Арсеній Яценюк за час свого спікерства поставив кілька рекордів. Це був наймолодший у сучасній історії України голова парламенту. Найбагатший — за офіційною декларацією. При жодному спікері Рада не збиралася на засідання так рідко, не витрачала так багато часу на мітинги в залі засідань і не ухвалювала так мало законів (до того ж останній, вересневий «сплеск» законотворчості припав саме на ті дні, коли Яценюк демонстративно відмовився вести засідання). Голосування 12 листопада зафіксувало ще один рекорд: Арсеній Петрович став першим спікером, відправленим у відставку на підставі своєї власної заяви про звільнення. А строк його перебування на посаді виявився коротшим, ніж будь-кого з попередників (буквоїди можуть пригадати хіба що Володимира Івашка, який головував у ВР УРСР лише кілька тижнів і пішов теж за власним бажанням, але це було ще в далекі радянські часи).
До Яценюка з голів Верховної Ради незалежної України звільнений був тільки Олександр Ткаченко — під час так званої оксамитової революції 2000 року, інші дочекалися обрання парламенту нового скликання. Олександр Миколайович, щоправда, заяви про відставку не писав, його з кабінету ледь не разом із кріслом виносили, але навіть його відчайдушний опір тривав місяць. Арсеній Петрович — після того як урочисто пообіцяв піти — «протримався» цілих 66 днів! І при цьому встиг на депутатів, які проголосували за його відставку, образитися, звинувативши їх у змові й ледь не в організації державного перевороту.
Хто підставив спікера Арсенія?
Скромністю, втім, не вирізнявся жоден з українських спікерів, які вважалися з легкої руки того ж таки Ткаченка «не першими, проте й не другими» особами в державі. Та Яценюк надто швидко забув, що на чолі парламенту опинився насправді випадково. На його місці мав бути В’ячеслав Кириленко, якого вже встигла висунути фракція «НУ—НС». Однак президент вважав це висування неприпустимою самодіяльністю та порушенням субординації, оскільки особистої санкції на спікерство Кириленка не давав. А Арсеній на той час був у нього своєрідною чарівною паличкою-виручалочкою, оскільки був готовий за першим покликом іти на будь-яку посаду — від керівника Нацбанку до міністра закордонних справ — і при цьому демонструвати безмежну відданість гаранту. Гнучкості молодого-талановитого могли б позаздрити навіть навчені досвідом царедворці — виступаючи у Верховній Раді перед затвердженням на посаді шефа зовнішньополітичного відомства й розуміючи, що для цього потрібні голоси регіоналів, Яценюк примудрився жодного разу не вимовити слово НАТО. Опозиціонери тоді захоплено хитали головами і пророкували: мовляв, «цей далеко піде». І йшов, доки Ющенко не сумнівався в лояльності свого протеже.
Ще у вересні, коли Банковій потрібно було довести, що коаліції в парламенті не існує, Яценюк старанно написав заяву про відставку, по суті запрошуючи Тимошенко зробити те саме. Однак прем’єр звільнятися не захотіла, дострокові вибори були бютівцями заблоковані. І, подумавши, спікер вирішив, що і йому непогано б залишитися. Можливо, ухвалюючи таке рішення, Яценюк був упевнений, що й главі держави це було б на руку — своя людина на чолі парламенту не дасть ходу будь-яким антипрезидентським ініціативам, а закон без підпису спікера — лише папір. Проте Арсеній Петрович забув, як Верховний головнокомандувач ставиться до будь-яких спроб діяти без його санкції. А Віктор Андрійович відразу ж засумнівався, чи можна назвати надто ініціативного спікера «своєю людиною».
Ну а далі підозр тільки більшало. Спокій, із яким Яценюк поставився до провалу голосування про виділення грошей на вибори (а не вистачало лише якихось чотирьох голосів, і можна було спробувати рішення «продавити»), заява про те, що президентського антикризового пакета для боротьби з кризою недостатньо, і потрібний ще один, підготовлений у стінах парламенту, і, нарешті, ініціатива підписати «пакт стабільності», за який радісно вхопилися бютівці, — усе це на Банковій розшифрували як неприкритий дрейф у бік Юлії Тимошенко. Зрозуміло, головним інтерпретатором дій спікера виступив Віктор Балога, в якого в цій комбінації був власний інтерес, але Ющенко, як мінімум, дав себе в цьому переконати. А судячи з деяких натяків, і без головного канцеляриста був переконаний у «дворушництві» Яценюка.
