У ЗМІ малюється картинка, що в Росії усе залізобетонно. До Москви та Петербургу знову потягнулись українські квіслінги.Росія, оновлює мережі впливу на Україну зсередини. Прибираються старі схеми за якими працювали з попередниками на українському владному Олімпі. Для нових "голодних" і "спраглих" відпрацьовуються схеми заходу в Україну з Європи під відомими брендами. Йде вербування лобістів, розробляються заходи впливу. Але чи все так гаразд у самій Росії, беручи до уваги її внутрішню неоднорідність?
Росія розосереджується…
Князь Горчаков, міністр закордонних справ царської Росії часів після розгромної Кримської війни, відомий своїм крилатим висловом "Росія зосереджується…". Нинішній володар Кремля В.Путін у своїй передвиборній статті 2012 року теж писав, що Росія зосереджується, збирається з силами.
Очевидно, можна констатувати, що етап зосередження та збирання сил завершився і Росія у 2014-му перейшла до нового етапу - пішла в наступ. Агресія проти України символізувала черговий етап експансії на черговому витку еволюції Росії. Владіслав Сурков доволі чітко його охарактеризував: "Обвалившись із рівня СРСР до рівня РФ, Росія валитися перестала, почала відновлюватися й повернулася до свого природного і єдино можливого стану великої спільноти народів, що збирає землі". Звісно, постає питання - а які "втрачені" землі Росія збирає на Близькому Сході, в Латинській Америці, Арктиці? І звідки ресурси на глобальну експансію, тоді коли світові ціни на нафту вдвічі нижчі, ніж у 2000-х?
Після інтервенції в Сирію та невдалої спроби перевороту в Чорногорії, а також із урахуванням ведення Росією війни в Донбасі проти України, здавалося, що Кремль не могтиме діяти ще десь. Але Лівія, Венесуела, Центрально-Африканська Республіка, Індонезія, Мадагаскар спростовують це. Зараз до цього переліку додається Алжир. Російські ПВК у Венесуелі захищають режим Мадуро, у Лівії Росія сприяє маршалу Хафтару, Москва втручалася в президентські вибори на Мадагаскарі та в Індонезії. Наразі ми стаємо свідками ескалації на Балканах. Загалом, Росія діє стратегічно у п'яти регіонах: пострадянський простір - проти України й Білорусі, проти ЄС на Балканах та на Близькому Сході й у Північній Африці (Сирія, Лівія, Алжир), проти США в Латинській Америці (Венесуела) та в Арктиці. Крім того, вона діє в інформаційному та кіберпросторі.
Тобто можна стверджувати, що Росія після етапу зосередження стала розосереджуватися, проникати, втручатися. Вона намагається проникнути скрізь, навіть туди, де її присутності було мало або й взагалі не було в пострадянські часи. Для такого глобального проникнення Росія має бути внутрішньо сконсолідована й зосереджена. Зовні так і здається. Це нагадує СРСР кінця 1980-х. Росія - не Радянський Союз. Це наочно видно з того, як падають російські ракети й літаки. Що насправді відбувається в Росії, коли зазирнути під товсту ковдру кремлівської пропаганди та дезінформації?
Під ковдрою
Кілька показових речей, на які звернули увагу у ЗМІ, але які не розглядаються у взаємозв'язку з іншими. Новій маніпулятивній методиці соціологічних досліджень ВЦИОМ (Всеросійського центру вивчення громадської думки), за якою рейтинг Путіна з реального рівня історичного мінімуму довіри в 30,5% трансформувався у 72,3%, передувала нова методика Росстату, за якою той знайшов у РФ "приховані інвестиції" обсягом 67 млрд дол., що їх російські ж експерти кваліфікували як такі, які є суто на папері. Крім того, за оцінкою російських економістів, "підозріло неадекватний" вигляд має ще одна "нова методика" Росстату - підрахунку доходів населення, згідно з якою доходи росіян зростають, що суперечить даним експертних досліджень, які свідчать про зниження реальних доходів внаслідок фіскальної політики.
Ознакою системних проблем у російській економіці є поява таких ідей як використання примусової праці для виконання державних замовлень. Ідеться про повернення до радянської практики як у частині залучення в'язнів, що відбувають покарання в колоніях МВС, так і в частині залучення армії, зокрема інженерних військ, для побудови великих інфраструктурних проектів.
