18 березня 2004 р. Верховна Рада прийняла постанову про проведення всенародних виборів президента 31 жовтня нинішнього року. За цей документ голосували як більшовики, так і представники опозиції — 429 народних обранців підтримали пропозиції І.Плюща. Ще кілька місяців тому провідні політики більшості орієнтувалися передусім на реалізацію планів конституційної реформи без всенародних виборів глави держави, сподіваючись у такий спосіб забезпечити своє політичне й економічне майбутнє. А нині комплекс законодавчих актів про обрання президента (як і неодмінна умова всенародного характеру виборів глави держави) ввійшов у пакет домовленостей із забезпечення конституційних змін, що саме собою стимулювало парламентаріїв як із більшості, так і з опозиції.
І річ не лише в цих домовленостях. Останні парламентські події, зокрема й ухвалення закону про президентські вибори, засвідчили: посада президента, як і раніше, залишається «ласим куснем», і чимало політиків готові багато чим ризикнути в боротьбі за президентські регалії. Занадто великою виявилася спокуса, а президентська влада — буквально поруч.
Таким чином, принаймні одне з численних питань стосовно виборів глави держави знято — 38 мільйонам громадян залишили їхнє право прийти на виборчі дільниці в жовтні 2004 р.
На жаль, більшість запитань так і залишилися без відповідей. Приміром, одне з головних — яким буде характер майбутньої президентської кампанії, чи використовуватимуться в ній адміністративний ресурс і «брудні» політичні технології, якщо «так», то ким, у яких масштабах і формах?
«Зустрічний рух в одному напрямку»
Прогнози — річ невдячна. Однак про характер майбутньої кампанії можна судити з досвіду попередніх виборів глави держави. І цей досвід поки що дає замало підстав для оптимізму тим, хто сподівається на чесні й демократичні вибори.
Хоч як це парадоксально, але найдемократичнішими виявилися вибори глави держави 1991 р. Комуністична влада була деморалізована й дезорганізована, а суспільство перебувало на хвилі демократичної ейфорії. Це, своєю чергою, привело до того, що громадяни голосували передусім за Незалежність і вибирали різні шляхи розвитку в рамках одного, демократичного вибору.
На наступних президентських виборах їхній демократизм зменшувався, а використання адміністративного ресурсу зростало. Уже в 1994 р. Л.Кравчук і Л.Кучма мали неоднаковий доступ до засобів масової інформації. А закриття ТРК «Гравіс» стало першою ластівкою майбутнього тиску на незалежні мас-медіа.
Вибори президента в 1999 р. проходили вже з масованим використанням адміністративного ресурсу. Було розіграно карту «лівої» загрози, що поставило виборців у становище штучного вибору між комуністами та владою. Але «нового» президента громадяни так і не побачили.
Касетний скандал, убивство журналіста Г.Гонгадзе чітко окреслили наростання несприятливих загальнополітичних тенденцій — у країні сформувався політичний режим, що тяжів до авторитаризму, характеризувався зрощуванням влади й капіталу, встановленням контролю в інтересах влади над засобами масової інформації, відсутністю незалежної судової влади, домінуванням у політичному житті лояльних до глави держави фінансово-політичних груп, відчуженням народу від влади. Перелік можна продовжити. Тому й вибирати нам доведеться на чергових президентських виборах між «демократією й авторитаризмом», «соціально орієнтованою ринковою економікою й олігархічною економікою».
Логіка розвитку такого режиму та координати вибору багато в чому визначають і характер майбутньої президентської кампанії. За відсутності ефективних обмежень ми, швидше за все, матимемо справу з тотальним використанням адміністративного ресурсу та «брудних» політичних технологій, що, природно, ще нижче опустить планку демократії у країні. А про чесні прозорі й демократичні вибори в Україні відрапортують, за будь-якого розкладу, лише спостерігачі від пострадянських країн, які бачили й гірші вибори.
