Події, які відбуваються в країні, серед усього іншого, продемонстрували крах однієї з основних доктрин усіх чесних політиків сучасності, а саме — відділення бізнесу від політики.
Ряд експертів йде далі і стверджує, що неможливо відокремити бізнес від ЦЬОГО, оскільки ЦЕ політикою не є за визначенням. А є лише способом обділених талантами людей реалізувати непомірні амбіції і заробити грошей, оскільки нічим іншим вони цього зробити не можуть. Або способом боротьби з нудьгою олігархів, котрі вже заробили грошей геть більше, ніж мріяли в дитинстві.
Думка, скажемо прямо, не позбавлена підстав і дуже популярна в народі, про що свідчать цифри недовіри до партій як суспільного інституту — 72%, за даними центру «Соціальний моніторинг». У НАТО, до речі, 70%. Опитування було проведене до 2 квітня, тож цифри не остаточні — наступного разу партії мають шанс залишити НАТО далеко позаду.
Однак якщо усе-таки послуговуватися терміном «політика», не можна не зважити на те, що бізнес у неї вторгся і вчить її, нерозумну, своїх методів виживання.
Специфічних методів, оскільки бізнес ще не зовсім цивілізований, але вже не відверто бандитський.
Чому
Здавалося б, ну навіщо цій коаліції було вдень і вночі працювати над реалізацією «проекту 300»? Уряд працював, парламент ухвалював закони. Які такі вето коаліція зібралася долати? Скільки за останні вісім місяців було випадків, коли президент категорично відмовлявся підписувати надзвичайно важливий для економіки закон, а для подолання вето не вистачало голосів?
Так, був випадок із законом «Про акціонерні товариства» у частині мінімального кворуму для ухвалення рішень, який обнуляв вартість міноритарних активів. Ну, тож коли законопроект писався для зміни менеджменту «Укрнафти» і встановлення над нею урядового контролю, що, до речі, було б цілком природно, — то й сформулювали б його як закон «Про особливості управління компанією «Укрнафта».
І якби вето надійшло в такому разі, тоді була б можливість показати пальцем на юристів секретаріату і запитати їх, чому вони так піклуються про права саме цих конкретних міноритаріїв, а не бідних акціонерів узагалі.
Що ще? Закон про бюджет був президентом після нетривалої торгівлі підписаний. І взагалі з принципового було підписано практично все, а у випадку закону про Кабмін прийшла на допомогу непримиренна опозиція.
Зміни до Конституції? То стосовно цього делікатного питання, про яке йтиметься нижче, і в коаліції немає єдності.
Обрання президента парламентом, чим лякали Віктора Ющенка? Якщо ідея і була, то поступово згасла, і взагалі стосувалася наступного президента.
Гаразд, хочеться мати багнети. Це можна було зробити, тихо завербувавши бажаючих і попросивши їх підтримати потрібні голосування. Дефіциту бажаючих, треба думати, не було б. І нехай би вже їх виключали із фракцій БЮТ і «Нашої України» розгнівані керівники.
Є два пояснення процесу. Перше і головне. Комусь захотілося гаранта покарати. За 2004 рік, за страждання у 2005-му, за те, що плутається під ногами, за те... коротше, за те, що він є. Тому про 300 голосів у більшості з гордістю говорили або не дуже популярні регіонали, або Олександр Мороз.
Такий-от тонкий, стратегічно розрахований хід європейських політичних сил. Вмазати по президенту, місце йому показати...
Другий резон — із нашої бізнес-сучасності. І він зрозумілий нашим бізнесменам, котрі миттю переродилися у політиків, не менш, ніж дворові поняття.
Додаткова емісія — найпопулярніший спосіб захоплення промпідприємства, банку або водокачки початку XXI століття. Таким чином, міноритарні пакети одним порухом руки перетворюються на пил, а менеджмент здобуває цілковитий контроль над процесом.
З одного боку, способом додаткової емісії депутатів Партія регіонів дістає вирішальну більшість у коаліції і, за великим рахунком, уже не відчуває гострої потреби зважати на партнерів. Ні, звичайно, не демонстративно і не втоптуючи їх у багно, бо, не дай Боже, образяться і з коаліції вийдуть. Отоді вже точно — дострокові вибори без усяких питань. Ну так, прислухатися можна, але без фанатизму.
