"Погані дороги? Танки й по таких пройдуть! Будуватимемо їх потім, коли нікому буде розкрадати бюджет..."
"Зараз необхідний миттєвий вибір між класичною латиноамериканською хунтою й операцією "Валькірія", аби врятувати те, що залишилося від України з нинішніми "менеджерами"..."
"Нас тільки хунта врятувати може. На жаль..."
"Це ж так просто. Літерний літак добре підсвічується, одна ракета і країна вільна. Невже серед офіцерів не залишилося патріотів?"
"Може, досить уже покірно мовчати військовим, та влаштувати військовий переворот?"
"Військова хунта врятує Україну!!!"
Як ви, напевно, здогадалися, наведені вище цитати - уривки з "постів" на вітчизняних інтернет-форумах. (Стилістику, орфографію й пунктуацію збережено). Я вирішив поцікавитися, наскільки поширена серед просунутих юзерів ідея "очисного збройного перевороту". З'ясувалося - більш ніж. Наведений вище список - дещиця мала.
Сильна рука, що стискає автомат
Популярність тези побічно підтверджується результатами різноманітних замірів громадської думки. Зрозуміло, жодна соціологічна фірма не ризикне прямо запитати респондентів, чи готові вони закидати квітами танки, які тримають курс на Банкову. Але, скажімо, запитання про прихильність до так званої твердої руки в опитування потрапляє періодично. Свіжі розвідки на зазначену тему не траплялися давно. Що й не дивно - думкою населення з цього приводу зазвичай цікавляться в переддень президентських виборів. 2009-го це зробили "Фонд Громадська Думка-Україна" і Research & Branding Group. Результати досліджень примусили жахнутися ліберально налаштованих громадян. Згідно з даними "ФГМ-Україна", понад 70% підтримали думку, що "тільки сильний лідер твердою рукою може навести порядок і налагодити справи в країні". Зондаж ґрунту, організований компанією R&B, виявив ще консервативніші настрої: близько 80% опитаних погодилися з тим, що Україні потрібна "сильна рука". При цьому 36% громадян висловили готовність пожертвувати своїми громадянськими свободами в ім'я стабілізації.
Безумовно, під горезвісною "твердою рукою" можна розуміти не тільки Гітлера, Сталіна, Піночета чи Франко, а й, скажімо, де Голля, Тетчер, Франкліна Рузвельта або Індіру Ганді. Втім, недавнє опитування, проведене Київським міжнародним інститутом соціології (в рамках проекту, ініційованого російським "Левада-центром"), дає додаткову поживу для інформації. Докладніше про це дослідження ви зможете прочитати в матеріалі Ірини Кириченко "Привид Сталіна бродить СНД". Я ж пропоную зупинитися тільки на трьох цифрах. 34% українських громадян вважають Сталіна мудрим керманичем, який привів свою країну до могутності та процвітання, 15% хотіли б жити під таким вождем. Нарешті, 27% переконані, що наш народ ніколи не зможе обійтися без керівника такого типу, як Сталін, котрий прийде й наведе порядок.
Тези про "насильницьке визволення народу", "наведення порядку каральними заходами", "силовий примус до законності" досить популярні й зрозуміло привабливі. Таке рішення підкуповує, по-перше, позірною простотою. По-друге, передбачається, що проблему вирішать за тебе. Думку про те, що її вирішать, зокрема, й за твій рахунок, відганяють як шкідливу.
Деякі спостережливі експерти звертають увагу на примітну деталь: якщо раніше чудесний рятівник асоціювався з диктатором-одноосібником, то останнім часом (у кожному разі, в мережевих обговореннях) дедалі частіше апелюють до колективного військового розуму. Якщо законослухняні соціологи бояться вимовити вголос слово "хунта", то безкарні анонімні юзери відміняють його із завидним задоволенням. У потенційних месіях-одинаках обиватель, схоже, розчарувався. Він чекає майбутнього рятівника не на білому коні, а на білому танку. Можна сперечатися про масштаби популярності ідеї "визвольної хунти", але факту, що вона вже досить популярна, - не заперечити.
