Головним чинником високої ефективності багатолітніх санкцій проти Ірану стала єдність постійних членів РБ ООН у питанні іранського ядерного досьє. Це був той унікальний випадок, коли такі різні за своїми інтересами гравці, як США, Росія, Китай та ЄС, змогли знайти консенсус із надскладної проблеми. І ось, після 10-річних переговорів, коли попереду зажеврів крихкий шанс на укладення остаточної угоди з Іраном, Москва вирішила зламати цей єдиний санкційний фронт.
Підступно, в умовах украй непростих консультацій "шістки" з Іраном, Росія, абсолютно несподівано для партнерів у ядерних переговорах, скасовує ембарго на поставку Тегерану зенітно-ракетних комплексів С-300, цинічно всім розказуючи про виключно оборонний характер цієї зброї. Ну і як тут можна втриматися, щоб не згадати про зухвалі заяви російських керівників про неприпустимість надання оборонного озброєння Україні, суверенній державі, проти якої не діють жодні санкції на поставки зброї? Таке питання тепер має взагалі зникнути з голів українських партнерів. Мабуть, так само подумав прем'єр-міністр Ізраїлю Беньямін Нетаньяху, коли 14 квітня зателефонував Володимиру Путіну, щоб висловити занепокоєння російськими планами щодо С-300, і у відповідь почув про оборонний характер цих комплексів. Лідери інших держав навіть не телефонували, бо мотиви Росії зрозумілі.
У рамках переговорів щодо іранської ядерної програми тривають великі торги за колосальний ринок Ірану, де після довгих років міжнародних санкцій є потреба практично в усьому. Особливий дефіцит спостерігатиметься на інвестиції, технології та якісні сучасні товари. Все це іранцям пропонує Захід, який у разі зняття санкцій однозначно почне потужно освоювати іранський ринок. Щоб повністю не втратити Іран, Росія вирішила зіграти на випередження, поклавши на стіл збройний контракт. Це неабияк зіграло на руку Тегерану, адже своїми діями РФ наочно продемонструвала, що режим міжнародних санкцій проти Ірану почав руйнуватися.
Водночас таке відновлення Москвою односторонньої політики на іранському напрямі значно покращує позиції Ісламської Республіки в торгах із Заходом. Це стане відчутно вже 21 квітня, коли мають відновитися переговори "шістки" з Іраном на рівні заступників міністрів закордонних справ. Незважаючи на прогрес, невирішеними залишаються основні пункти остаточної угоди, зокрема коли і як знімати санкції з Ірану, в якому обсязі продовжуватиме функціонувати іранська ядерна програма, і чи буде дозволено ІРІ використовувати центрифуги нового покоління. На вирішення цих моментів залишається два з половиною місяці (до 30 червня), упродовж яких навіть ще не поставлені російські С-300 вже захищатимуть іранські ядерні об'єкти.
Звісно, така потужна зброя впливає на розстановку сил у регіоні, але не настільки сильно, як сама можливість досягнення угоди з Іраном і зняття з нього санкцій. Підписані у Лозанні
2 квітня рамкові домовленості між "шісткою" та ІРІ зробили процес незворотним - Перська затока неминуче стає ядерним регіоном. Тут активно розвиватимуться ядерні програми, а загроза появи атомної бомби не зникне.
Однак, аргументуючи своє прагнення домовитися з Тегераном, президент США Барак Обама наголошував на тому, що немає ефективнішої формули чи опції, яка б дозволила не допустити отримання Іраном ядерної зброї, ніж дипломатичний діалог та ініціатива з підписанням угоди. Якщо сприймати конфлікт з Іраном виключно у розрізі ядерної проблематики, то так, імовірно, і є. Однак усе набагато складніше. Іранське ядерне досьє - лише окремий елемент жорсткого регіонального протистояння Ірану з країнами Ради співробітництва арабських держав Перської затоки (Бахрейн, Катар, Кувейт, Саудівська Аравія, ОАЕ, Оман - РСАДПЗ) та Ізраїлем, де кожен намагається домінувати і нейтралізувати одне одного. У цьому протистоянні Ізраїль та країни РСАДПЗ вважалися головними союзниками США на Близькому Сході. Попри це, Білий дім продовжує зближення з тим, хто характеризував Америку як "головного шайтана", при цьому твердячи, що переговори з ІРІ не заважають американським зобов'язанням щодо захисту своїх союзників у регіоні. Обама навіть спеціально планує провести зустріч із лідерами РСАДПЗ наприкінці квітня у Кемп-Девіді, аби спробувати особисто переконати в цьому арабських шейхів.
