Він розкрив огрубілу долоню і повільно почав креслити на ній нігтем, щоб дружина побачила все, що бачив він.
— У цій статті мер каже, що в кожному сміттєвозі поставлять приймачі й передавачі. — Він зиркав на свою долоню. — Коли на наше місто впадуть атомні бомби, радіо говоритиме з нами. І наші сміттєвози поїдуть збирати тіла.
— Що ж, це практично. Якщо...
— Сміттєвози, — повторив він, — поїдуть збирати тіла.
Рей Бредбері, «Сміттяр»
У оповіданні «Сміттяр», написаному 1953 року, письменник-фантаст Рей Бредбері передає дух своєї епохи: одна велика війна щойно скінчилася, забравши десятки мільйонів життів, а друга вже була на підході, судячи з напруги між двома, за визначенням Іммануїла Валлерстайна, «світ-системами». При цьому нова можлива війна принесла б не десятки, а сотні мільйонів жертв чи й, узагалі, поставила б людство на межу виживання. Адже зброя, використовувана в тій війні, була б ядерною.
Головний герой оповідання Бредбері працює водієм сміттєвоза й одного разу приходить додому з новиною, що скоро його машина використовуватиметься не за прямим призначенням, а для перевезення жертв ядерних ударів, які мають статися. У цьому короткому оповідання автор описує гіперболізовано швидкий шлях героя від початкових шоку й нерозуміння, чому, взагалі, таке може бути, до суто інструментального підходу — як краще вкладати трупи в один кузов і скільки тіл туди ввійде за раз. Тобто від екзистенційного кундерівського «чому» за кілька сторінок він перейшов до буденного прагматичного джеймсівського «як».
Схожих, та аж ніяк не швидких переходів в українського суспільства за останні вісім років було предосить. Першим із них стало застосування правоохоронцями до протестувальників сили, досі небаченої в новітній українській історії, — на Євромайдані, наприкінці 2013-го — на початку 2014 року. Подальше силове протистояння обох сторін, теж доти небачене в незалежній Україні, і, нарешті, застосування зброї та масова загибель людей. Насильство розвивалося по спіралі й поступово за багато тижнів протестів рутинізувалося. Перші загиблі шокували, але вже наступні поодинокі жертви не справляли такого ефекту ні на учасників, ні на «спостерігачів» Майдану. Шокуючий ефект, як від перших смертей, знову настав лише тоді, коли впродовж кількох годин було вбито десятки людей, що й вилилося в апогей протестів.
Потім настав час війни на Донбасі та перших реальних боїв із жертвами по обидва боки. Шок від війни у XXI ст. на території України впродовж весняних і літніх місяців 2014-го змінився для більшої частини населення тим, що зведення про кількість загиблих та поранених, а також повернуті під контроль населені пункти стали невід'ємною частиною випусків новин та інформаційних стрічок. Тут ми говоримо не про півтора мільйона вимушених переселенців, мільйони жителів міст і сіл обабіч лінії зіткнення на той момент і сотні тисяч військових та бійців добровольчих батальйонів. Ці категорії громадян і їхнє сприйняття тих подій варто розглядати окремо. Йдеться про більшу частину українського суспільства, яка була тільки спостерігачами і подій на Євромайдані, і бойових дій на Донбасі.
Для цієї більшої частини соціуму шокуючими надалі сталі одномоментні масові втрати. Такі як Іловайський і Дебальцевський котли, а також збиття над Донбасом цивільного «Боїнга» MH-17, що виконував міжнародний рейс.
Із кожним новим днем і кожним новим зведенням із фронту про втрати війна на Донбасі дедалі більше рутинізувалася для більшої частини населення, яка була і є лише спостерігачами. Після рутинізації насильства на Євромайдані відбулася рутинізація бойових дій на Донбасі. Із нею відбулася й рутинізація відлуння цих бойових дій на решті території країни. Адже, наприклад, жителів Старої Європи шокувала б новина про обстріл із гранатомета будинку в їхньому місті чи селищі. Для українського ж громадянина після 2014 року ця подія, навпаки, вже майже рядова з розряду кримінальних хронік. Нікого вже не дивують і підривання гранат, і виявлені схрони з 152-міліметровими снарядами тощо.
У цьому ж контексті слід згадати і про рутинізацію небезпеки коронавірусу як приклад ще одного нового для сучасного суспільства явища — пандемії та локдаунів. Навесні 2020 року, доки Юваль Харарі писав про нові можливості, які дала пандемія людству, українські громадяни (та не тільки українські, й не тільки в Україні) вигрібали в супермаркетах запаси туалетного паперу і крупів. Тоді офіційно зафіксованих випадків зараження було близько 400 на день. У лютому 2022-го, через майже два роки після початку пандемії, в Україні щодня фіксується у сто разів більше випадків, проте в супермаркетах немає колишнього ажіотажу, а сама проблема коронавірусу опинилася серед проблем на шостому місці, поступаючись першістю економічним труднощам та війні на Донбасі. (Згідно з даними національного опитування, проведеного в грудні 2021 року компанією New Image Marketing Group. Вибірка становила 2400 респондентів, методика CAPI —Computer Assisted Personal Interview — за місцем проживання респондента, теоретична похибка — 2%.)
