У книжці Лоуренса Гаррісона «Хто процвітає?» є чудова матриця аналізу національних культур за чинниками, які безальтернативно впливають на імовірність економічного успіху суспільства та держави.
Матриця включає чотири фундаментальних чинники:
- Радіус довіри в суспільстві — ступінь ототожнення з іншими співвітчизниками.
- Жорсткість системи моралі в суспільстві.
- Ставлення в суспільстві до влади — сприйняття влади як засобу особистого збагачення vs сприйняття влади як засобу піклування про суспільне благо.
- Ставлення до праці, новаторства, збереження та прибутку.
Ступінь або якість проявленості всіх чотирьох чинників створюють карту національної культури, що або сприяє загальному успіху, або є тягарем соціальних «гріхів», які не дають змоги суспільству вирватися зі злиднів та зубожіння. Так, наприклад, якщо радіус довіри поширюється далі, ніж рід, сім’я, клан, громада, до меж усього суспільства (або навіть за межі національно ідентифікованого суспільства), то є дуже висока ймовірність, що громадяни вміють приборкувати власне его, виходити з деструктивних конфліктів (часто зманіпульованих ззовні) та вибудовувати конструктивний діалог задля суспільного розвитку. Результатом є спроможність до солідарних дій у межах усієї спільноти з народженням суб’єктності сильного проактивного суспільства.
Якщо закон у державі створюється для захисту прав кожного громадянина і поширюється на всіх осіб у державі, його дотримання стає справою не тільки відповідних інституцій, а й усього суспільства, такий закон є формальним закріпленням суспільного договору, моральних засад суспільства і гарантією справедливого суспільно-політичного устрою. В такому суспільстві людина почувається безпечно, комфортно, прогнозовано, готова співпрацювати задля особистого та суспільного розвитку й захищатиме його.
І, навпаки, закони, що створюються для захисту інтересів кланів, навряд чи будуть визнані суспільством. Наслідком такого законотворення буде втрата довіри до самих законів, державних інститутів, та, врешті-решт, втрата державності.
На основі досліджень культурологічного аспекту розвитку суспільств Гаррісон і його колеги дійшли висновку: є суспільства, що приречені на успіх, і є безнадійні аутсайдери. Різниця — виключно у профілі національної культури.
Аутсайдери
Для аутсайдерів характерні такі особливості культури: низький рівень взаємної довіри в суспільстві; радіус довіри обмежується родинними зв’язками, максимум — належністю до локальної субетнічної групи або клану; багато конфліктів, низький рівень толерантності в національній культурі; немає права на іншу точку зору та бажання взаємопорозуміння.
В аутсайдерів високий рівень правового нігілізму. В суспільстві немає узагальнених домовленостей про моральні норми. Закони створюють для просування інтересів вузького кола осіб, часто олігархічних, бо тільки в таких умовах вони мають можливість примножувати й захищати статки. Закон застосовується вибірково. Еліта не вважається взірцем моральності і, відповідно, цінність моралі — номінальна.
Що стосується «ставлення суспільства до влади» — аутсайдери сприймають владу як «ліцензію на особисте збагачення». Для кращого розуміння можна розглянути це на прикладі України.
Влада нашими співгромадянами здійснюється на всіх рівнях держави — від сільської ради й ОТГ до загальнодержавного рівня. Ці громадяни — чиїсь батьки, сини, родичі, друзі… І, здавалося б, що тут такого, якщо, отримавши довіру суспільства через процедуру виборів, трішечки цієї влади використати задля задоволення потреб сім’ї, родичів, бізнесу? Але питання в тому, що за родинними зв’язками ми забуваємо більше: це все — наші співвітчизники, з якими ми будуємо суспільство, аби в ньому разом жити. В Україні близько 230 тисяч державних службовців і 45 тисяч обранців різного рівня. Якщо кожен із обраних або призначених, хто з нашої волі отримав доступ до влади і суспільних ресурсів, використовуватиме їх для особистих потреб, ми отримаємо тотальне розкрадання бюджету, сформованого з податків кожного громадянина України.
Навіть якщо третина з цієї армії найнятих адміністраторів візьме лише по 1000 дол., із бюджету буде вкрадено 100 млн дол., або 2 млрд 900 млн грн. Для порівняння: державні витрати на підготовку студентів у Київському національному університеті ім.Т.Шевченка у 2018 році становили 1 млрд 350 млн грн. А на фінансування всіх наукових досліджень у 2017–2019 рр. з державного бюджету було витрачено 1 млрд 790 млн грн. Бюджет статті «охорона здоров’я» Харківської області в 2019 році становив 2 млрд 200 млн грн. Таким чином, гіпотетичні «маленькі пустощі» укрдержавотворців (що насправді є абсолютною реальністю сучасної суспільної української культури) можуть призвести до знищення найбільшого університету України, всієї української науки або сфери охорони здоров’я області, де проживає 2 мільйони 650 тисяч наших співвітчизників. Якщо взяти за орієнтир масштаби крадіжок, викриті НАБУ, стає зрозуміло, що крадеться в десятки, а то й у сотні разів більше. Звідси злиденна заробітна платня вчителів, медпрацівників, науковців, викладачів. Тому зовсім немає системи догляду за людьми похилого віку, вкрай слабка система охорони здоров’я, ледь жевріє система освіти та безнадійно відстала наука. І все це — в одній із найбільших країн Європи.
