UA / RU
Підтримати ZN.ua

Східна апатія

Колись один радянський школяр написав: «Із оповідань Чехова народ дізнався, як йому погано живеться»...

Автор: Євген Шибалов

Колись один радянський школяр написав: «Із оповідань Чехова народ дізнався, як йому погано живеться». У Донецькій області відбувається приблизно те ж саме — про наближення виборів можна дізнатися з рекламних білбордів, банерів та «розтяжок», а ще з газет і телевізора.

Особливо якщо забратися подалі від обласного центру. Тут, у провінційній тиші, стає по-справжньому зрозуміло, що в нас дві країни. В одній люди щоранку прокидаються під противний писк будильника й плентаються на остогидлу роботу, лаються нецензурно, штовхаються в переповненому ранковому автобусі і з труднощами зводять баланс мізерного сімейного бюджету. А вечорами випивають заслужені «п’ять крапель» із друзями та сусідами, сваряться з дружиною і, давши профілактичного потиличника синові-двієчнику, завалюються спати в очікуванні хвилини, коли противний писк знову пожене на роботу. В іншій, віртуальній, Україні щосили буяє політична криза й наближаються нові «доленосні» вибори, та ще й про все це довго розповідає телевізор.

Можливо, вся річ в тому, що політичні події відбуваються занадто швидко. Цей другий світ, що з телевізора, занадто калейдоскопічний, аби можна було втриматися в його темпі й не втомитися душею. Тому ніхто й не намагається. У «пересічного» донбасця виборча кампанія викликає приблизно стільки ж інтересу, як, наприклад, чемпіонат світу з плювання в довжину. Тобто доки чемпіон особисто в нього, «пересічного», не плює, йому, донбасцю, на вибори (даруйте за каламбур) глибоко наплювати. Причому епідемія апатії поширюється навіть на тих, кому за обов’язком служби належить боротися за високий відсоток. Агітатори в наметах мовчки роздають листівки й газети, чим і обмежується роз’яснювальна робота серед електорату. Їхні колеги, які відвідують жителів регіону, з полегшенням вислуховують з-за дверей ще одне посилання у відомому напрямку і радо скочуються східцями, ставлячи у своєму звіті позначку «розмовляти відмовилися» чи проявляючи незвичайну фантазію у відтворенні розмов, які не відбувалися.

Від інтересу до політики, який прокинувся був у 2004-му й 2006-му, не залишилося й сліду. Не дивно — для захопленості більше немає причин. 2004 р. жителі Донеччини всією душею вболівали за «свого» — Віктора Януковича. Не те щоб із ним пов’язували якісь сподівання і взагалі замислювалися про високі матерії. Просто саме вболівали, як уболівають, наприклад, за «Шахтар» у футболі. Хотілося, щоб «наші» виграли, з суто спортивного азарту. Саме тоді букмекери в Донецьку почали приймати ставки на результат виборів, остаточно визначивши політику як просто гру.

У 2006-му, коли Партія регіонів була в опозиції, з нею пов’язували певні надії. Помаранчеві, як не намагалися (а намагалися, чесно кажучи, не дуже), залишилися для донбасців чужими. Тому жителі Донбасу вірили, що в лавах біло-синіх до влади прийдуть люди, котрі цих загадкових «східняків» хоча б розуміють...

Тепер же всі перед­виборні формальності виконуються мляво, без ентузіазму. Очевидно, певну роль у загальному розчаруванні в політиці та політиках відіграла передусім Партія регіонів, яка в Донецькій області завжди залишалася партією влади. Можна сказати, задовго до свого офіційного народження, тому що її нинішні лідери були господарями Донбасу і тоді, коли ще не придумали свого політичного проекту. Це принциповий момент: на загальнодержавному рівні біло-сині були і при владі, і в опозиції, але в себе вдома завжди були владою. Більше того, вибрали для себе найнебезпечнішу нішу позиціювання — претендували на роль наступника радянської влади. Тієї самої, якої не любили, але якій незаперечно вірили, не сумніваючись ні на йоту. Але радянська влада не обманювала людей: обіцяла розстріляти — розстрілювала, обіцяла дати житло, освіту й медичне обслуговування — давала. Хіба що зі світовим імперіалізмом якось не склалося...

Біло-сині ж, призначивши себе на роль такої абсолютної влади, навіть під час нинішньої політичної кризи, яка привела до виборів, проявили, з погляду згадуваного «пересічного» донбасця, дивну непослідовність, м’якотілість і беззубість. А цього владі, яка сама себе оголошує непорушною й абсолютною, не прощають.

