Русинська тема, що призабулася останнім часом, знову спливла на поверхню, причому на найвищому законодавчому рівні. Минулого четверга (30.09) народний депутат від КПУ Олександр Голуб зареєстрував законопроект «Про внесення доповнення до Закону України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин», у якому пропонує включити до переліку тринадцяти мов, що потребують в Україні охоронних заходів для збереження і розвитку, русинську мову. Як вказано в пояснювальній записці до законопроекту, “об’єктом правового регулювання є мова русинської національної групи, представники якої проживають на Закарпатті, її носіями є також русини в інших країнах світу (близько двох мільйонів чоловік). Русинська мова є рідною для більшості слов’янського населення Закарпаття, має загальновизнані творчі надбання, включає власні діалекти, потребує кодифікації і правового регулювання». На думку О.Голуба, застосування закону «сприятиме суспільно-політичній стабілізації в Південно-Західному регіоні України, задоволенню соціально-культурних потреб і громадських прав русинів, як одного з корінних народів нашої країни».
Чогось дивного в самій появі такого документу немає. Русинство отримало потужний поштовх на Закарпатті в 1991р. саме з подачі місцевих комуністів, котрі, виконуючи настанови старших товаришів із Москви, намагалися створити щось на противагу Народному Руху. Як видно, й через двадцять років КПУ залишається вірною своїй русинській традиції. Дивує інше — після ознайомлення з текстом законодавчої ініціативи складається враження, що її автор, намагаючись внести доповнення в український варіант Європейської хартії, саму Хартію не читав. Адже на її початку серед визначень чітко вказано, що термін “регіональні мови або мови меншин” не включає діалекти офіційної мови. Тобто, щоб застосувати положення Хартії до русинської мови, необхідно, щоб спочатку таку мову офіційно визнала Академія наук України. Спроби надати русинській мові офіційного статусу вже були, однак АН (до якої входять і вчені від Закарпаття) визначила, що мовлення закарпатців є діалектом української мови. Цей висновок, якщо дивитися на нього з наукової, а не політичної точки зору, був цілком прогнозований, адже з таким же успіхом окремою мовою можна визнати гуцульську, бойківську, литвинську, поліщуцьку мову т.д. Та справа не лише в офіційному визнанні мови Академією наук. У ряді сусідніх з Україною країн русинська мова дійсно існує офіційно, нею видають підручники й періодику. Однак для Закарпаття вона абсолютно непридатна, оскільки зазнала впливу інших сусідніх мов. Лідери русинського руху вже років двадцять говорять про необхідність кодифікації закарпатського варіанту русинської мови, однак далі слів справа не йде. І це зрозуміло, адже для кодифікації мови необхідна робота серйозних наукових інституцій, яких у провідників русинства немає. Усе, що є — гучні політичні заяви, постійний дрейф у фарватері центрів із Мукачева, Росії чи Америки, які переслідують на Закарпатті свої бізнесові чи політичні інтереси, боротьба за гроші, які виділяються цими центрами на розвиток русинства, а також непомірні амбіції та постійна міжусобна боротьба. Цими прикметними рисами русинські лідери якнайкраще доводять, що насправді є типовими українцями.
Щодо самої Хартії, то вона хоч і ратифікувалася в Україні вже двічі (востаннє у 2003р.), її положення де-факто так і не вступили в дію. Немає жодного законодавчого акта чи іншого правового документа для механізму реалізації Хартії. Сам текст українського варіанту документа містить чимало формальних і логічних огріхів. Так, у переліку тринадцяти мов відсутні кримчацька, караїмська, урюмська, ромейська та ромська мови, які дійсно потребують в Україні державної підтримки. Зате вказані дві мови, яких не існує — єврейська (замість їдиш) та грецька (замість новогрецької). Утім, це тема дещо іншої розмови. До речі, О.Голуб у своєму законопроекті акуратно скопіював вказані помилки, не дуже переймаючись змістом документа. А в його юридичній невідповідності не вбачає жодних проблем.
— Є люди, що вважають себе русинами, і їх права треба захищати, — сказав О.Голуб у коментарі «ДТ». — А процес офіційного визнання русинської мови може йти паралельно із внесенням змін у Закон про Хартію. Тим більше, що попереднє рішення Академії наук не було об’єктивним, це явна політика.
— А звідки наведені у вашому законопроекті дані про два мільйони русинів, про більшість слов’янського населення Закарпаття, яке вважає рідною русинську мову, про її загальновизнані творчі надбання?
— Я зустрічався в Ужгороді й Мукачеві з представниками русинських організацій, був у селах і вважаю, що люди навели переконливі докази для таких тверджень. До речі, я підготував проект постанови Верховної ради про визнання русинів, як окремої національності (правда, не знаю, чи помічник уже зареєстрував його). Так що процес триває…
До сказаного О.Голубом залишається додати, що питання про визнання русинів уже неодноразово вносилося на розгляд ВР. І кожного разу знімалося з тієї причини, що визнання чи невизнання національностей не є функцією парламенту. Україна в цьому сенсі пішла європейським шляхом, який передбачає національну самоідентифікацію без втручання державних органів. Це має й свої мінуси, так, під час перепису будь-який респондент у графі “національність» може назвати себе не тільки русином, гуцулом, поліщуком чи космополітом (такі випадки дійсно були, і зовсім не поодинокі), а навіть марсіанином. Що ж до подачі на розгляд Верховної Ради документів, які завідомо не можуть мати ніяких правових наслідків, — то це і є явна політика. Причому доволі низькопробна.