«Вірити, що форми правління і конституції мають визначальне значення в долі народу, — означає поринати у мрії».
Густав Лебон, «Психологія народів»
У вигляді стислої передмови хотів би зауважити: особисто для мене, як, мабуть, і для цілого ряду моїх колег, прихід у політику з бізнесу був зумовлений двома вирішальними чинниками. По-перше, досягнення успіху в бізнесі стало в нашій країні безпосередньо залежати від уміння бути до вподоби владі, а при нинішній це означає йти врозріз із моральними принципами. А по-друге, ніяково бути заможним у країні, де 80 відсотків громадян живуть бідно.
Нині, попри всі пережиті політичні й економічні катаклізми, країна все ще має величезний потенціал для кардинальної зміни ситуації. А куди вона зміниться — у кращий або в гірший для більшості громадян бік, — залежить від того, хто і як цим ресурсом розпорядиться.
Нинішній гарант іде. І від того, кому він захоче або змушений буде, виконуючи волю народу (я все ж таки сподіваюся на другий варіант), передати перехідний прапор влади, залежить наше з вами життя набагато років вперед. У влади, яка вже давно дистанціювалася від народу, свої плани як на майбутнє цих самих поколінь, так і на передачу свого прапора. Ці плани вона активно намагається втілити в життя і, як показують останні події, небезуспішно.
Можу уявити радість президентських політтехнологів. Здійснилося! Ющенко і Мороз опинилися по різні боки конституційних барикад. Усе, що тепер залишається робити, — вчасно підносити воюючим сторонам боєприпаси. А вже тут щедрість влади гарантована — все що завгодно, аж до важкої артилерії у вигляді телебачення.
Не хочу, аби це пролунало занадто пафосно, але конфлікт минулого вівторка, коли голосувалися зміни до законопроекту 4105, може стати фатальним для країни. Я не збираюся ідеалізувати ні Ющенка, ні Мороза і знаю про їхні хиби не менше, ніж читач «ДТ». Але так склалося, що саме від них сьогодні багато що залежить. Або ми створимо косметично оновлену форму існуючої нині «консенсусної» демократії за Гавришем, із коаліційно-феодальним урядом, що поділив країну на зони збирання державної ренти. Або дійсно наблизимося до європейської системи координат.
У цій ситуації вдвічі сумнішим стає той факт, що в розколу опозиції, який намітився, є не лише очевидні зовнішні, а й внутрішні джерела.
Відомо, які аргументи в розмовах зі своїми лідерами використовують противники союзу Ющенко—Мороз із найближчого оточення останніх. Соратники Ющенка переконують його в тому, що Морозу не можна вірити, тому що він однозначно мітить у президенти і сам Віктор Андрійович — його головний конкурент. Вони говорять, що в Мороза немає іншого способу підтримувати інфраструктуру партії, що Мороз ніколи не погодиться на союз із правими, бо тоді його електорат перейде до комуністів, і що «Нашій Україні» вигідно, щоб Мороз віддав свої голоси Симоненку, котрий має програти Ющенку в другому турі.
Помічники Олександра Олександровича повторюють йому про те, що не можна довіряти Ющенку і тим більше Рухам, які входять до складу «Нашої України», що в Мороза не менше шансів, ніж у Ющенка, стати президентом, і що в другому турі в нього більше можливостей, ніж у Ющенка, перемогти представника влади. Партії потрібні кошти, і, якщо Мороз не братиме участі у президентській кампанії, вони не з’являться. До того ж, якщо партія співробітничає з Ющенком, вона ризикує втратити свій електорат на користь комуністів.
Незалежно від результатів сьогоднішньої політичної реформи в стилі fast-food, вибори президента в 2004-му відбудуться як перший етап виборів до Верховної Ради в 2006-му, тому що рух у бік парламентської республіки неминучий. І тут як Ющенко, так і Мороз стоять перед вибором. Віктор Андрійович може залишатися в правому секторі українського політикуму і розраховувати на свої стабільні 23—25%. Олександр Олександрович може далі тіснитися разом з комуністами в лівому секторі, набираючи свої 7—8%. Або ж вони можуть об’єднати зусилля, вийти зі своїх лівих і правих кутів у центр і взяти понад 50%.
