Головне пояснення Росією її недавнього вторгнення до Грузії — необхідність захистити російських громадян від, як вирішили назвати це в Москві, геноциду, що його буцімто проводила грузинська армія в Південній Осетії. Причиною використання Росією цього специфічного аргументу послужило, очевидно, те, що захист своїх громадян раніше часто використовували в ролі оправдання зовнішніх збройних акцій різні країни, включно із західними державами. Росія, таким чином, дотримувалася міжнародно-прийнятих форм поведінки: уряд «цивілізованої» держави зобов’язаний захищати своїх громадян від ворожих дій інших країн, якщо знадобиться — і насильницьким шляхом.
Проте ця аргументація, яка, на перший погляд, здається легітимною, замовчує не тільки те, що більшість південних осетинів лише порівняно недавно стали громадянами Російської Федерації. (Уявіть, наприклад, реакцію Москви, якби Німеччина почала пропонувати німецькі паспорти жителям Калінінградської області, а потім почала активно захищати «права й гідність» цих нових німців на території Росії.) Ще важливіший той факт, що існує тонка різниця між, з одного боку, захистом державою життя та гідності своїх громадян, які просто живуть в іншій країні, і з іншого боку — збройною підтримкою урядом країни своїх громадян за кордоном, втягнених у створення власної незалежної держави на території іншої країни. Коли останніми роками багато південних осетин приймали російське громадянство, вони, свідомо чи ні, змінили природу своїх політичних устремлінь. Доки південні осетини були громадянами Грузії або не мали громадянства, вони боролися з урядом Грузії за зміну статусу своїх територій. У цьому їхні дії були схожі на боротьбу за незалежність багатьох національних меншин усього світу, включно з європейськими, такими як баски в Іспанії чи албанці в Сербії. Щойно більшість жителів Південної Осетії — включно із членами «уряду» цієї невизнаної держави — стали офіційними підданими Російської Федерації, їхній політичний проект незалежної Південно-Осетинської республіки перетворився на російську імперіалістичну кампанію, а також змінив роль російських «миротворчих сил» у Південній Осетії.
Громадяни всіх країн повинні жити благополучно й достойно в інших країнах. Але чи повинен уряд країни дозволяти іноземним громадянам створювати незалежну державу в межах міжнародно-визнаних кордонів цієї країни? І чи повинен уряд країни дозволяти таким іноземним підданим робити це під захистом збройних «миротворців», посланих тією самою державою, яка надала сепаратистам свої паспорти? Навіть найпалкіші захисники прав національних меншин, можливо, не погодилися б із цим.
Ці розходження можуть розглядатися як незначні. Насправді вони становлять суть проблеми. У недавніх опитуваннях громадської думки в Росії понад 50% осіб підтримали гасло «Росія для росіян». Ці респонденти розуміють під «росіянами» не всіх громадян Російської Федерації, а лише етнічних великоросів, переважно зі «слов’янським обличчям». Приховані чи явні форми расизму глибоко проникли в російське суспільство. Расистська аргументація проклала собі шлях як до радикальних молодіжних субкультур, так і до популярних прайм-тайм телешоу. Багато росіян вбачають у представниках усіх кавказьких народів однаково «чужі» елементи, зустрічаючи їх у межах російських територій Російської Федерації. Уявлення про те, що російське населення РФ переповнене співчуттям до долі південних осетин у Грузії, непереконливе, навіть якщо ці «особи кавказької національності», як популярно сьогодні казати в Росії, є громадянами Російської Федерації. Довгі роки ігноруючи те, що російські федеральні збройні сили накоїли в Чечні, починаючи з 1994 р., росіяни не повинні ображатися, якщо зовнішній світ не дуже-то вірить у їхню гуманітарну тривогу з приводу останніх подій на Кавказі.
Очевидно, така політика Росії стосовно Південної Осетії, Абхазії чи Придністров’я викликана не тільки і, можливо, не стільки справжнім занепокоєнням долею народів цих невизнаних держав. Забезпечення Москвою російськими паспортами населення цих територій розроблене, швидше, для того, щоб загострити тамтешні місцеві конфлікти, створити привід для прямої російської участі в цих конфліктах (включно зі збройною) і, врешті-решт, — як у випадку з Південною Осетією та Абхазією — забезпечити собі виправдання за територіальну анексію. Москва хоче використати амбівалентну галузь міжнародного права — право держави захищати, з використанням силових методів, своїх громадян за кордоном — із ревізіоністськими цілями.
У майбутньому можна уявити собі застосування такої схеми не лише в Грузії та Молдові. Російські паспорти могли б бути також роздані людям, які живуть у Криму, Північному Казахстані чи Нарві, — тобто на територіях, переважно заселених етнічними росіянами, чиї «життя та гідність», можливо, також потребуватимуть захисту Москви.