Чи є для України шлях до подолання її всеосяжної кризи? Чи виправдана наша надія, і якщо так — у чому полягає основа нашого оптимізму? На ці запитання спробував відповісти Блаженніший Любомир, Патріарх Києво-Галицький УГКЦ, у своїй проповіді в день хіротонії владики Йосифа Міляна 18 червня ц. р. Своєю статтею я хотів би виконати просту роль ретранслятора, з допомогою якого ці думки, висловлені у лівобережному патріаршому соборі УГКЦ в Києві, були б почуті людьми доброї волі по обидва боки Дніпра.
Йдеться знову про одвічне українське «Як будувати Рідну Хату?». І річ не в тому, щоб піддати концептуальній ревізії знаменитий однойменний текст Митрополита Андрея Шептицького. Адже він настільки актуальний, що досить змінити стилістику мови, і публікація такого тексту зробила б честь не одному сучасному діячеві. Отож ідеться про щораз новіші тлумачення давньої теми, яка спроможна і вознести українця на найвищі рівні ентузіазму, і скинути його на найнижче дно зневіри.
Сьогодні ми явно ближчі до другого стану. Бо заворожено-пасивне споглядання українського суспільства за майже прилюдною змовою двох політичних партій проти конституційних прав народу інакше як паралічем волі та зневірою у власних силах не назвеш. Народ, що перебуває у стані такого відчаю, стає іграшкою суспільно-політичних стихій. То в чому тоді наш порятунок?
Те, що церковний єрарх говоритиме про пріоритет Божого закону, який має лежати в основі всякого державотворення, можна легко передбачити. Сучасний український читач уже звик до цього — а відтак автоматично пропускає цю тезу повз вуха. Мовляв, лікарю логічно говорити про помічну дію ліків, правоохоронцеві — про повагу до Кримінального кодексу тощо. Тоді як ми, прості люди, змушені виборювати собі місце під сонцем, і якщо для цього треба, скажімо, обійти закон, перехилити зайву чарчину чи зважитись на щось аморальне — що ж, таке життя, і нема на то ради.
Але, за Патріархом Любомиром, ідеться не про те, що Божому законові слід коритися тому, що він — Божий, тобто даний нам нашим паном, перед яким ми маємо по-рабськи схилятися. На жаль, дуже часто саме таким є наше сприйняття, бо «ми бачимо закон як якийсь тягар, якусь перешкоду для нашого діяння». Натомість Патріарх робить висновок, який буде явно несподіваний для людини постмодерної доби: «Закон, а головно Божий закон, — це наше забороло для збереження нашої свободи. Закон не обмежує нашу свободу, а навпаки — її боронить».
Уявляю, яким нонсенсом прозвучить ця думка для так званого «нового українця», який, упиваючись власною безкарністю, буквально розкошує від повсякчасного зневажання всіх можливих законів. Проте досить лише глянути з цієї перспективи на згадану сороміцьку «ширку» («широку коаліцію» БЮТ і ПР), щоб переконатися: планована лукава конституційна реформа була небезпечним посяганням на свободу всього народу. Тому руйнація цього аморального задуму — незалежно від того, якими безпосередніми мотивами вона була викликана, — оберегла нашу свободу.
Неспроможність новітньої політичної еліти побачити наслідки порушення Божого закону просто вражає. Вона помічає лише ті конкретні вигоди, які на цьому шляху отримує, проте впритул не бачить, які — ще більші — вигоди при цьому втрачає. Хто порахував, скільки вигідних контрактів втратила українська економіка через те, що в ній не впроваджено цивілізовані «правила гри»? Хто порахував суто фінансові втрати від того, що в країні не працює поняття честі, а чийсь хабар легко можна перекрити хабаром більшим? Ніщо в нашому житті не множиться так швидко, як зло. І чи так уже треба кожному дочекатися, щоб воно бумерангом вдарило по тобі чи твоїх дітях, аби згадати про закон відплати?
Ні, тут ідеться не про народний варіант цього закону під назвою «Бозя карає». Він узагалі не карає — караємо себе ми. Блаженніший Любомир нагадав класичну християнську тезу: «Господь Бог створив нас вільними. Він краще, ніж усі інші, респектує нашу свободу». Господь ніби каже: «Їдьте лише цією дорогою, яку я перед вами простелив. Якщо ж ви невиправдано звернете вбік, то або виїдете на зустрічну смугу, або звалитесь у кювет. В обох випадках буде біда». Проте що робити, коли свою свободу ми вбачаємо саме в тому, щоб крутнути кермо в недозволеному місці?!
За Патріархом, «Господь Бог немовби сказав: «Дорогий сину, дорога дочко! Хочеш втішатися своєю свободою, вповні бути собою, якнайкраще вшанувати свою власну гідність? Шануй батька і матір, не вбивай, не чужолож, не кради, не свідчи ложно…» Якби ми все це собі вповні усвідомили, наскільки інакшим було б життя нашого народу в Україні!»
Я переконаний, що більшість людей в Україні погодилися б у душі з цим висновком, але взяти його як обов’язкову вимогу щоденної дії їм не до снаги. Заважають зневіра у власних силах і брак міжлюдської солідарності: «Чому це з мене має все початися?». Натомість переважає надія, що «…мене особисто біда якось омине: десь промовчу, десь доплачу, а десь і по лапі дам іншому». Мільйони в нас сьогодні активно засвоюють цю викривлену «науку вижити», без якої, мовляв, пропадемо. І тому непомітно ми підміняємо велике питання «Як будувати Рідну Хату?», поставлене Митрополитом Шептицьким, нашим куценьким — «Як будувати свою хатку скраю?»
Що ж, добре: «Господь Бог респектує нашу свободу», а тому ми не почуємо гнівливого гуркоту землі чи остережного голосу з хмари. Проте що підказує нам розум?
Закон множення зла — стократ доведений досвідом людства. Безконтрольне й незагнуздане зло множиться нескінченно — як у душі людини, так і в усьому суспільстві. Марно ставити собі за мету позбутися зла: у нашому грішному світі це було б, вочевидь, утопічно. Проте так само марно й утопічно залишати суспільну недугу без нагляду й лікування, сподіваючись, що у мою «хатку скраю» зло не постукає. Сьогодні український суспільний організм пронизаний метастазами морального раку. Чи врятуються буцімто «захищені» клітини, якщо від недуги загине весь організм?
Що можна і треба робити — то це мінімізувати зло, стримуючи його ефективним державним законом, записаним у Конституції, і моральним законом, записаним у людському серці. Іншого шляху немає. Тому прислухаймося до слів, настояних на християнському досвіді, і «не поринаймо у безплідні, а то й безглузді нарікання, очікуючи розв’язок самі не знаємо від кого». Як свідчить Євангеліє, Господь неодноразово обертав недугу, що на смерть, у недугу, що на славу Божу (пор. Йо. 11:4). Але, щоб це сталося, слід захотіти одужати нам самим.