Утім, ситуація може розвиватися й за трохи інакшим сценарієм — знизити адміністративний ресурс може позиція громадян, українських громадських організацій, законодавчі обмеження, позиція міжнародного співтовариства. Про що ми й поговоримо нижче.
Темний бік Місяця
У наших співвітчизників сформувалося стійке переконання: політика — справа брудна. І не можна сказати, що такі переконання не мають підстав.
Під час останнього опитування, проведеного соціологічною службою Центру Разумкова в березні, громадян опитували стосовно того, як, на їхню думку, відбуватиметься президентська виборча кампанія. Із огляду на сказане вище, не слід дивуватися, що лише 15% респондентів вважають, що політична боротьба під час виборів президента України переважно вестиметься чесними, законними методами. А понад три чверті (76%) дотримуються думки, що учасники виборчої боротьби намагатимуться дискредитувати політичних конкурентів будь-якими методами, зокрема вдаючись до фальсифікацій і провокацій.
63% опитаних переконані: під час передвиборної кампанії існує висока ймовірність виникнення конфліктів із застосуванням насильства між прибічниками різних кандидатів. 58% вважають: комусь із кандидатів, хто має високі шанси на перемогу, відмовлять у реєстрації або знімуть із реєстрації з метою виведення його з передвиборної боротьби. А 38% висловлюють припущення, що існує навіть імовірність політичних убивств кандидатів-конкурентів.
Наведені результати відбивають загальне ставлення громадян нашої країни до політиків і тієї соціально-психологічної атмосфери, яка склалася в політиці. І обумовила таку атмосферу передусім сама політична еліта — як провладна, так і опозиційна.
У створенні морального клімату в суспільстві роль засобів масової інформації очевидна. Більшість же мас-медіа перебувають саме під контролем влади. Відповідаючи на запитання «У цілому, якщо говорити про більшість засобів масової інформації (телеканали, радіостанції, газети, журнали), які ви дивитеся, слухаєте, читаєте, чию точку зору вони найчастіше висловлюють, інформуючи про політичні події в Україні?», 44% опитаних відповіли, що точку зору влади, 26% — рівною мірою точку зору влади й опозиції, 9,5% — власну точку зору журналістів і лише 2% — точку зору опозиції. При цьому 44% не сумніваються: влада перешкоджає діяльності засобів масової інформації, котрі підтримують опозицію. Переконані у відсутності таких перешкод тільки 18%.
Від кого ж передусім, на думку виборців, слід очікувати порушення етичних норм ведення передвиборної кампанії? 59% наших співвітчизників погодилися з судженням — «порушення етичних норм ведення передвиборної боротьби слід очікувати передусім від влади», і 40% висловили згоду з тим, що цього можна очікувати передусім від опозиції. При цьому 32% респондентів погодилися з обома судженнями.
Можна було б передбачити, що ті, хто має намір на майбутніх виборах голосувати за опозиційних кандидатів, перекладатимуть вину на владу, а прибічники провладних кандидатів — на опозицію. Це справді так. Але цікавіше інше — майже третина (30%) тих, хто збирається голосувати на президентських виборах за опозиційного кандидата, погоджуються: опозиція здатна застосувати методи політичної боротьби, які виходять за рамки моралі. А майже половина (49%) тих, хто збирається голосувати на виборах за кандидата від влади, вважає: саме від влади слід очікувати порушення етичних норм у передвиборній боротьбі. 55% опитаних, готових голосувати за владного кандидата, припускають, що влада може зняти з реєстрації опозиційного кандидата, в якого будуть великі шанси на перемогу. Власне кажучи, ці прогнози вже підтверджуються на виборах міського голови Мукачевого, де очолювана представником СДПУ(о) виборча комісія відмовила в реєстрації кандидатам на посаду мера від «Нашої України».
