку репатріанти боролися десятиліттями, неможливість оформити ділянки і новобудови, та й просто - нестерпність життя в атмосфері страху і непередбачуваності, одночасне небажання їхати з рідної землі, до якої так довго поверталися, залишати її окупантові, - і трагедія, яку переживають сьогодні кримські татари, стане зрозуміліша. А ми всі - ближчими. Тим і переможемо.