Тепер же, на початку 2022 року, українське суспільство зіштовхується з новим процесом: поряд з рутинізацією насильства, війни на Донбасі й пандемії, що вже сталася, відбувається (але ще не завершилася) рутинізація можливості повномасштабної війни. Тут ми не аналізуватимемо, кому вигідно нагнітати ситуацію — тільки РФ, Сполученим Штатам, «колективному Заходу» чи всім разом. Головне те, що вже кілька місяців інформаційний простір переповнений повідомленнями про апокаліптичні сценарії великої війни. Американські медіа докладно розповідають глядачам, скільки російських батальйонно-тактичних груп зібрано поблизу українського кордону. Британські ЗМІ публікують прізвище очільника майбутнього маріонеткового режиму в окупованій країні. Німецькі таблоїди діляться секретною картою напрямків основних ударів зі сходу, півночі та півдня.
Перелік можна продовжувати. Крім того, ситуацію ще більше нагнітають активні поставки озброєння — протитанкових гранатометів, призначених для боїв у міських умовах (що ніби натякає нам: ЗСУ будуть швидко зметені, й війна перетвориться на партизанську), а також ПТРК і обіцянки поставляти ПЗРК Stinger, що відсилає нас до війни в Афганістані та протистояння моджахедів радянським військам, яке теж було партизанське.
Усе це вкупі має вказувати українському суспільству на серйозність ситуації, адже у 2014-му, під час анексії Криму та масштабних бойових дій на Донбасі, країни НАТО ніякої летальної зброї Україні не поставляли й відмовлялися навіть говорити на цю тему. Західні публікації, своєю чергою, почали активно цитувати українські мас-медіа. Так само активно вони висвітлювали кожну нову поставку зброї від союзників. І, зрештою, на кілька тижнів можливий повномасштабний напад Росії став основною темою всіх політичних ток-шоу.
Однак через майже два місяці навіть із цією темою аудиторія звиклася. Кожен новий рейс із черговими 80+ тоннами озброєнь на борту більше не є новиною, виділеною жирним шрифтом у новинних стрічках. По суті, вони стають частиною зведень, як це свого часу сталося зі щоденними новинами про обстріли та втрати з лінії розмежування.
Таким чином, українське суспільство за майже вісім останніх років зіштовхнулося з низкою рутинізацій. Насамперед — із рутинізацією насильства. Як на далекому для багатьох Донбасі, так і на вулицях міст, далеких від лінії розмежування.
Використовуючи термін «рутинізація насильства», ми мусимо чітко відрізняти його від визначення Ханни Арендт — «банальність зла». Адже останнє описує феномен, коли зло на соцієтальному рівні чинять аж ніяк не психічно хворі люди, а цілком звичайні члени суспільства. Які сприймають за норму встановлений у суспільстві порядок і тим самим лише сумлінно виконують чинні закони. Інакше кажучи, «банальність зла» описує ситуацію, коли звичайні люди самі чинять і підтримують насильство. Тоді як у випадку з українським суспільством чимала його частина грає пасивну роль, будучи спостерігачами й інколи — об'єктами насильства з боку незначної частини суспільства чи зовсім інших чинників.
Із плином часу українське суспільство, його значна частина, сприймає можливість насильства стосовно себе або інших членів суспільства як факт, не конче неминучий, однак цілком імовірний. Насильство і його можливість рутинізуються, стають, скориставшись терміном феноменологічної парадигми, частиною «природної установки» громадян. Звісно, все це призводить до підвищення тривожності в суспільній свідомості, що й фіксують численні соціологічні дослідження, зокрема щорічний моніторинг Інституту соціології НАН України. Згідно з цим дослідженням, наприкінці 2021 року тривога була одним із головних відчуттів, яке накочувалося на респондентів, коли вони думали про майбутнє України. Однак важливо й те, що рутинізація насильства, включно з рутинізацією можливості повномасштабної війни, зрештою приводить до дедалі слабшого реагування суспільства на всебічні інформаційні атаки, можливі спроби маніпулювати з боку влади та суб'єктів міжнародної політики. Простіше кажучи, це приводить до інтенсивнішого формування «антикрихкості», за Нассімом Талебом.
Узагалі ж, як писав італійський філософ ХХ ст. Антоніо Грамші, насильство (в нашому випадку й на міждержавному рівні) — останній аргумент і водночас свідчення втрати культурної гегемонії. У випадку з Україною — в тому числі й на регіональному рівні. Адже загроза застосування сили є свідченням відсутності інших засобів. А незастосування сили після загрози її застосування приводить до ослаблення ефекту від наступних схожих загроз. Тим більше стосовно суспільства, яке звикло жити в перманентних кризах, стабільній нестабільності, та й, узагалі, особливо не планує свого життя далі кількох місяців, що стосується як пересічних громадян, так і керівників країни.
Рутинізація насильства, локальних бойових дій і, тим більше, можливості повномасштабної війни — не те, чого прагне будь-яке суспільство. Не прагнуло її й українське. Однак це — реальність, яка або вже стала, або поступово стає звичною для чималої частини громадян. Декотрі з них народилися і вже пішли в перший клас, й іншого життя в Україні не застали.
Більше статей Олександра Шульги читайте за посиланням.