Отже, майже третина прибічників опозиції і половина прибічників влади майже впевнені у тому, що ті, кого вони підтримують, — люди, схильні до не зовсім моральних і законних дій, однак залишаються на їхньому боці. Очевидно, вони переконані, що у святій справі боротьби за щастя народу без обману та підлості аж ніяк не обійтися.
Правда, постає запитання, чому в цьому частіше переконані прибічники влади, ніж прибічники опозиції? Можливо, це результат діяльності самої влади, яка намагається довести, що всі засоби хороші? Але якщо влада в такий спосіб «виховує» своїх прибічників, то не дивно, що в Україні все-таки більше тих, хто симпатизує опозиції.
Із думкою наших громадян «дивним чином» збіглася позиція деяких країн, що їх заведено вважати розвиненими демократіями. Останні кілька тижнів були знаковими для України з погляду ставлення до неї ключових зовнішньополітичних партнерів. Розпочалося усе з небеззаперечної статті М.Олбрайт. Колишній держсекретар США не лише показала значимість України в контексті забезпечення національних інтересів Штатів, а й прозоро натякнула, якими можуть бути наслідки для вітчизняних провладних політиків у разі проведення недемократичних виборів.
Наприкінці лютого вже чинний держсекретар США К.Пауелл презентував узагальнюючий звіт про права людини в світі. Україна згадувалася в контексті переслідування журналістів, зловживань влади, прокуратури й судової системи у виборчому процесі, приміром під час виборів мера Мукачевого. У березні Європейський Союз висловив свою стурбованість тиском на українські ЗМІ. Держдепартамент США поставив можливість вступу України до НАТО в залежність від рівня демократичності виборів. Європейський парламент закликав українську владу забезпечити прозорість і демократичність президентських виборів 2004 р. і висловив стурбованість ситуацією з Радіо «Свобода», радіостанціями «Континент» і «Довіра». З аналогічною заявою виступили і країни НАТО. Найвідвертішим виявився посол Великобританії Брінклі, якого «шокували» вибори в 61-му виборчому окрузі.
Поки що чіткої реакції у відповідь на ці заяви від української влади не було. Але при цьому слід пам’ятати: остаточний вибір завжди залишається усередині країни — передусім в українських політиків і певною мірою у наших громадян.
Закон є закон
В Україні стало недоброю традицією — виборчі закони приймаються, як правило, напередодні безпосереднього старту кампанії і є результатом, як правило, політичних домовленостей. Так, попередній закон про вибори президента ухвалено в березні (1999 р.), за два місяці до початку президентської кампанії, й він неодноразово змінювався вже під час її проведення. Не став винятком і нинішній закон, який побачив світ багато в чому лише завдяки жорстким «політичним торгам» з конституційної реформи.
Важливо підкреслити: цей закон значно технологічніший за свого попередника. Скрупульозно й зі знанням виборчих реалій виписано етапи кампанії. Чіткіше прописано процедуру прийняття рішень та порядок їх оскарження і скасування. Декларується однаковий доступ до ЗМІ всіх кандидатів та проведення теледебатів між ними. Чіткіше визначено відповідальність суб’єктів виборчого процесу за порушення законодавства, що є, поза сумнівом, позитивною тенденцією (у попередній редакції закону про вибори містилося 36 обмежень і заборон, а відповідальність передбачалася лише за порушення 11 з них).
Проте чи означає це, що закон може взагалі захистити нас від використання адміністративного ресурсу та «брудних» політтехнологій? Відповідь, швидше, «ні», ніж «так».
Від законодавства залежить багато що. Але передусім рівень демократизму виборів визначається політичною культурою й відповідальністю основних політичних гравців перед громадянами своєї країни. Пригадаймо: закон про вибори народних депутатів, затверджений у 2001 р., також був значно кращий за попередній. Проте... Практика засвідчила, що аналітики виборчих штабів легко знаходять технології, які оминають заборони та обмеження. Додамо: при цьому одні політичні сили (насамперед провладні), як правило, не несуть відповідальності за свої дії, а до інших (передусім опозиційних) висуваються вочевидь завищені вимоги.