У цієї ситуації є основоположна причина — в культурі українського сучасного суспільства влада сприймається як можливість особистого збагачення, замість того, щоб сприйматись як можливість турботи про суспільне благо та добробут кожного.
Тож можна зробити висновок: за трьома з чотирьох фундаментальних чинників, які визначають шанси на успіх українського суспільства, ми маємо найгірші з можливих показники:
— мінімальний радіус довіри;
— відсутність у суспільстві жорсткої системи моралі;
— влада сприймається як ліцензія на особисте збагачення з визнанням допустимості корупції, брехні та політичного популізму.
Ми не готові взяти під контроль особисте его. Ми знайдемо тисячу причин, чому не можемо довіряти такому самому українцю з іншого куточка держави.
Ми давно махнули рукою на законотворчість і перестали сприймати цей процес як такий, що спрямований на наш особистий добробут, безпеку та розвиток наших дітей. Ми не віримо державотворцям, яких самі ж і обираємо. Одиниці з нас готові стояти під судами, відстоюючи справедливість та наші природні права. Ми не віримо в справедливість у власній державі.
Ми готові заплющити очі на злидні й убозтво «суспільного блага» у вигляді слабкої системи охорони здоров’я, застарілої освіти, найгіршого в Європі пенсійного та соціального забезпечення людей похилого віку задля примарної можливості «прорватись у владу» будь-якою ціною, бо саме це в суспільстві сприймається як один із основних критеріїв успіху.
Ми вкотре покладаємо надію на «сильного президента», «доброго царя», будь-кого, хто пообіцяє нам манну небесну. Але історія не знає сталих змін, впроваджених «сильною рукою».
Патерналізм + громадянський інфантилізм = відродження диктатури.
Патерналізм + громадський інфантилізм + політичний популізм = втрата ідентичності та державності.
Успішні країни і суспільства
Що характеризує суспільства, приречені на успіх?
Довіра є важливою суспільною цінністю. В суспільствах із великим радіусом довіри вона виявляється насамперед у тому, що співвітчизники сприймають соціальне оточення як безпечне, надійне, екологічне з психологічного погляду, прогнозоване, а співвітчизників — як тих, від кого вони можуть отримати допомогу в разі гострої потреби, незалежно від того, знайомі вони чи ні. Соціальна довіра часто виявляється у формі очікування, що моральні норми поділяють інші, та у звичці довіряти незнайомим співвітчизникам. Ніхто не буде обманутим.
Співвітчизники в суспільстві з широким радіусом довіри розуміють важливість довіри насамперед як гарантії безпеки. Саме тому за дії, що призводять до руйнування довіри, в суспільстві накладаються суворі соціальні санкції. Інакше кажучи — перш за все самі громадяни стежать за додержанням норм.
У суспільствах, приречених на успіх, моральні норми проявлені, зрозумілі кожному і об’єднують співвітчизників. Ці норми формалізуються в закони, що стоять на захисті прав співвітчизників, безпеки суспільства та поширюються на всіх його членів. Суспільство має важелі впливу на всі інститути державної влади, якщо їхні дії викривляють принципи рівності перед законом та справедливості його застосування.
У суспільствах, приречених на успіх, влада сприймається як можливість сприяти примноженню загального блага, добробуту кожного громадянина та суспільного розвитку. В такому суспільстві будь-які спроби вкрасти, створити сприятливі умови для корупції підлягають негайним санкціям суспільства.
Отже, якщо послуговуватися логікою Лоуренса Гаррісона, успіх держави залежить від суспільства. Ба більше, розвиток і розбудова держави неможливі без сильного, відповідального суспільства, яке вміє домовлятись і швидко переходити до солідарних дій. А в наших бідах винне… українське суспільство, точніше — специфічні риси української національної культури. Можна, знову ж таки, знайти тисячу причин, чому саме таку культуру ми маємо в сучасній Україні, однак культура — це ми. Культура — це наші переконання, звички, те, що ми вважаємо цінним, і все це реалізується в наших діях та поведінці.
Якось незручно виходить. У проблемах українців винні не «зеленські» зі «шмигалями», а самі українці. Понад те, «зеленські» й «шмигалі» — наслідок відповідного типу національної культури. З будь-яким іншим співвідношенням названих чинників їх існування було б неможливе. Якість «еліт» визначається якістю «мас».
Чи може бути інакша логіка, не гаррісонівська? Може. Але це буде логіка приреченого інфантильного суспільства, готового до втрати ідентичності та державності. Будь-яка сильна і успішна держава базується на сильному суспільстві, що забезпечує підконтрольність, прозорість та ефективність державних інституцій, які повинні обслуговувати потреби всього суспільства і кожного громадянина.
Чи є сучасна культура вироком для України і українців?
Ні. Головне питання не в тому, ким ми є, і навіть не в тому, ким ми були. Головне питання в тому, ким ми хочемо бути.
Аналіз історії держав, які у ХХІ столітті посідають перші місця у світових рейтингах конкурентоспроможності або найкращих країн для життя, свідчить, що на певному етапі там відбулося «дорослішання» суспільства. Часто каталізатором такого процесу ставали надскладні обставини, які виводили націю на рубікон існування. Процес усталювався, коли фокус уваги переносився на розвиток суспільства. Саме зміни в суспільстві, в культурі суспільств гарантували сталість змін у розвитку держав. Підтвердженням цього, наприклад, є нова і новітня історія скандинавських країн.
Тепер уже зрозумілі умови, за яких відбуваються великі соціальні зміни. Але це — наступна історія.