Чому?
Чимало громадян не задоволені тим, що відбувається в країні, однак при цьому більшість не дуже вірить у здатність політиків змінити ситуацію на краще. Мало хто зі співвітчизників вірить і у власні сили. Тому для певної (припускаю, досить великої) частини незадоволених єдиною альтернативою здаються військові.
Причини - на поверхні. Вони - сила, вони дисципліновані, вони рішучі (а якими ще, з погляду обивателя, має бути носій погонів?). Цілком можливо, що на вибір впливають уявлення про офіцерство як про спільноту людей честі і обов'язку. Як про соціальну групу, апріорі патріотично налаштовану. Хтось схильний вважати армію найменш корумпованим державним інститутом.
Багато хто здогадується, що такі погляди, швидше, архаїчні, ніж реалістичні. Але так хочеться у щось вірити й на когось покладатися. Потішна річ: кого не запитай, ніхто не хоче віддавати сина в армію, кожен дуже сумнівається в боєздатності рідних збройних сил. Пузатий обмежений хам - асоціація, що виникає на слово "генерал" коли не в кожного, то в кожного другого. Але при цьому рівень довіри до армії залишається доволі високим. Згідно з недавнім твердженням директора військових програм Центру Разумкова Миколи Сунгуровського, більше українці довіряють лише церкві та журналістам.
Розчарований у всьому й у всіх обиватель підсвідомо сподівається, що людина з рушницею коли й не захистить його від зовнішніх ворогів, то бодай визволить від ворогів внутрішніх - жадібних правителів, балакучих політиканів, ненаситних олігархів, продажних суддів, злодійкуватих чиновників, безпомічних керівників. Прийшов - побачив - розстріляв...
Чи здатні наші військові справдити такі очікування? Навряд чи. На щастя.
У травні минулого року на деяких сайтах з'явилася приголомшлива інформація про те, що СБУ зуміла запобігти військовому перевороту. З посиланням на офіційних представників Служби безпеки повідомлялося: група діючих і відставних офіцерів та генералів планувала силою змістити Віктора Януковича і встановити в країні режим надзвичайного стану. Стверджувалося, що заарештовано 17 потенційних путчистів. Невідомо, що в цій новині здивувало більше - готовність вітчизняного офіцерства на збройний похід проти влади чи здатність вітчизняної спецслужби розкрити змову. Доки громадськість оговтувалася від шоку, надійшла заспокійлива звістка: "сенсація" - "качка".
Ложечка найшлася, але осад залишився. Громадяни, схильні до конспірології, поринули в напівмрії-напіврозмірковування. А що як... А може...
То може чи ні? Поміркуймо.
Коли виникають військові перевороти?
Зазвичай такий сценарій передбачає наявність кількох умов.
Перша: низький рівень громадської довіри до еліт взагалі і до влади, зокрема; неспроможність державної системи; відсутність у правлячого режиму ефективних механізмів протидії змові та захисту від зазіхань на владу. Впевнена в собі, організована влада успішно протистоїть військовим путчам, як це було у квітні 1961-го у Франції, в лютому 1981-го - в Іспанії).
Друга: наявність у країні комплексу гострих соціально-економічних проблем. Чим більше незадоволених і приводів для незадоволення, тим вищий рівень відкритої або латентної підтримки збройних змовників. Здатних запропонувати рецепт простого й швидкого вилікування від будь-якої хвороби. З допомогою однієї пігулки.