Закон підвищує роль партій і блоків у процесі президентських виборів. Але водночас відкриває й широке поле для використання адміністративного ресурсу. Приміром, реєстрацію кандидата може бути скасовано, якщо партія (блок), що його висунули, не менш як за 15 днів до дня виборів скасували своє рішення про його висування. Аналогічне рішення може бути прийняте в разі розпуску виборчого блоку (ухваленого не менш як за 35 днів до дня виборів). Або, приміром, рішення про висування може бути скасоване, якщо кандидат на посаду глави держави є членом партії, котра вийшла зі складу блоку. А якщо це станеться пізніше як за 95 днів до дня виборів, то і блок, і партія втрачають статус суб’єктів виборчого процесу.
Таким чином, якщо розвиток кампанії піде за екстремальним варіантом, ми станемо свідками міжпартійної «гризні», розпаду блоків і розколів партій, спровокованих ззовні. Єдина порада кандидатові — не зв’язуватися з політичними партіями та блоками, що саме по собі не «є добре», виходячи зі стратегічних політичних інтересів країни, — партійний президент завжди відповідальніша політична постать, ніж безпартійний глава держави.
У законі записано, що ЦВК може виносити попередження кандидатам у семи випадках: встановленого судом підкупу виборців, членів виборчих комісій, надання їм послуг, товарів, цінних паперів безплатно або на пільгових умовах, фінансування виборчої кампанії не з коштів виборчого фонду. Попередження також виносяться за проведення прямої чи опосередкованої виборчої агітації в терміни, не передбачені законом, використання свого службового становища, надання неправдивих відомостей про кандидата з метою свідомого обману виборців, за інші порушення закону про вибори.
Чи буде згадана норма ефективною? На жаль, ніяких наслідків для порушників закону, крім попередження, не передбачено. Хоча, якщо суд встановить факти перших трьох порушень — це вже карні злочини. Утім, жодного факту покарання судом за такі злочини в Україні досі не зареєстровано, та й сам судовий процес — справа досить тривала й аж ніяк не «політично нейтральна» — каратимуть, швидше за все й передусім, кандидатів від опозиції.
Якщо говорити про використання службового становища чи про проведення агітації не в терміни, передбачені законом, — то попереджати сьогодні потрібно всіх членів уряду й народних депутатів. На сьогодні це малореально і, можна сказати, взагалі утопічно.
Стосовно обмежень на використання коштів не з виборчого фонду. Сам закон штовхає кандидатів до його порушення. Напевно, всім більш-менш зацікавленим спостерігачам зрозуміло: за 10 «з гаком» мільйонів гривень виборчу кампанію провести неможливо. Її ціна, за експертними оцінками, мінімум удесятеро вища — але в доларах США.
Попередні версії закону надавали право громадським організаціям (за виконання певних умов) реєструвати своїх членів як офіційних спостерігачів. На жаль, в остаточний варіант нового закону ця норма так і не потрапила, що істотно обмежує вплив громадськості на виборчий процес. Зате на виборах ми можемо з подивом побачити кілька тисяч кореспондентів газети Комітету виборців України «Точка зору».
Як зазначалося вище, навряд чи лише з допомогою законодавчих норм вдасться забезпечити однаковий доступ до ЗМІ всіх кандидатів. Уважний глядач центральних телеканалів і скрупульозний читач місцевої преси давно може визначити, якого кандидата підтримує влада, а якого воліє «мочити».
Отож, за всієї прогресивності закону, залишається багато нерозв’язаних проблем, і більшість їх виходять за рамки правового поля.