Спочатку, після появи указу про розпуск парламенту та призначення виборів, регіонали запевнили: спокійно, електорат, нічого не буде, не переживай. Потім — щоб зберегти у країні стабільність, вибори не потрібні, отож виходь на Майдан прапором махати й горлянку дерти. Але на вибори не йди, це ворожа провокація. Трохи пізніше — ура, товариші! Щоб зберегти стабільність, ми вирішили піти на вибори. Отож тепер усім виявляти активність і марш голосувати! Строєм і з піснями. «Народ», який остаточно заплутався в цьому калейдоскопі керівних гасел, відреагував по-своєму — саме так, як свого часу з трибуни Верховної Ради реагував на закиди опонентів один із його, донецького «народу», лідерів Микола Азаров. «Та пішли ви», — відповів народ і повернувся до своїх звичних занять.

Тим більше що особливого «покращання життя» так і не сталося. Поки що уряд Віктора Януковича відзначився лише тим, що після призначення лідера біло-синіх повсюди зросли комунальні тарифи — хоч і не вчетверо, як заявляли опоненти ПР, а «всього» вдвічі, але по гаманцю «маленького українця» це вдарило дуже відчутно. Ти смієшся — взимку віддай сотню «вічнозелених» за опалення трикімнатної квартирки!

Так, відбулося обіцяне підвищення зарплат і всіляких виплат, але ощасливлені одержувачі самі назвали ці підвищення «копійчаними». Одночасно розпочалося теж копійчане, але прикре зростання цін на проїзд у громадському транспорті, продукти, всілякі дрібниці побуту тощо. Можливо, це приховане незадоволення не було б таким сильним, якби в запалі опозиційної демагогії ідеологи Партії регіонів не нарадили пообіцяти поліпшення життя «вже сьогодні». Але слово не горобець, а істотних змін на краще поки що не помітно. Звісно, гасло «Партія регіонів: Живи — ні добре ні погано» звучав би не так дзвінко, зате чесно.

Крім того, партія майже не думає про свою репутацію в очах донецького виборця, який, по суті, породив її, — можливо, не вважає за потрібне. Навіть під час виборчої кампанії біло-сині не соромляться демонстративно гуляти в дорогих шинках, шугати по Донецьку і влаштовувати привселюдну міжусобну гризню. Наприклад, «у мінус» партії зіграло призначення на посаду глави регіонального штабу не відомого в області партфункціонера, а бізнес-менеджера групи Бориса Колесникова — директора компанії «Конті» Олега Логвинова. Кондитер вибрав собі роль тихого адміністратора, і зовні його активність поки що жодним чином не проявляється. Нардеп і глава Профспілки працівників вугільної промисловості Віктор Турманов теж устиг «засвітитися», коли його біло-сині активісти вимагали від біло-синього ж міністра Тулуба багато всього, притому дуже галасливо й гучно, що напередодні виборів мало дуже дивний вигляд. Нарешті, один із найстаріших і найавторитетніших діячів ПР у Донецькій області заступник губернатора Борис Адамов виявився замішаним у рейдерському скандалі в розпал кампанії. Найсмішніше — «маски-шоу», що мало відбутися, за законами жанру, — проходило на вподобаному чиновником підприємстві саме в той момент, коли робітників запросили розмахувати прапорами, аби потішити видовищем усенародної підтримки Віктора Федоровича, який заїхав на батьківщину під час свого останнього передвиборного візиту. І робітники цілком щиро скандували «Я-ну-ко-вич!», ще не знаючи, що в цей момент коїться ім’ям їхнього лідера... Якщо чутки про зубодробильні таланти прем’єра точні, віце-губернаторові може перепасти на горіхи. Так чи інакше, очок партії цей епізод явно не додасть. Звісно, від’єднання бізнесу від влади — не більше ніж міф, це зрозуміло, але на час виборів найрегіональніші з регіоналів могли б хоч вдавати пристойних і цивілізованих людей та політиків?

І все ж — ось де загадка! — можна з упевненістю сказати, що навіть найбільш роздратований і розчарований усіма цими негараздами донецький виборець переважно підтримає Партію регіонів. Якщо, звичайно, прийде на вибори. Тут біло-сині знову потрапили у свою ж пастку: спочатку переконували, що від цих виборів ніщо не зміниться, а потім виявилося, що прихильників треба буквально силоміць заганяти на виборчі дільниці. Інакше ситуація може й змінитися, причому в дуже прикрому напрямі. Центральний штаб поставив своїм донецьким функціонерам завдання забезпечити явку на рівні 85% і всі свої роз’яснювально-агітаційні зусилля саме на цьому й зосередити. Але керівники штабів, як заявляють поінформовані джерела, самі визнають ці цифри нереальними. Ні, начальству вони, звісно ж, «малюють» правильні звіти, але визнають, що й 70% буде дуже високим результатом. Утім, циніки кажуть, що реальні показники явки мало кого цікавлять...