(Можливо, й недоречно, але мені спав на згадку персонаж із моєї армійської юності, військлікар капітан Бич (воістину, в Бога особливе почуття гумору). Цей офіцер намагався зцілити всіх страждальців із допомогою двох чудодійних ліків - вітамінів "Ундевіт" і зеленки. Незалежно від того, з якою недугою до нього звертався хворий, - із грипом, розтягненням, діареєю чи гонореєю. Логіка армійського ескулапа була бездоганна. Він вважав, що кожен, хто приходив, - симулянт. А кожен симулянт - ледар. А найкраще лікування від неробства - робота, яка відвертає увагу, до того ж, не тільки від думок, а й від болю, коли такий справді є. Тому, насипавши в долоню пацієнта жменю драже й переконавшись, що достойної цілі для "озеленення" на його тілі немає, він настійно рекомендував страждальцеві повертатися в розташування й не заважати йому нести служби. Крім того, складалося враження, що військовий лікар не володів необхідними лікарськими засобами й професійними знаннями. Зате був рішуче впевнений у правильності обраної ним терапії. Вивчаючи історію хунт, автор цих рядків дійшов висновку, що з товариша капітана вийшов би взірцевий військовий правитель).
Але повернімося до серйозного. Третя умова: слабкість демократичних інститутів і недорозвиненість громадянського суспільства. Військові приходять до влади в тих країнах, у яких свободою не дорожать, її не готові захищати (тим більше, ціною власного життя), нею здатні жертвувати задля отримання певних дивідендів. Успіх збройної змови можливий, якщо значна частина населення елементарно недооцінює рівень загроз і характер обмежень, пов'язаних із приходом до влади хунти або військового диктатора. Скажімо, в Греції часів "чорних полковників" навіть прихильники режиму не були готові до деяких новацій правителів у мундирах. Наприклад, до заборон носити коротку спідницю й відпускати довге волосся. А ще браві вояки вимагали брати дозвіл влади на проведення будь-якого заходу, чисельність учасників котрого перевищувала трьох осіб. Включно з весіллями, днями народження та тихими сімейними вечірками. Любителі застіль греки були шоковані.
Є приклади й жорсткіші. Дослідники диктатури Піночета звертали увагу на характерну деталь: багато хто з чилійців, котрі спочатку вітали антикомуністичні репресії, були вражені масштабом, жорстокістю та поспішністю розправ.
Четверта. Найчастіше військові виходять на передову політичної боротьби там, де досвід державності малий, а в масах домінують патерналістські настрої. Образно кажучи, в таких країнах багато хто підсвідомо звикає до безплатної тарілки супу. При цьому більшість незадоволена і якістю їжі, і чистотою тарілки, не кажучи вже про розмір порції. Хтось здатен добровільно відмовитися від подачки й готовий заробляти на хліб із маслом самостійно, але таких меншість. Решта вимагають добавки. Коли їх у суспільстві критична маса, а запаси супу вичерпуються - чекай перевороту.
Зрозуміло, з цього правила, як і з багатьох інших, є винятки. Однак факти вперто вказують на те, що більшість військових змов припадає на колишні колонії або уламки імперій. Хрестоматійний приклад - "чорний континент". Якщо вірити відкритим джерелам, у тропічній Африці з кінця 40-х по середину 80-х рр.. минулого століття зафіксовано 56 вдалих і 65 невдалих переворотів. За цей період 68 глав держав було насильно відсторонено від влади, з них близько 20 - страчено. Ще одна класична постколоніальна історія - Південний В'єтнам. Там у період із 1963-го по 1965 р. відбулося 13 заколотів, організованих армійцями.
Є й цілком європейські приклади: незалежні Польща, Литва, Латвія та Естонія, що виникли на руїнах імперій, пережили військові перевороти, які привели до влади, відповідно, 1926-го - Юзефа Пілсудського й Антанаса Сметону, 1934-го - Карліса Ульманіса й Костянтина Пятса.