Вибір є, і все залежить від того, який сценарій подальшого розвитку подій оберуть сторони. Якщо сценарій збільшення конфлікту, що намітився, то він такий.
Мороз продовжує в автономному режимі приймати стратегічні рішення, навіть не вислуховуючи при цьому аргументи Ющенка. Ющенко не вчиться перетворювати на перемоги події на кшталт тих, що відбулися у вівторок, і стримувати колег по фракції, які втратили відчуття міри і за поведінку яких часто буває соромно. Газета «Без цензури», яку відмовляються розносити листоноші, виходить із заголовком «Мороз зрадив опозицію і підтримав проект Медведчука—Симоненка». А «Сільські вісті» розкажуть, що «нашист» Ющенко мріє стати Кучмою-3 і тому конституційні зміни його не цікавлять. Результат очевидний: влада заощаджує на політтехнологах, Піховшек може відпочивати на сонячних островах, а Янукович мотає перший президентський термін.
Можливий інший, оптимістичніший сценарій — заснований на об’єднанні зусиль. Запорукою будь-якого успішного об’єднання була і буде насамперед довіра сторін. А довіра — категорія, що передбачає як мінімум спілкування, а ще краще — порозуміння, результатом чого можуть бути спільні рішення.
Для успішного об’єднання зусиль опозиції насамперед потрібно відпрацювати єдиний механізм підготовки, прийняття і реалізації рішень. Головним проектом повинна бути єдина програма кандидата, яку надалі необхідно розгорнути в конкретний план дій майбутнього президента, аж до проектів законів і указів. Під час роботи можна сформувати команду, що здатна реалізовувати розроблений план.
Відкіля впевненість в успіху союзу Мороза і Ющенка? На мій погляд, саме ці дві персони зможуть привнести в політичну і соціальну сферу країни нову, але таку довгоочікувану ідею Консолідації. Досі в основі влади лежала і продовжує лежати протилежна ідея — Протистояння. Ідея протистояння (неважливо чого — релігій, мов, національностей, регіонів, фінансових груп) згубна для країни, але, безумовно, вигідна нинішній владі.
Суспільство вже давно втомилося від боротьби із самим собою, тому ідею Консолідації сприйме з радістю. Та навряд чи ми зможемо донести її до виборців, якщо влаштовуватимемо міжфракційну війну СПУ проти «НУ». Лідери нашої фракції також мають розуміти: неможливо переконати народ у цій думці, залізаючи при цьому на стіл спікера або ламаючи мікрофони. Такі дії можуть викликати хіба що ностальгійні спогади бурхливої юності в нинішнього прем’єра, але навряд чи вони знайдуть розуміння в зневіреного в будь-якій владі народу. Від того, зуміємо ми чи ні консолідувати зусилля опозиції в умовах сьогоднішньої політичної кризи, а також від того, як ми проведемо виборчу президентську кампанію, залежить багато що. Приміром, чи зможемо ми послати нашим виборцям сигнал про те, що ми носії творчої сили.
P. S. Так вийшло, що моє звернення адресоване двом лідерам опозиції. Не хочу, аби хоч якоюсь мірою це було витлумачено, як негативне ставлення до жінок у політиці. Мало того, я навіть упевнений, що Юлія Тимошенко підтримала б 90 відсотків сказаного мною.
Просто мені здається, що на звернення до Олександра Олександровича і до Віктора Андрійовича я маю прав трохи більше, ніж простий виборець. З огляду на те, що з Олександром Олександровичем ми співпрацювали на виборах 1999-го, а з Віктором Андрійовичем я прийшов у парламент у 2002-му. Крім того, у мене є всі підстави вважати, що викладена в цій статті думка — досить типова для більшості прогресивних опозиціонерів.