Без рук
Збити «антиспікерську» коаліцію в Раді за цих умов було неважко. Регіоналів із комуністами Яценюк дратував уже давно, Литвин хоча й запевняє, що не має амбіцій знову очолити парламент, але йому мало хто вірить, а тут іще й однопартійці публічно обвинуватили чинного спікера у фальсифікації, проти Арсенія Петровича нещодавно виступала навіть «Народна самооборона». Щоправда, у результаті потрібну кнопку натиснули тільки двоє самбістів — Олександр Омельченко та Олесь Доній, зате дружно проголосував «Єдиний центр».
На захист Яценюка виступили тільки окремі нашоукраїнці та новоспечені союзники з БЮТ. Тимошенко прямо обвинуватила Ющенка в зраді його ж протеже. Президент не знайшов нічого кращого, ніж... почати виправдовуватися. Мовляв, я тут узагалі ні до чого, нехай парламентарі між собою розбираються. Оксана Білозір одразу «підметушилася» й розповіла, що до голосування не причетні ні президент, ні навіть Балога (і справді, вони ж не депутати, щоб голосувати). Та найбільш неймовірну версію в ЗМІ «злили» анонімно. Нібито Ющенко зателефонував главі СП і став «чи то гримати, чи то кричати», що той, мовляв, його підставляє, а Балога візьми та й скажи: мовляв, а що я можу, Петьовка з Крілем геть від рук відбилися, мене не слухаються, хіба що, Вікторе Андрійовичу, ви самі їм подзвоните... Взагалі, якби це було правдою, главу канцелярії потрібно було звільняти відразу й без вихідної допомоги, але деякі журналісти все-таки повірили. Вони взагалі в нас люди довірливі.
Проте й Банкову зрозуміти можна. Після того як Яценюк розповів усім, що телефонував президентові у Варшаву, потрібно було вигадати хоч якусь версію відповіді. Преса теж хороша — ні, щоб запитати в спікера, а чого він хотів цим «дзвінком другу» домогтися? Щоб Ющенко його пожалів, як у пам’ятній історії із «середнім пальцем»? Щоб розігнав секретаріат, як свого часу зробили з ДАІ і «Коброю»? Щоб звільнив Балогу? Однак Балога — не Олексій Кожа. Його відставки он скільки людей вимагають, і вже не перший місяць. І все дарма. Не дивно, що президент і цього разу «умив руки». Ті самі, які ні за що не голосували. Колегам по фракції тільки й залишалося співчувати звільненому й розповідати жалісливим журналістам, що Арсенія, мовляв, «розвели, як кролика».
Відставка як «спаСЕНИе»
Утім, хто кого розвів — іще питання. Поведінка Яценюка принаймні не надто схожа на поведінку жертви. Дуже вже все виглядало демонстративно, якщо не сказати — театрально. Зрештою, якщо спікер так уже не хотів іти, він хоча б відкликав свою заяву про відставку. У цьому випадку опонентам довелося б шукати іншу зачіпку, отже, як мінімум, гаяти час. Проте Яценюк заяву рвати не став. Мало того, включення питання про свою відставку до порядку денного ставив на голосування кілька разів (а міг би й після першого заявити — питання вичерпане, як це було із грошима на вибори) і без бою погодився на своє відсторонення від ведення засідань. Саме тому в проникливих регіоналів виникло враження спектаклю. І дещо інша версія подій.
Відповідно до неї Яценюк чудово розумів, що в спікерах йому засидітися не дадуть. Надто непевна ситуація в парламенті, надто ненадійна як союзник будь-яка з наявних у Раді фракцій. Якщо хто й підтримає, бодай тимчасово, то тільки в обмін на певні послуги. Виконувати «брудну роботу» для того, щоб утриматися в кріслі на кілька місяців, не надто райдужна перспектива, особливо для такої амбіційної людини, як Арсеній Петрович. Саме тому Яценюк уже з літа щосили займався створенням власної політичної сили. Ентузіазму додавала й соціологія: відповідно до деяких опитувань, умовний «блок Яценюка» мав усі шанси подолати тривідсотковий бар’єр. Але звіти соціологів читають не тільки в кабінеті спікера. На Банковій вирішили, що настав час платити за векселями — і впрягли голову ВР у проект президентського списку. Не надто цікавлячись при цьому думкою самого Яценюка (ще чого, нехай краще подякує за виявлену довіру).
Та тільки без п’яти хвилин кандидату президентський список не дуже й потрібний. Така кмітлива й гнучка людина, як Арсеній Петрович, не може не розуміти, що президент — за американською термінологією — «кульгава качка», політик, який закінчує свою президентську каденцію без особливих шансів на переобрання. Брати участь у проектах під президентським началом означає добровільно обмежувати власні перспективи. Бувають, звичайно, певні моральні зобов’язання — скажімо, перед «політичними хрещеними». Та чи були вони в Яценюка? І чи не Ющенко перший показав приклад, як «сини» чинять із «політичними батьками»?