П'ята. Висування військових на авансцену часто стимулюється наявністю якоїсь загальнонаціональної загрози, реальної або надуманої. А ще - готовністю населення повірити в те, що саме військові (і тільки військові) здатні цю загрозу відвернути чи бодай зменшити її масштаби. Приводом може бути що завгодно - потенційна "більшовизація", розгул тероризму, передчуття громадянської війни, сепаратистські настрої, територіальні претензії сусідів. Або, наприклад, масштабна корупція. Викорінити її обіцяли грецькі "чорні полковники". Прикметна цитата з їхньої відозви до народу: "Ми - не продажні політики й корумповані чиновники, які вас грабують". Лейтенант Джеррі Ролінгс (який із 16 соратниками-офіцерами захопив 1979-го владу в Гані) оголосив головною метою свого правління вигнання хабарників із вищих ешелонів. У Туреччині виправданням дій військових (на рахунку яких значаться чотири успішні змови) майже завжди був захист державної світськості. Коли 1997-го в тамтешніх армійців виникли підозри, що прем'єр Ербакан підступно заводить країну в трясовину фундаменталізму, вони рішуче випровадили його з крісла глави уряду й самі сформували новий кабінет. Операцію з видавлювання Ербакана з влади місцеві журналісти охрестили "постмодерністським переворотом", оскільки військові не застосовували зброї.
Доведено: військовим простіше добитися успіху, коли вони озброюються набором гасел, на які добре реагує суспільство. Зазвичай у їхній риториці фігурують батьківщина та віра. Зокрема, тезу про те, що всі ліві - безбожники, а тому несуть пряму загрозу підвалинам, активно використовували Франко в Іспанії, "режим полковників" у Греції та хунта в Бразилії.
Шоста. Важливу роль відіграє, наскільки сама армія відбулася. Нечисленна група змовників якщо й здатна захопити владу, то навряд чи здатна її утримати. Або каста військових викликає повагу, і її претензії на владу підтримує велика частина населення, а значна (чи й взагалі переважна) частина, як мінімум, не заперечує. Або армія вселяє страх, і з нею не ризикують відкрито боротися. Однак і в першому, і в другому випадках армія сприймається як щось фундаментальне, ємне, авторитетне і, що дуже важливо, цільне. Генерали повинні опиратися на полковників, полковники - мати авторитет у лейтенантів, лейтенанти - впливати на сержантів, сержанти - тримати в підпорядкуванні рядових. Незаперечний авторитет вождів змови і беззастережна дисциплінованість бійців - чинники однаково значимі. Єдність, рішучість, дисципліна, таємність, план і зброя - шість рівновеликих складових успішного збройного заколоту.
Теза про те, що військовий переворот неодмінно потребує харизматичного вождя, не зовсім переконлива. Популярні військові на різних етапах історії в різних державах приходили до влади і без застосування насильства. Зародження Бірми, становлення Туреччини, збереження Фінляндії й відродження Франції вимагало людей рішучих, жорстких і авторитетних, що й привело до суспільного запиту на генерала Аун Сана, генерала Мустафу Кемаля, маршала Маннергейма та генерала де Голля. Режим хунти зовсім не обов'язково передбачає авторитет воєначальників у країні, але має на увазі їхній авторитет в армії.
Щоб змова виявилася успішною, в лавах заколотників повинні бути талановиті організатори, котрі б могли розробити план захоплення влади; досвідчені контррозвідники, котрі б могли забезпечити збереження цього плану в таємниці; умілі виконавці, котрі б могли його здійснити.
Здатність армії здійснити переворот, крім усього іншого, означає наявність на різних рівнях системи достатньої кількості людей, готових:
- гинути;
- вбивати;
- посилати на смерть (як своїх солдатів, так і своїх ворогів).
Сьома. Натхненники й організатори заколоту мають бути діючими військовими, причому бажано високого рангу. Фахівці одностайно стверджують, що час "переворотів сержантів" і "змов лейтенантів" закінчився у 70-х минулого століття. Теоретично творець путчу може ходити й у відставниках, але в такому разі він не лише має бути незаперечним авторитетом для колишніх колег по ремеслу, а й володіти серйозними зв'язками у збройних силах. Його опора - його давні соратники, вірні учні, надійні однодумці, хоча б частина яких обіймає ключові посади. Ветеранські організації, на думку аналітиків, як ініціатори майбутнього військового перевороту розглядатися не можуть. І тому, що об'єктивно відірвані від сучасної армії, і у зв'язку з природною для будь-якої громадської організації рихлістю. Формалізовані спільноти учасників бойових дій практично неминуче підхоплюють усі сумнозвісні хвороби політичних структур, там починається звична для партій боротьба за лідерство, вплив і доступ до коштів. Найенергійніші ветерани, об'єднані в неформальний осередок, можуть стати штурмовим загоном або групою змовників, та аж ніяк не військовою клікою.
