Спроба парламентської опозиції зібрати позачергову сесію у Верховній Раді стала тим лакмусовим папірцем, який показав, як борці з режимом збираються діяти, а режим - їм протидіяти.
Такого явища, як "збори опозиційних депутатів", український парламент не бачив із часів "України без Кучми" та першої присяги Віктора Ющенка. Проте в четвер опозиціонери провели саме таке засідання на три фракції, без спікера, без кворуму і без опонентів. А також без дискусій, обговорень і незапланованих виступів. А шкода, могли б скористатися шансом і показати, як насправді повинен працювати парламент. Звісна річ, рішення такої сесії мали не юридичну, а, швидше, політико-демонстративну вагу: фракції продемонстрували, що здатні хоч так узяти трибуну, висловити недовіру спікеру і генпрокурору, а також позначили підтримку Юлії Тимошенко. На більше складно було розраховувати.
Тим цікавішими буди гарячкові спроби їхніх опонентів не допустити навіть таких зборів.
Нагадаємо: спочатку опозиціонери планували зібрати позачергове засідання Верховної Ради і вимагати звіту генпрокурора Віктора Пшонки щодо причетності Юлії Тимошенко до справи про вбивство Євгена Щербаня, а також створити тимчасову слідчу комісію для розслідування обмежень прав депутатів-опозиціонерів. Пізніше до списку додалося звільнення з посади омбудсмена - надто лояльної до влади Валерії Лутковської.
Від самого початку було зрозуміло, що всі ці три вимоги політично безперспективні. Для відсторонення Валерії Лутковської вони не набрали б голосів.
Створення ТСК нічим би не допомогло: у подібні комісії пропорційно делегуються представники всіх фракцій, що давало б можливість більшості саботувати роботу ТСК простою неявкою і відсутністю кворуму. Звіт Пшонки приніс би більше користі регіоналам - йому б просто дали можливість повторити на всю країну перед телекамерами всі обвинувачення на адресу Юлії Тимошенко.
Тож навіщо було ініціювати сесію?
Навіщо бити на сполох?
Справа Тимошенко для нинішньої опозиції, а особливо для "Батьківщини", - добре зафіксована і вже звична ноша. З одного боку, вони просто зобов'язані на неї реагувати. По-друге, ця справа - найпростіший спосіб розбурхувати суспільство, привертати до себе увагу, акцентувати свою значущість і давати людям бодай якусь надію на зміни. Інші варіанти опозиційної боротьби або надто складні для нинішнього кадрового складу, або підзабуті, або небезпечні, або недостатньо ефектні, або просто не працюють в українських умовах.
З іншого боку, навіть найважливіша тема "затирається" постійним розкручуванням у медіапросторі. І хай би на цю тему напирала лише "Батьківщина" - так уже навіть УДАР дедалі активніше захищає Юлію Володимирівну, потихеньку відтираючи від мікрофона її давніх соратників. Саме УДАР першим проголосив необхідність скликати позачергову сесію через оголошення Тимошенко підозрюваною у "справі Щербаня". З такими темпами можливість "боротися за Юлю" з високої трибуни скоро стане предметом серйозної конкуренції.
Що поробиш - криза ідей наклалася на кризу повноважень. Можливості по-справжньому натиснути на владу були втрачені опозицією ще в 2012 р. Їх і тоді було всього дві. По-перше, опозиція могла виграти вибори або принаймні програти їх із більш рівним рахунком, зробивши збирання більшості для регіоналів іще складнішим і витратнішим. Цей шанс демократи втратили. Можна, звичайно, розвести руками і послатися на волю виборця... Але це якщо забути, що частину мажоритарних округів опозиціонери віддали владі, не зумівши узгодити висування єдиного кандидата. Таким чином Банкова розжилася двадцятьма багнетами. Та й Табалових у Раду не ПР завела.
По-друге, опозиція також могла, як це обговорювалося під час "війни п'яти округів", відмовитися взяти мандати, зробивши нову Раду нелегітимною і зберігши стару, де значна частина членів ПР, які не знайшли себе в нових списках, вже не була лояльна до Банкової. У таких умовах можна було тиснути, можна було торгуватися, диктувати умови, вимагати звільнення тих-таки політв'язнів і визнання виборів на спірних округах... Цей шанс був, точніше сказати, не "втрачений", а "відданий".
Що ж, тепер вони в Раді. З мандатами, але без можливостей. На тій же сесії Микола Томенко закликав парламент ухвалити рішення щодо проведення дострокових виборів на пропорційній основі, заявивши: "... на жаль, у нас уже немає правового механізму, коли шляхом складання мандатів ми можемо привести парламент до позачергових виборів. Тому іншого демократичного шляху, крім як проведення позачергових виборів ВР, я не бачу внаслідок того, що парламент не працюватиме".
Правильно, "правового механізму" вже немає. А був. Тоді рішення "брати чи не брати мандати" було за опозицією. Зараз рішення "проводити чи не проводити нові вибори" - за більшістю, і відповідь очевидна.
Як діяти в такій ситуації? Або публічно викривати регіоналів у порушеннях законів, Конституції і регламенту (що, в принципі, і робиться - опозиція небезуспішно чіпляється за порушення норми про персональне голосування), або апелювати до справи Тимошенко як до вразливого місця української влади. І одне й інше - робота на публіку. Перше - тому що не має жодних юридичних наслідків. Друге - тому що місце сидіння Юлії Тимошенко прямо пов'язане з місцем сидіння Віктора Януковича, і опозиціонери це знають як ніхто інший.