Рівень підтримки біло-синіх серед тих, хто на виборчі дільниці все ж таки прийде, також викликає певні побоювання, якщо судити з різкого зростання активності партійних функціонерів. Спочатку діячі ПР безтурботно відмахувалися, заявляючи, що тут і так усе загітовано, але потім, напевно, контрольні опитування та виміри показали, що це не так. Внаслідок чого дорогами Донеччини активно заколесили міністри, депутати та інші лідери, включно із главою Партії регіонів Віктором Януковичем, який особисто приїхав підбадьорити своїх прихильників. До речі, ще один парадокс політичних симпатій жителів Донецької області полягає в тому, що, попри ідентичність партквитків, вони цілком щиро люблять і підтримують самого Януковича, але, м’яко кажучи, недолюблюють призначених ним же низових чиновників. І «залучення» до виборчої кампанії адміністрацій нижньої ланки може зробити регіоналам ведмежу послугу.

Утім, донбасці, які мислять практично, вже навчилися мати вигоду з передвиборної лихоманки. Картина олією: майстер жеку (ось вони тепер які, політтехнологи) запитує мешканця однієї зі «своїх» квартир: а ви за кого голосуватимете? Мешканець щось бурчить у тому сенсі, що не ваше діло, голосування в нас у країні поки що таємне. Майстер, не задовольнившись невиразною відповіддю, наполягає: а чому не за Партію регіонів? Що вас не влаштовує? Тоді «електорат», розлютившись, видає: а ти ліхтар під під’їздом новий повісь, тоді проголосую! Вранці, як за щучим велінням, над входом у під’їзд сяє новий ліхтар, причому не який-небудь, а з лампою денного світла. А мешканці ж під’їзду за цим майстром півроку бігали, щоб світильник новий витребувати... Десь у нагальному порядку ремонтують дороги, десь нарешті замінили трамвай, який на ходу губить запчастини, чимось новішим, десь воду (буває ж диво) почали давати без перебоїв... «Покращання життя» екстреними темпами, одне слово.

Про діяльність опонентів партії влади сказати можна небагато. Перспективи сил із «демократичного табору» в сенсі набирання хоч трохи значимих відсотків поки що залишаються утопією. Отож деякі з них поки що використовують Донецьку область, образно висловлюючись, не за призначенням. БЮТ, наприклад, із подачі імпортованого з Миколаєва Геннадія Задирка старанно воскрешає в суспільній свідомості образ «бандитського» регіону. Принаймні таке враження залишається після читання офіційних заяв місцевих активістів. Схоже, що нічим іншим, крім «вигрібання» від окремих радикально налаштованих жителів Донбасу, БЮТ і не займається. У Блоку Юлії Тимошенко основні події кампанії — порізані намети, намети спалені, побиті активісти й активісти звільнені... Апеляцій до правоохоронних органів із їхнього боку лунає набагато більше, ніж звернень до виборців. Не виключено, що це робиться з метою нагнітання «антидонбаської» істерії за межами Донбасу, бо стереотипи про «бандитів» ще живі, і в них найчастіше охоче вірять. Хоча, можливо, це всього лише заздалегідь підготовлене виправдання на випадок незадовільних результатів голосування.

«Наша Україна» і взагалі знітилася після злиття в мегаблок із «Народною самообороною». Виписаний з Івано-Франківська нардеп Зіновій Шкутяк вирішив узяти курс на тотальну пропаганду ідеї скасування депутатської недоторканності. У відповідь у Донецьку з’явилося кілька наметів, де активісти «НУ — НС» начебто збирають підписи за позбавлення депутатів імунітету, значків, піджаків, мандатів, галстуків і дешевої смачної їжі в буфеті Верховної Ради. Ажіотажу не спостерігається — народові абсолютно фіолетово, що там їдять панове обранці. Народ, певна річ, більше цікавить, що доведеться їсти йому самому.

Соціалісти й комуністи можуть, як і колись, розраховувати на голоси своїх традиційних прихильників, тільки розподіл лівого електорату цього разу, на думку деяких експертів, може скластися на користь «комі». Донецькі комуністи вирішили трохи обновити бляклий партійний стяг і зміцнити позиції. Кардинальних змін немає, і виборчий штаб, як і раніше, очолює нардеп Микола Кравченко, проте у складі агітаційних бригад з’явилося багато молоді, представленої як «відроджений комсомол». Комсомол поки що запам’ятався лише кількома пікетами та мітингами. Юнаки й дівчата задерикувато скандують «Ленін! Партія! Комсомол!», хоча за віком майже всі вони made in Ukraine і ніколи в житті не бачили ні першого, ні другого, ні третього.

Отож незаперечним лідером, хоч як це банально говорити, залишається Партія регіонів. Що характерно — найбільше Партію регіонів у Донецькій області підтримують там, де найгірше живеться. Найрадикальніші й найагресивніші прихильники біло-синіх, які можуть запросто й ні за що віддубасити перехожого, одягненого у «ворожу» футболку, походять із донбаської провінції.

Але, попри всю неоднозначність ставлення до «партії влади», люди прийдуть і проголосують «як слід». І навіть не під тиском адмінресурсу. Просто тому, що хочуть захистити свій, хай і незатишний і неправильний, світ. «Хай буде погано, аби не стало ще гірше», — думають вони, за звичкою підтримуючи «своїх».