Російський слід
Розмови про те, що головне - запалити, а там і народ підніметься, і армія підтримає, не видаються переконливими. Сусідня Росія навела безліч доказів цього. 1991-го армія не так підтримала Єльцина, як відмовилася підтримати путчистів. 1993-го армія не стала на бік опозиції, хоча в її лавах були і герой-афганець Руцькой, і колишній командуючий ПДВ Ачалов, чия репутація у військових колах була доволі високою. Однак при цьому армія всіляко ухилялася від участі в придушенні заколоту-93, і головною опорою Єльцина в критичний момент виявилися підрозділи ФСБ, МВС, ВВ, ГРУ, але не регулярні армійські частини. Повною мірою російська влада змогла розраховувати тільки на придворну Таманську дивізію, яку багато військових позаочі йменували "президентськими опричниками". Здається, 1995-го знайомий московський журналіст стверджував, що в приватній розмові нині покійний екс-міністр оборони РФ бравий десантник Павло Грачов зронив симптоматичну фразу: "Армія повинна вміти ухилятися від непотрібної стрілянини".
Заслуговують на увагу невдалі російські путчисти - полковник Квачков, полковник Хабаров і майор Луконін. Перші два проходили у справі так званого Народного ополчення імені Мініна і Пожарського. Два полковники, два бойових офіцери-орденоносці, два герої (без жодних лапок), колишні "афганці", спецназівець і десантник. Обоє опинилися на лаві підсудних. Якщо вірити ЗМІ, "ополчення" формувалося в ряді міст РФ із патріотично налаштованої молоді та офіцерів, котрі потрапили під скорочення. "Мінінці" створили бойові групи (які пройшли підготовку на полігоні в підмосковному Мякініно), закупили зброю. Заколот мав розпочатися в провінційному Коврові у червні 2010-го. Передбачалося, що змовники роззброять низку військових частин і вирушать походом на столицю, "приєднуючи до себе нові й нові загони повстанців" (цитата з матеріалів справи). Натхненники перевороту, зважаючи на все, були переконані, що їхня акція спровокує аналогічні події в інших регіонах. Вони справді в це вірили?
Історія з "орловськими партизанами" майора Луконіна видається ще абсурднішою. 32-річний викладач кафедри фізкультури орловської академії Федеральної служби охорони сколотив підпільну групу (до складу якої ввійшли кілька офіцерів), яка влаштовувала підпали й вибухи у відділеннях міліції, районних прокуратурах, а заодно і в кафе та магазинах, власниками котрих були кавказці. В онлайн-зверненні до населення "партизани" оголосили, що піднімають "прапор відкритого повстання у місті". Справа закінчилася відкритим судовим процесом.
Світовий досвід і український шлях
Україна - не Росія. Але саме тому російська практика має внести сумніви в міркування деяких вітчизняних теоретиків. У РФ, з її культом сили, відповідними традиціями, величезною кількістю людей із реальним бойовим досвідом, із достатнім прошарком більш-менш авторитетних людей у погонах, ідея військового перевороту не втілилася в життя. Багато військових аналітиків дійшли висновку: армія в різний час не пішла за Варенніковим, Руцьким, Макашовим, Ачаловим, і навряд чи пішла б за Лебедем чи Рохліним (яким приписували диктаторські амбіції, з чим конспірологи й пов'язували їхню передчасну кончину). Чи слід дивуватися, що армія не могла підтримати Квачкова або Хабарова, а тим паче - "фізрука" Луконіна. Ще більш дивно було б очікувати, що їх масово підтримає населення.