Цілі, форми й методи
Головна мета будь-якої влади — самозбереження, головна мета української влади — самозбереження за будь-яку ціну. Для цього в Україні сьогодні реалізується конституційна реформа, яка через різноманітні законодавчі механізми має забезпечити продовження перебування при владі (а саме в парламенті й уряді) представників нинішніх фінансово-політичних груп, зменшити «цінність» посади глави держави на той випадок, якщо до влади прийде не «свій», а представник опозиції.
Ще кілька місяців тому можна було теоретично розмірковувати, що таке «зменшення цінності» президентської посади знизить інтерес деяких фінансово-політичних груп (приміром, «донецьких») до виборів. А відтак за позбавлену повноважень посаду не боротимуться з особливою жорстокістю і з тотальним застосуванням адміністративного ресурсу та «брудних» політичних технологій. І Україна зможе відрапортувати про демократичні вибори.
Проте останні політичні події свідчать, що основні політичні сили серйозно налаштовані на участь у президентській гонці. Їхня позиція визначилася принаймні під впливом трьох чинників. По-перше, посада глави держави в умовах України завжди означатиме в очах населення вищу владу. А якщо в тебе є ще й «свій» уряд, тоді й неможливе стає можливим.
По-друге, не за горами парламентські вибори 2006 р., які пройдуть за пропорційною системою. Тому лідери зацікавлені в розкручуванні своїх політичних партій. А президентські вибори 2004 р. дають чудову можливість для цього. І останнє: десь уже на межі підсвідомості завжди жив страх: а що як реформа зірветься, а що як її не вдасться реалізувати в задуманому й вигідному для влади вигляді?
Тому найдалекоглядніші представники політичної еліти чесно відпрацьовували вже згаданий сценарій. Потрібно бути реалістами — виборча кампанія давно розпочалася. А передвиборна агітація, не обмежена рамками закону, проводиться як ніколи інтенсивно — фактично з осені 2003 р. Саме тоді влада перейшла до активних дій: зриви форумів «Нашої України» у Сумах і Донецьку, залучення силових структур у політичний процес, участь кримінальних елементів у провокаціях проти опозиції, жорсткий тиск на бізнес опозиційних депутатів тощо.
Довибори в окрузі №61 у березні 2004 р., де обрано народним депутатом брата генерального прокурора, лише підтвердили тенденцію. Ще жорсткіше діє влада в Мукачевому. Там, схоже, восторжествував трохи змінений сталінський принцип «немає людини — немає проблеми». Кілька днів тому було ліквідовано Мукачівський міський суд, що приймав рішення, які не відповідали інтересам влади, — а «немає органу — немає проблеми».
Уже сьогодні суспільству нав’язується протиставлення Сходу й Заходу України (головна мета — обмеження електорату того ж таки В.Ющенка), провокується розкол у середовищі опозиції (скажімо, через реалізацію планів конституційної реформи), реанімується діяльність радикальних організацій, приміром, проросійської орієнтації, штучно розпалюються міжнаціональні конфлікти. Якщо такі тенденції збережуться, під загрозу може бути поставлено те, що влада подавала як своє найвище досягнення, — «збереження громадянського миру та злагоди».
Як висновок висунемо таку посилку: якщо на попередніх виборах адміністративний ресурс і «брудні» політтехнології використовувалися переважно під час безпосереднього проведення виборчої кампанії, то сьогодні вони задіюються задовго до її офіційного старту — напередодні виборів свідомо формується й моделюється така громадсько-політична ситуація, яка виключила б перемогу представника опозиції і гарантувала прихід до влади представника провладної еліти.
А роз’єднаний електорат, що так і не став єдиною нацією, робитиме вибір не між «демократією чи авторитаризмом», «соціально орієнтованою ринковою економікою чи олігархічною економікою», а між штучно нав’язаними дилемами: «державник — радикал», «сильний політик — безвідповідальний політик», «захисник Сходу України — затятий націоналіст», «захисник російської культури і мови — той, хто хоче їх знищити» тощо. Навряд чи Україна і її народ гідні такого майбутнього. Це до питання про відповідальність політичної еліти.