Ще один штрих: 48% прибутку "Газпрому" за 2018 рік виявилися паперовими - з'явилися за рахунок переоцінки акцій дочірньої компанії "Газпром нефть". А сама "Газпром нефть" та інші нафтові компанії протестують проти ручного керування цінами на нафтопродукти на внутрішньому ринку й вимагають від уряду компенсації збитків, які в них внаслідок цього виникають.
За даними російських джерел, низка великих російських банків, що "дахуються" на високому рівні, загрузли у збитках. Зокрема йдеться про "Транскапіталбанк" під дахом голови Центробанку Е.Набіуліної, "Міжнародний фінансовий клуб" під патронатом глави "Ростеха" С.Чемезова, "Абсолют-банк", пов'язаний із РЗ, та чимало інших.
Як відомо, у нинішнього російського режиму традиційною є ставка на чотири опори - нафта, газ, силові структури і РПЦ. Тому те, що відбувається у цих сферах, має визначальне значення для політичного довголіття тієї чи іншої влади в Кремлі. Найбільша тектоніка спостерігається в нафтовому та газовому секторах.
Інцидент із забрудненою дихлоретаном російською експортною нафтою, до речі, ще не вичерпаний після двох місяців періодичних заяв про швидке відновлення статус-кво, не є окремо взятим прикрим випадком чи диверсією малих нафтових трейдерів, як запевняють російські урядовці. Автор цих рядків відразу після перших повідомлень про "технічний інцидент" на "Дружбі" відзначив, що причина проблеми має глибинний характер. Тепер уже очевидно, що 5 млн тонн некондиційної нафти в системі трубопроводів не могли дати малі компанії. Це - наслідок діяльності "крупняка". А хто ним є? Передусім ще одна улюблена, поряд із "Газпромом, іграшка Путіна - "Роснефть", найбільша не тільки в нафтогазовому секторі, а взагалі найбільша в Росії компанія. Вона забезпечує 40% загального російського нафтового експорту. Не вдаючись у технічні подробиці, бо це не є темою зазначеної статті, можу констатувати, що некондиційна нафта, отримана з виснажених родовищ Урало-Поволжя, хижацька експлуатація яких здійснюється, у тому числі, й "Роснефтью", накопичувалась у резервуарних парках у чималих обсягах і раніше. Її підмішували в потік з кондиційною нафтою, і вона йшла собі на експорт. Хоча вміст хлорорганіки був у сировині, однак не в тій концентрації, яка становила небезпеку. Аж раптом "Роснефти" терміново знадобилися гроші. Причому чималі. Виявляється, що найбільша й найбагатша компанія Росії живе в борг. Корпоративна заборгованість за останні 15 років зросла у 44 рази і становила на початок 2019 року понад 63,3 млрд дол. (4,4 трлн рублів)! У першому кварталі поточного року "Роснефти" вдалося скоротити його на 12%, але впродовж наступних 12 місяців вона мусить повернути кредиторам понад 11 млрд дол. Окрім цього, компанія зазнала серйозних втрат у Венесуелі, рятуючи свої багатомільярдні проекти в цій країні й допомагаючи Кремлю рятувати режим Мадуро, фінансуючи не тільки "кухаря Путіна" та ПВК Вагнера. До всього цього додалося ще й те, що ціни на нафту пішли вниз, і хоча періодично вони підстрибують, проте загальну тенденцію руху до зниження це не змінює. Тому грошей бракує, формула Мєдвєдєва "…але ви тримайтесь!" не працює, борги потрібно повертати.
За таких обставин керівництво "Роснефти" терміново розпорядилося відвантажити на експорт усе, що може текти трубами. Тим більше що розгрібатиме "інцидент" "Транснефть", яку Ігорь Сєчин давно хоче інкорпорувати у свою імперію. Тому й стався "безпрецедентний випадок", насправді - потужний вияв кризи ресурсно-орієнтованої економіки Росії, де нафтові компанії є годівницями Кремля та лояльного олігархату, і все менше з тієї годівниці надходить до бюджету. Резервний фонд у 2018-му повністю пішов саме на покриття бюджетного дефіциту. Фонд був ліквідований. Залишився лише Фонд національного благополуччя, який 10 років тому мав обсяг коштів, еквівалентний 7,7% ВВП, а тепер має на своїх рахунках 58,74 млрд дол., що становить 3,6% ВВП.