Раніше, особливо на постколоніальних землях, населення видавало беззастережний кредит довіри військовим як згуртованому, патріотичному, освіченому прошарку, підсвідомо поважаючи людей, котрі здобули освіту в розвинених державах. Успішний путчист Зія-уль-Хак казав: "Щоб набути політичної ваги в Пакистані, зовсім не обов'язково бути політиком. Достатньо бути генералом".
У наш час цього вже недостатньо. Навіть у показовій геройській Росії. Тим більше - в Україні. Де генерали - такі ж державні чиновники, як і решта (з усіма наслідками, що випливають із цього). І максимальний вияв генеральського протесту - епістолярне послання президентові-главковерху, яке починається з прославляння його мудрості та турботи. Де більшість тямущих офіцерів давно втекли на цивілку, не бачачи перспектив у структурі, котра , схоже, остаточно перетворилася на об'єкт вульгарного комерційного дерибану. Де вбиті старі традиції воїнства і не створені нові. Де дисципліна не опирається на авторитет. Де лейтенанти борються за виживання. Де рядові-"строчники" почуваються випадковими людьми. Де контрактники-сержанти не завжди готові зізнатися, що виявилися простаками, довірившись державі.
У ряді випадків люди в погонах, які зважувалися на перевороти, керувалися добрими намірами. Політологи, наприклад, запевняють, що прихід військових до влади в Індонезії й на Тайвані дозволив відсторонити корумповану цивільну еліту й зробити політику більш національно орієнтованою. Ви можете назвати імена генералів, котрі мріють викорінити корупцію і здатні це зробити?
Ідейне змовництво - по суті, різновид релігії, щось на кшталт аскетичної пристрасті. Ви вірите в подвижництво наших ледачих життєлюбів у мундирах, прикрашених іконостасами ювілейних медальок? Грецькі полковники 1967-го відкрито заявили: "Ми - одні з вас". І багато хто повірив, бо для того були певні підстави. Хто з наших ризикне сказати таке, не боячись видатися смішним? І взагалі чи ризикне?
У політології є так звана теорія транзиту, винайдена, якщо не помиляюся, Хантінгтоном. Її стисла суть: політичний порядок - це самодостатня цінність, без нього не запуститься економічний і соціальний розвиток. Диктатор або хунта можуть забезпечити цей порядок, приборкати корупцію, закласти основи модернізації, забезпечити диктатуру закону та створити умови для успішного соціально-економічного розвитку. Потім, коли початок покладено, у ґрунт стабільності й порядку засівають насіння демократії та громадянської ініціативи. Тим більше що на той час військові неминуче втрачають легітимність (що природно в умовах абсолютної несвободи і ручного адміністрування). Фукуяма це пояснював так: "Легітимність - наріжний камінь навіть найбільш несправедливої й кровожерливої диктатури... Ключовою слабиною, яка зрештою й повалила всі ці держави, була нездатність до легітимності - тобто криза на рівні ідей. Досягши обмеженої мети, поставленої перед собою, як, скажімо, відновлення громадського порядку, припинення економічного хаосу тощо, - режими опинялися перед тим фактом, що не можуть більше виправдовувати своє перебування при владі, і зневірялися в собі".
Досвід Греції, Бразилії, Чилі, Аргентини почасти підтверджує очисну роль військових режимів. Хоча лише почасти. Про економічне диво Піночета не чув тільки глухий. А той, хто вміє читати, може довідатися з відкритих джерел, що 1970 р. за межею бідності в Чилі перебувало 20%, а 1987-го - 44,4% населення. У Бразилії часів хунти теж було своє диво: 7 років поспіль (1968-1974) приріст ВВП у середньому за рік перевищував 11%, а промислової продукції - 12,4%. Однак при цьому з 1965-го по 1974 р. реальна заробітна плата знизилася на 31% (тоді як продуктивність праці зросла на 56%.) Економічне піднесення багато в чому досягалося зменшенням витрат на оплату праці. Реформи хунт часто поглиблювали прірву між дуже багатими і дуже бідними.