Проте самі аравійські монархії та Ізраїль уже мало довіряють адміністрації Барака Обами. Слова американського президента про те, що коли нічого не робити й залишити санкції в силі, то Іран продовжить будівництво ядерної інфраструктури, - сприймаються ними як несерйозні. Країни РСАДПЗ усіляко намагалися переконати Білий дім у недоцільності зняття санкцій з Ірану, перебуваючи в абсолютній упевненості, що ніщо не здатне зупинити регіональних амбіцій іранців. Своєю чергою, Ізраїль наголошував на небезпеці отримання Тегераном ядерної зброї. Проте, всупереч категоричній позиції своїх ключових близькосхідних союзників, США все ж таки ініціювали підготовку угоди з Іраном, чим, фактично, істотно змінили Близький Схід.
У результаті арабських революцій центр впливу в арабському світі змістився з Єгипту в регіон Перської затоки, де провідну роль відіграє Саудівська Аравія. Одночасно перемістився і центр основного регіонального протистояння, яким стала геополітична боротьба за вплив між КСА та Іраном. Дізнавшись про зближення США з Іраном, Саудівська Аравія прийняла стратегічне рішення про необхідність затвердження нової оборонної стратегії, відповідно до якої головним ударним компонентом мають стати саме саудівські збройні сили та збройні сили країн РСАДПЗ. Після тривалих союзницьких відносин із Заходом аравійські монархії дійшли висновку, що коли йдеться про захист своїх інтересів у регіоні, то краще покладатися на власні сили.
Операція "Буря рішучості" в Ємені стала першим прикладом застосування нової стратегії. Саудівська Аравія успішно створила доволі широку регіональну коаліцію і проводить масштабну військову операцію проти підтримуваних Іраном бойовиків шиїтського руху "Аль-Хусі" для захисту єменського режиму, що його Ер-Ріяд вважає законною владою. Саудити також активно проштовхують можливість формування Спільних арабських сил, про що було заявлено 28-29 березня ц.р. в Шарм-еш-Шейху (Єгипет) під час 26-го саміту Ліги арабських держав. При цьому головний аргумент на користь необхідності таких сил - протидія іранській експансії в регіоні. Усвідомлюючи низькі шанси того, що арабські країни сьогодні здатні створити таку силову структуру, Саудівська Аравія оформляє правові підстави для неї, прописуючи "добровільну" участь військових контингентів, щоб у разі необхідності мати можливість створити військову коаліцію вже під егідою ЛАД.
Паралельно, у відповідь на розвиток іранського атому, Саудівська Аравія розробляє власну ядерну програму вартістю понад 100 млрд дол. США для забезпечення дедалі більших потреб в електроенергії. Тендери на будівництво АЕС планується оголосити вже у 2016 р., і провідні світові виробники ядерних реакторів активно намагаються прилучитися до цього масштабного проекту.
Немає сумнівів, що Саудівська Аравія шукатиме адекватну відповідь і на випадок появи у Ірану ядерної зброї. Щодо ізраїльтян, то вони вже давно готові до такого сценарію. Водночас, незважаючи на агресивні регіональні амбіції, Ісламська Республіка досить чітко розуміє небезпеку безпосереднього конфлікту з країнами РСАДПЗ та Ізраїлем, тому ми продовжимо спостерігати за проксі-війнами між цими регіональними суперниками з імовірністю прямих зіткнень на територіях третіх країн, наприклад у Сирії чи Ємені.