Більш ніж проблемне становище і в "Газпрому". Одночасна реалізація трьох економічно необгрунтованих, геополітично мотивованих проектів - "Північний потік-2", "Турецький потік", "Сила Сибіру", та ще й у період низьких цін на газ у Європі, експансія на ринок ЄС американського СПГ, непомірні трати на лобістів у ЄС - призвели до перевищення витрат над доходами. Нуль надходжень з українського ринку та майже 3 млрд дол. (укупі зі штрафними санкціями) виплат на адресу "Нафтогазу" за рішенням Стокгольмського арбітражу - дамокловим мечем висять над "Газпромом". Бачачи це й майже отримавши своє під час реалізації проектів "відкатопроводів", з газпромівського "Титаніка" зіскочили люди з ближнього кола Путіна, його ексклюзивні підрядники - брати Ротенберги. Тому в газовій монополії Росії грядуть зміни (і не тільки кадрові), які кремлівською пропагандою будуть подані як реформа газового сектора.
Серед силових структур Кремль вивищує "Росгвардію", вбачаючи в ній останню надію режиму на збереження влади. Її фінансування збільшують, тоді як поліцейським урізають додаткові виплати, залишаючи голі оклади. Провал РПЦ на українському напрямі та події в Єкатеринбурзі засвідчили, що "духовні скрєпи" РПЦ насправді нічого не скріплюють, а навпаки.
Які ймовірні сценарії майбутнього Росії? Ми не знаємо достеменно, де точка крихкості російського режиму, та й, як показує приклад СРСР, цього не знають і в Кремлі, бо живуть у штучно сконструйованій реальності, де все підвладне володарю трону. До певного часу "Х"…
Матриця невизначеностей
Загалом, є чотири базових сценарії продовження влади "довготривалої держави Путіна", за визначенням відставленого В.Суркова. Власне кажучи, матриця ймовірних сценаріїв налічує їх значно більше, але так чи інакше зводяться вони до чотирьох.
Сценарій 1. "Зібрані землі", або "Росія + шмаття". Повноцінний варіант може бути за умови упокорення України та аншлюсу Білорусі. Малоформатний варіант може бути за рахунок Білорусі, "Республіки Південної Осетії", "Абхазії", "ПМР", "ДНР", "ЛНР". Це дає можливість переформатувати державу в СРСР 2.0 і перезавантажити владу Путіна, розпочавши новий "нульовий цикл".
Сценарій 2. "Нескінченна влада Путіна". Пролонгація влади В.Путіна через критичну необхідність подолання зовнішньої загрози ("агресії НАТО" ззовні чи/та "кольорової революції" зсередини). Якщо з тих чи інших причин не вдається упокорити Україну та приборкати Білорусь, а формат "Росія + шмаття" видається непереконливим, то перевага може бути віддана класичній радянській схемі "гуртування народу навколо лідера в умовах наростаючої імперіалістичної загрози зовнішньої агресії та підривної діяльності агентів США і НАТО зсередини". Все, що знадобиться, - превентивний удар проти України з метою недопущення введення "військ агресивного військового блоку НАТО та розміщення його військових баз поблизу кордонів Росії".
Сценарій 3. "Влада Путіна без Путіна". Якщо володар Росії раптово полишає цей світ, колективне Політбюро 2.0 спільно з "силогархами" визначають спадкоємця, який продовжує лінію "бєзврємєнно ушедшего" Владіміра Владіміровіча, як свого часу Іосіф Віссаріонович продовжив справу Владіміра Ілліча.
Сценарій 4. Керована дезінтеграція. Надмірні витрати на регіони при зменшенні можливостей фінансового вливання з центру внаслідок обвалу нафтових цін. Критична маса невдоволення Москвою вибухає в найбільш проблемних регіонах. Імовірно, Північний Кавказ. Імовірно, як у 1990-х, - Чечня. Імовірно, бунт Рамзана Кадирова. Центр іде на свідому дезінтеграцію за принципом Єльцина "беріть суверенітету, скільки зможете". Центр переноситься в Санкт-Петербург, Москві відводиться роль другої столиці.
На відміну від Кремля періоду комуністичних вождів, Кремль путінський відчуває загрози й намагається вирахувати алгоритм самозбереження, який забезпечить його володареві владу й гроші, незалежно від сценаріїв майбутнього російської держави як такої і навіть у разі її дезінтеграції. Ви гадаєте, що це просто пітерські "хотєлки" раннього Путіна - збудувати дві потужні нафтотранспортні системи: Балтійську трубопровідну систему - 1 та БТС - 2 з терміналами в Приморську й Усть-Лузі поблизу Петербурга? Чи консолідація в рамках найбільшої нафтової компанії Росії вкрадених активів ЮКОСу? Чи розробка газових родовищ Ямалу та нафтових на арктичному шельфі? Чи переміщення головного офісу "Газпрому" в місто на Неві? Це досить продумана стратегія на випадок дезінтеграції, що базується на досвіді колапсу СРСР та внутрішньо-російських процесах 1990-х років.