Захист Тимошенко (або хоча б його імітація) потрібен насамперед їм самим. Щоб показати вже навіть не те, що вони вміють перемагати, але хоча б що здатні прийняти бій. Це потрібно після 2012 р., коли опозиціонери лише здивовано кліпали побачивши голосування за мовний законопроект, після виборів, коли п'ять спірних округів буквально здали, після всіх попередніх демонстрацій власної безпорадності. Потрібно це й з погляду внутрішньовидової конкуренції: ось "Свобода" вже довела, що вміє пиляти паркани. І виборець уже встиг відзначити, що "Свобода" - єдина опозиційна сила, здатна хоч на якусь успішну капость. А попереду ж 2015 р.
Навіщо заважати?
У світлі вищесказаного реакція партії влади видається навіть дивною. Ну, здавалося б, кому від цього кисло: зібралася б опозиція на позачергову сесію, створила б безпорадну комісію, викликала б Віктора Пшонку, який би ще раз із серйозним виглядом оголосив Тимошенко вбивцею. Так і кортить запитати: вам що, шкода чи що?
Хоч як дивно, так, дуже шкода.
Саботувати скликання сесії регіонали взялися з поспішною незграбністю. Перший аргумент спікера Володимира Рибака проти її скликання шокував: мовляв, у бюджеті немає грошей. Воно-то, може, й правда, але з вуст спікера це пролунало дивно - хіба це його справа і його сфера відповідальності? Та й з таким-от підходом, може, заодно, і Тимошенко відпустити? Ну, щоб гроші бюджетні на її казенному утриманні заощадити?
Звісна річ, довго використовувати такий аргумент було неможливо. І в підсумку були публічно висловлені сумніви у достовірності семи підписів під вимогою скликати позачергову сесію. Характерно, що при цьому не було названо прізвищ, за винятком одного - Віталія Кличка. Останній, зрозуміло, публічно обурився. У будь-якому разі, навіть з урахуванням "мінус семи", підписів вистачало. Та тут про фальшивість іще "більш як десяти" підписів заявив народний депутат-регіонал Владислав Лук'янов. І послався на те, що на момент збирання підписів деякі депутати-опозиціонери перебували за кордоном.
У подальшому діалозі з кореспондентом DT.UA п. Лук'янов заявив, що ця інформація надійшла йому з власних джерел, але він почав її перевірку через МВС, СБУ та Прикордонслужбу, уже одержавши певні підтвердження. Назвати прізвища п. Лук'янов, на жаль, відмовився, лише згадавши, що декого із цих депутатів бачили в Давосі.
Справді, кілька депутатів-опозиціонерів відвідали Давоський саміт, зокрема, візит туди трьох своїх представників підтвердили DT.UA у партії "УДАР". Так, за словами одного з депутатів, там були Віталій Кличко та Оксана Продан, але вже в п'ятницю, 25 січня, тоді як підписи збирали у вівторок і середу - 22-го і 23-го. Заради перевірки DT.UA зв'язалося із прес-службами МВС і Прикордонслужби. У першій нам заявили, що перевірку місцезнаходження депутатів почали б лише у тому випадку, якби вже були якісь докази фальшування підписів. У другій же взагалі заявили, що дані про переміщення громадян, незалежно від їхнього статусу, охороняються Законом "Про захист персональних даних" і не можуть бути розголошені ні журналісту, ні - увага - депутату.
Якщо регіонали не доведуть, що підписи були сфальсифіковані (що, до речі, означало б, що хтось з опозиціонерів пішов на серйозний злочин), виявиться, що Володимир Рибак, відмовившись скликати сесію, порушив не тільки закон про ВР, а й Конституцію України. Зрозуміло, в опозиції зараз навряд чи вистачить ефективних механізмів притягнути його до відповідальності. Але цікавий сам факт: заради чого така брутальність?
І останній штрих до ситуації: деякі опозиціонери скаржилися, що вже у день "самочинних зборів" їм надходили дзвінки та СМС з номерів колег із повідомленнями, що сесія скасовується. Самі ж колеги не мали стосунку до цих дзвінків - хтось використовував продубльовані сім-карти.
То все ж таки, чому регіонали відмовилися дати опозиції трибуну в умовах, коли було очевидно, що вона все одно на неї так чи інакше прорветься? Щоб не відкликати своїх депутатів з відпусток? Але ж їхня присутність у цьому конкретному випадку нічого б не вирішила - зібралася б сесія без кворуму та й усе.
Єдине пояснення бачиться в ідеологічно-психологічному аспекті: регіонали в принципі не мають наміру давати опозиції можливість публічно висувати їм умови, законно чи незаконно. Хочуть не дати противникові навіть видимості перемоги. Аби лишень довести, що опонент не вирішує нічого, можна навіть з Конституцією вільно поводитися. Тим більше в парламенті, який уже призабув, коли востаннє бачив персональне голосування.
У цьому головна слабкість опозиції сьогодні. Вона не може довести, що здатна в чомусь протистояти, щось протиснути, десь закликати до відповідальності і бодай формального дотримання законності, а отже, не може виконувати власну політичну функцію. Ніщо так згубно не впливає на рейтинги її лідерів, як власна безпорадність, - і це вже навчилися розуміти обидві сторони українського політичного протистояння.
Тому завдання опозиції - довести громадськості, що вона ще може хоч якось впливати на ситуацію, завдання регіоналів - довести, що вони можуть собі дозволити повністю ігнорувати опонентів, хоч би що там велів закон.