Я не економіст і не можу об'єктивно оцінювати "реформи" Піночета, бразильської хунти чи "режиму полковників" (що, за словами історика Ірини Кругової, провели водогін і каналізацію в кожен дім, тоді як 75% житлового фонду Греції не були обладнані цими досягненнями цивілізації). Однак я ризикну запитати економістів: ви вірите в здатність наших генералів провести хоч якісь реформи?
Той-таки Фукуяма писав: "Те, що втрачається в царстві особистої свободи, має бути знайдене на рівні національних цілей". Чи здатні вітчизняні потенційні "освічені військові" продукувати такі цілі? Чи здатні вітчизняні обивателі до реальних "втрат у царстві особистої свободи"? Готові вони до заборони політичних партій, закриття газет, табу на будь-які мітинги, до скасування Конституції? До арештів і розстрілів, що супроводжують будь-який військовий переворот?
Соціолог і мислитель Зигмунт Бауман написав: "Фразу "Я просто беру мармур і відтинаю все зайве" могли б повторити вслід за Мікеланджело багато злочинців сучасності - Сталін, Гітлер, Мао або Пол Пот. Мова тут не про уламки каменю, а про живих людських істот. І скільки б разів не маячів на обрії новий порядок, хтось із цих істот може очікувати, що його спишуть на втрати й відтранспортують на смітник, бо інспектори якості його забракують. Вони будуть відходами або "побічним продуктом" прогресу". Ви до цього готові? Кожен упевнений, що його не відбракують. Звідки в прихильників хунти впевненість у тому, що "вбиватимуть тільки поганих"? Що їх не запишуть у погані?
У Греції на концтабір перетворили іподром, у Чилі - Національний стадіон. Велодром у Сантьяго став гігантською катівнею і для явних противників Піночета, і для випадкових жертв масових облав. Ви хочете дізнатися, скільки в'язнів умістять "Олімпійський" і "Донбас-Арена"? Ви готові опинитися в серед них?
Утім, чи є чого боятися? Неформально опитав кількох знайомих політиків, які представляють різні сили. Запитав: чи вірите у військовий переворот? Їх одностайність не здивувала: немає вождів, немає умів, немає інструментів, немає електоральної підтримки. Прихильники влади (навіть попереджені про те, що ніхто ні на кого посилатися не буде) про всяк випадок застереглися: причин теж немає. Квінтесенція відповідей:
- танки не заведуться;
- солдати розбіжаться;
- офіцери не зберуться;
- генерали побіжать "здавати" один одного після першого таємного збіговиська.
Я не експерт у військовій сфері, але на підставі наявної інформації ризикну зробити висновок: ця армія не загрожує владі. Хоча б через відсутність необхідної для путчу готовності військових гинути та вбивати. А можливо, і здатності застосовувати зброю.
На мою думку, абсолютно очевидно, що ця армія не є єдиним організмом, у ній немає визнаних авторитетів. І вона явно нездатна виконувати поліцейські функції. Ще раз повторюю: на щастя.
Хтось із великих соціологів, здається Ентоні Гідденс, зазначив: якщо громадянський порядок підтримується виключно поліцейськими силами, а збройні сили займаються тільки обороною, шанси на захоплення влади військовими мінімальні. Дозволю собі поставити дилетантське запитання: а які шанси у військових захопити владу, якщо вони не займаються навіть обороною?..
Вчора запитав свого знайомого: "Якщо гряне хунта - що робитимеш? Замкнешся вдома, запишешся в армію чи побіжиш будувати барикади?" Мій приятель дуже не любить владу. А ще - він воював і вбивав. Ризикував життям і віддавав накази. Він розсміявся у відповідь: "Нам потрібна не хунта, а "відлига"... Тим більше - весна надворі".