З другого боку, знижується роль інших акціонерів усередині Партії регіонів і, знову-таки, зростає роль менеджменту. Звичайно, сьогодні серед них непереборних протиріч немає. Але це вже на майбутнє...
Президент, звичайно, правий. Вся ця марна, але дуже голосна метушня спотворила результати народного волевиявлення. І це відбувалося в історії України не раз відтоді, коли вибори почали проводитися за партійними списками.
Пригадаймо, як виросла на початку 2005 року фракція БЮТ і куди поділася фракція блоку «За єдину Україну», наприклад. Не смійтеся, за неї теж дехто голосував, і їхні голоси так само були вкрадені. А як випарувалася в парламенті позаминулого скликання фракція ПСПУ? Думаю, їхні виборці дотепер шоковані.
У президента, за великим рахунком, був рік для того, щоб провести через парламент зміни до Закону «Про статус народного депутата». Технічно це було реально, але було не до того. Та й братні політичні сили готувалися до виборів і, напевно, не захотіли б обмежувати свою таку очікувану перемогу. І з радістю, прийшовши до влади, збільшили б свою чисельність за рахунок нестійкої опозиції.
Логіка дій президента — не лише в обуренні сваволею коаліції. В наявності криза у пропрезидентських політичних силах, насамперед у «Нашій Україні». Загроза розколу партії особливо посилилася після недавнього з’їзду, оскільки всім зрозуміло, що значно радикалізоване нове керівництво навряд чи зможе об’єднати партію, і її бізнес-крило, відсторонене від справ, потихеньку (або не дуже тихенько) відпадатиме.
«Наша Україна», таким чином, має всі шанси перетворитися на одну з націонал-демократичних партій із серйозно обмеженою електоральною базою. У принципі, це цілком відповідає мрії президента про злиття всіх цих груп в аналог польської «правиці».
Здається, саме прагнення врятувати «Нашу Україну» як останню пропрезидентську силу і було одним із спонукальних мотивів.
У БЮТ, як відомо, внутрішньої опозиції бути не може, але залишається загроза навального скорочення фракції в парламенті і партії в цілому.
Взагалі, як мені здається, головна проблема президента полягає в тому, що він досі сприймає В. Януковича як конкурента в боротьбі за електорат. Хоча в середньостроковій перспективі основними гравцями на політичному полі будуть Партія регіонів і БЮТ (у разі, коли її лідер зможе налаштувати себе і блок на роботу на перспективу). Щоправда, це їй ще жодного разу не вдавалося.
Що
Президент спробував грубо і безцеремонно застосувати норми моралі до Конституції, законодавства і політики в цілому. Похвальне бажання, шкода тільки, дещо вибіркове.
Але предмет застосування моралі почав опиратися і відторг стороннє втручання. І свідчень цього маса. Це раптова епідемія у ЦВК, цілком нещадна до п’яти його членів. Мінімум. Можете повірити, хвороба не дозволить їм не те що слово сказати — руку підняти не дозволить.
У відповідь на одну епідемію може вибухнути й інша — у Конституційному суді. Повірте, важкі умови їхньої роботи можуть серйозно погіршити здоров’я.
Стрес може вразити багатьох, адже, як відомо, усі хвороби від нервів. У зоні ризику — Генеральна прокуратура, на яку звалилися вказівки, які прямо суперечать одна одній.
Є побоювання стосовно здоров’я деяких губернаторів, особливо якщо виборчий процес буде запущений.
Міністри тримаються хоробро, але й вони не залізні. Насамперед ті, від яких залежить вирішення питання фінансування не визнаних ними виборів.
Про суди розмова окрема, проте щось невловимо знайоме вгадується у цих рішеннях, ухвалених о 21.00 і скасованих через годинку-півтори з наступною госпіталізацією суддів. Правильно, це ми вже проходили в лихі часи боротьби, наприклад, за Нікопольський феросплавний. Та й люди миготять усе ті самі знайомі.
Терміни виборчої кампанії, визначені статтею 102 Закону «Про вибори народних депутатів», потихеньку минають. Очевидно, не встигнуть вчасно затвердити виборчі списки партій і блоків, а територіальні комісії вже не сформовані 7 квітня, як належить.