Дежавю
До речі, заяви спікера стосовно того, що «його пішли, але він повернеться» (які нагадують чи то плагіат, чи то пародію на Віктора Андрійовича семирічної давності), показують, що Арсеній Петрович як мінімум уважно вивчає досвід «старших товаришів». Отже, здогадується, що найкращий спосіб дистанціюватися від когось, це публічно із ним посваритися, причому так, щоб ініціатором сварки був не ти. Ющенко й після своєї відставки з посади прем’єра не рвав неформальних контактів із Кучмою, але для виборців вони перетворилися ледь не на антиподів.
Якби Яценюк подав у відставку — як і передбачалася спочатку, — виконуючи один із пунктів коаліційної угоди, це не справило б на українців (вони ж — потенційні виборці) ніякого враження. Угоди навіть депутати не читали, а вже пересічні громадяни нею тим паче не цікавляться. Інша річ — піти в розпалі боротьби із кризою, під заклики об’єднатися, забути про політику й кинути всі сили на захист «маленьких українців»... За цих умов стати «жертвою підступних інтриганів» навіть почесно. Люди наші скривджених і ображених люблять — перевірено не одним політиком від Леоніда Кучми до Юлії Тимошенко. А вмінню Яценюка грати на публіці й виглядати при цьому природним уже нині заздрять багато конкурентів. В українських умовах — це неоціненний політичний капітал. Як казав герой відомого фільму: «Бережи руку, Сеню!»
А от виборцям саме час звернути увагу на свої гаманці. Оскільки, за спостереженням іншого кіногероя, уміння артиста заворожувати глядачів, серйозно полегшує роботу кишенькових злодіїв. Політичний спектакль — не виняток. Хіба що масштаб роботи — і на сцені, і в залі — більший. Арсеній Петрович уже встиг оголосити не тільки про створення власної політичної сили, а й про те, що готова перша п’ятірка її списку. Мало того, Яценюк запевняє, що за неї проголосує більшість українців. Хоча ми дотепер не знаємо нічого ні про ідеологію, ні про програму новоспеченої партії. У кращому разі чуємо невиразні роздуми про те, що вона боротиметься «проти монополій». Україні поки що не відомі навіть прізвища однопартійців екс-спікера. Певне, й не потрібно. Арсеній Петрович каже, що не бачить нічого поганого, якщо партія буде «лідерського типу» — принаймні на першому етапі.
Але Україна проходила це не один раз. Усі останні вибори виборчі бюлетені були під зав’язку забиті «іменними» блоками, а найуспішнішими кампаніями виявилися ті, в яких про програму партій не йшлося практично нічого, зате співгромадянам «нашвидку пояснювали», що країні неодмінно потрібен кандидат X. Навіщо потрібен — розбираємося до цього часу. Співгромадян можна втішити хіба що тим, що політики «розводять, як кроликів» не тільки пересічних виборців, а й один одного. Чим менше в партії чи блоку політичної або ідеологічної визначеності, тим легше їм об’єднуватися проти спільного ворога і міняти союзників залежно від кон’юнктури.
Історія стосунків Арсенія Яценюка із соратниками по помаранчевому табору — бодай за останні місяці — найкраще цьому підтвердження. Навіть 12 листопада бютівці в приватних розмовах зізнавалися, що захищають спікера з оглядкою — а раптом він узгодив свою гру з президентом? Можливо, тому Яценюк і залишився без крісла. Адже коли Тимошенко потрібно було зірвати вибори, вона домоглася цього лише блокадою трибуни. А тут і бійка була, і кров, і вибите скло, а відставку все одно прийняли.
Хоча... схоже, це той рідкісний випадок, коли всі учасники гри дістали задоволення. Президент, який довів, що залишається активним гравцем; тепер уже колишній спікер, який починає новий етап у своїй кар’єрі; Балога, який продемонстрував, що може вести власну гру і за це йому нічого (поки) не буде; прем’єр, яка показала, що вона недаремно лякає співгромадян Балогою; регіонали, які переконали самих себе, що з ними всі рахуються; Литвин, який знову відчув, що він комусь потрібний; Плющ, який готується втретє увійти в ту саму річку. І навіть глядачі. Адже вони так скучили за парламентськими мордобоями... Ну, або, у крайньому разі, за спікеріадою...