І в ситуації, коли коаліція, за великим рахунком, може взагалі нічого не робити і лише гортати календар, президентові та його команді важливо визначитися: що в процесі дотримання духу Конституції вони можуть робити з її буквою? Де межа, за котрою букви стають такими дрібними, що ними можна знехтувати заради її всесильного і могутнього духу? Який, до речі, є річ, що вільно трактується, нематеріальна і має до моралі віддалений стосунок.
Конкретно. Чи можна рішенням РНБО звільнити міністра фінансів Миколу Азарова і призначити на його місце виконуючого обов’язки? Чи можна зробити те саме з генеральним прокурором? Чи можна призначити новий склад Центрвиборчкому указом президента? Чи можна доручити організувати вибори на місцях обладміністраціям, а не облрадам? Чи можна доручити Нацбанку розподілити гроші на вибори по дільницях?
Очевидно, орієнтуючись тільки на дух, буквою можна знехтувати. Інша річ, що відновлення справедливості без урахування недосконалих і суперечливих законів неминуче призведе до громадянського конфлікту.
Гострий конфлікт (пишу дуже обережно) поховає не лише дуже відносну легітимність того, що відбувається, він перенесе всю політичну дискусію з площини, чиї аргументи вагоміші, у площину, чиї м’язи міцніші або ноги швидші.
І Віктор Андрійович може скільки завгодно клястися в неприпустимості силового варіанта. Варіант може з’явитися без його бажання, але за його участі.
Цілковите нехтування буквою закону може розкрутити маховик анархії, і тоді запитання на прес-конференції президентові щодо його ставлення до батька Махна не здаватиметься кумедним.
Так, народ у цілому поки що не є суб’єктом того процесу, який відбувається в Україні. Організовані партіями мітинги не можна вважати, звичайно, лише народною ініціативою, але не слід також пояснювати усе прагненням злиденного народу заробити по 60—150 гривень на брата. Люди, котрі приїжджають до Києва справді підтримують свого лідера, хто з більшим, а хто з меншим розумінням суті того, що відбувається.
Зрозуміло одне — конфлікт, якого вдалося уникнути у 2004-му, при подальшому розкручуванні кризи може виникнути спонтанно, і численні заяви партій, що вони були проти, вони тут ні до чого, узагалі мимо проходили — нікого вже не влаштують. Логіка війни формальною не буває. Далі працюють лише інстинкти.
Хто
Президент і прем’єр розмовляють щодня, про це Віктор Андрійович із задоволенням повідомив у четвер. Приємно, звичайно, що вони розмовляють по кілька годин, але людям, бодай з чуток знайомим з двома Вікторами, важко уявити зміст цих розмов. Вашому покірному слузі теж.
Про зміст пропозицій одне одному, якими обмінюються лідери, вони , як сказав президент, домовилися мовчати. Про них можна тільки здогадуватися.
Більш зрозумілими є пропозиції президента, принаймні частина з них. Як повідомив він сам, серед них — визнання указу про розпуск легітимним, визнання незаконними рішень парламенту після 22 березня, коли відбувся перший масовий перехід у коаліцію. Щоправда, коли бути точним, то перший перехід відбувся ще у вересні, і тоді він хоч і викликав гостро негативну реакцію президента, але ніхто питання про легітимність парламенту не порушував.
Далі йдеться про Закон «Про статус народного депутата» у частині імперативного мандата, хоча тоді вже має йтися і про зміни до Конституції, де правила дії цього мандата прописані.
Крім того — скасування Закону «Про Кабінет міністрів», голосування Універсалу національної єдності як закону. Загалом, усе, що йде далі, не має ваги, оскільки, як можна зрозуміти, перші умови є обов’язковими.
Можна впевнено стверджувати, — їх не приймуть. Надто далеко зайшли лідери коаліції в публічних запевняннях електорату, аби дозволити собі оголосити усе, що вони робили, таким, що не відповідає Основному Законові. Це може спричинити вже занадто серйозні втрати.
Про пропозиції прем’єра відомо менше. Природно, там першим пунктом значиться припинення дії указу. За деякими даними, під час переговорів обговорювався порівняно законний спосіб проведення дострокових виборів, а саме — припинення 300 голосами депутатів дії тих статей Конституції, які регламентують термін повноважень парламенту, після чого призначення парламентом уже не дострокових, а чергових виборів. Звичайно, не на літо, а на осінь.
Той самий механізм може бути застосований, на думку деяких юристів, і стосовно виборів президента, оскільки вимоги їхнього дострокового проведення ніхто в Партії регіонів не скасовував.
Передбачається також коригування виборчого законодавства — або повернення до змішаної системи, або вибори в мажоритарних округах за відкритими партійними списками.
Природно, юридичних питань тут теж виникає маса, зокрема щодо права одномоментним голосуванням призупинити дію Конституції.
Але питань трохи менше, а головне — це політичне рішення, яке має ухвалюватися мінімум чотирма фракціями парламенту.
Звісно, цей варіант не влаштовує сьогодні не лише БЮТ, але й уже радикальну «Нашу Україну». Бодай тому, що вони побоюються чергових підвищень урядом пенсій і мінімальних зарплат (за деякими даними для цих цілей на рахунках казначейства приготовано 21—22 млрд. гривень...), з одного боку, і початку реалізації проанонсованої програми економічних реформ — з другого. Програма, з чуток, дуже ліберальна.
Проблема й у тому, що опозиції, по суті, нема з чим виходити до виборців, окрім гасла «Усунути бандитів від влади». Раніш було «Бандитам — тюрми». Відчуйте різницю.
Тому Юлія Володимирівна йде до кінця. Важко, щоправда, уявити собі вибори без участі партій, які представляють мінімум половину населення, при опорі уряду і неучасті місцевих органів влади знову-таки на половині території країни.
Можна навіть оформити їх результати, зібрати парламент і затвердити Тимошенко прем’єр-міністром. Але є великі сумніви, що ці вибори будуть суспільно легітимними і, що дуже важливо, визнані у світі хоч кимось, крім хороброго польського євродепутата, котрий миготить на українських телеекранах. Час, коли Захід визнавав усе, що робив Ющенко, минув.
У результаті — два парламенти, два уряди. Дві країни. Але не відразу, а через досить тривалий час і, на жаль, із людськими жертвами. І тут уже без усіляких «можливо».
Як
Слід визнати: ситуація не має простого рішення. Насправді, дуже важливо, щоб рішення Конституційного суду було. Будь-яке рішення. Проте було б украй бажано, щоб ще до його ухвалення або відразу після нього сторони домовилися про кілька кроків.
Зміни до Конституції. Необхідно прописати механізми розв’язання конфліктів, закладених у нинішньому тексті, визначення реальної відповідальності всіх органів влади за невиконання Основного Закону.
Визначитися з розширенням прав місцевого самоврядування, що може трохи послабити напругу боротьби за нероздільну центральну владу. Зрештою одна з партій — учасниць процесу — називається Партія РЕГІОНІВ, а формованому нею уряду (якщо випаде) вистачить і загальнодержавних програм, підтримки фінансової стабільності, податкових та інших реформ. Зрештою, в половині облрад — більшість БЮТ і «Нашої України», і треба дати їм можливість виправдувати довіру виборців.
Залишити обладміністраціям виключно функції контролю за дотриманням загальнодержавних законів.
Домовитися про проведення дострокових виборів за вищевикладеним, відносно законним, механізмом. У разі визнання КС указу легітимним, це будуть парламентські вибори, у разі нелегітимності — парламентські і президентські.
Разом їх провести, звичайно, не вдасться, але з рознесенням на три місяці — цілком. Досвід такий у країні вже є — у 1994 році ми це вже проходили.
Домовитися про тимчасове (на рік, наприклад) впровадження імперативного мандата у всій його красі. Дика і недемократична норма, звичайно, але як тимчасовий захід припустима.
І нарешті. Своє слово має сказати великий український бізнес незалежно від кольору партій, які він фінансує. Маю на увазі бізнес системний, а не побудований на розкраданні бюджетних грошей.
Цей бізнес має зрозуміти, що поразка однієї зі сторін законсервує напруженість і рано чи пізно призведе все-таки до розділу країни. Тоді прибуток, отриманий від доступу до бюджету, повернутого ПДВ та інших приємностей буде непорівнянним з втратами реальної вартості їхніх підприємств.
І слово бізнесу має стати останнім позитивним запереченням тези про відділення бізнесу від влади.