Росія Light включатиме в себе багаті на енергетичні ресурси регіони півночі з трубопровідною інфраструктурою, яка веде на захід - на Балтику з її експортними терміналами та ринком ЄС, німецькими друзями Путіна, що через них Кремль підсадив Європу на російські ресурси. Ханти-Мансійський і Ямало-Ненецький округи, Москва та Петербург - найбільші з-поміж 13 донорів федерального бюджету, що забезпечують понад половину всіх податкових надходжень, тоді як 70 інших суб'єктів федерації та дві окуповані території України (Крим і Севастополь) є хронічними отримувачами дотацій. Навіщо годувати всіх дармоїдів, коли потрібно подумати про себе?
Хоча Сценарій 4 на сьогодні видається малоймовірним, однак він обговорюється серед російської несистемної опозиції. А ще - ми стаємо свідками того, як відроджуються і набирають сили опозиційні режимові в Москві національні рухи автономій Урало-Поволжя, що об'єдналися задля здобуття незалежності Мордовією, Чувашією, Марій Ел, Татарстаном, Удмуртією, Башкортостаном.
У математиці є категорія задач, які не мають однозначного рішення. Схоже, що майбутнє (пост)путінської Росії не має свого чіткого вирішення, попри зусилля пропаганди зобразити віртуальне реальним. Однак матриця можливих варіантів, як і у випадку з СРСР, містить рішення, всупереч волі й намірам Кремля. Там це відчувають. Тому діють відповідно. "Раптом" з'являється ідея російського Мінфіну вивести частину Фонду національного благополуччя за кордон через інвестиції у високоприбуткові проекти за норвезькою моделлю. Скидається на операцію публічного прикриття для легалізації виведення коштів в інтересах пітерських чекістів на час "Х".
Чого насправді хоче Кремль?
Кремль хоче високих цін на нафту, на газ, як у 2000-х. Економічного підґрунтя для зростання цін на вуглеводні немає. Їх удосталь на світових ринках. Більше того, США як найбільший із початку 2000-х років споживач та імпортер нафти й газу не просто скоротили імпорт вуглеводнів, а вже перетворилися на експортера газу і нафти. Не за горами той час, коли США стануть повністю самодостатніми щодо нафти, як це вже є щодо газу. Спроби Росії домовитися про спільні дії з ОПЕК з підтримки нафтових цін мали певний успіх, але ціни поводяться вкрай волатильно. Хоч як парадоксально, проте Росію дуже влаштовують американські санкції проти Венесуели та Ірану, оскільки це дає додаткові можливості для російського нафтового експорту. Однак через забруднену "Дружбу" експорт скоротився, надходження впали, а витрати зростають.
Потрібні радикальніші заходи, ніж домовленості в рамках ОПЕК+, аби ціни на нафту й газ пішли вгору. І, по суті, такий радикальний захід залишився тільки один - глобальна дестабілізація через війну. До речі, Путін озвучив цю кремлівську мрію на недавньому Санкт-Петербурзькому міжнародному економічному форумі: "Це шлях до нескінченних конфліктів, до торгівельних воєн, а може, навіть і не тільки торгівельних. Образно кажучи, до боїв без правил усіх проти всіх". Звісно, ці слова прозвучали у традиційній прив'язці до американської політики, яка є, за логікою Кремля, джерелом усіх проблем міжнародної безпеки. Проте саме це - "війна всіх проти всіх" - найбільш потрібне режимам у Росії, Ірані, Венесуелі, оскільки означає глобальну дестабілізацію і зростання цін на ресурси, а відповідно - і їхніх доходів. Бізнес під знаком війни - те, що дуже потрібне путінському режиму.
Москва і Тегеран потребують такого сценарію в регіонах нафтовидобутку та тих, які важливі для транспортування енергоресурсів. Тому невипадково загострилося становище в Перській затоці у зв'язку з атакою 12 травня на чотири нафтових танкери поблизу одного з найбільших у світі терміналів у порту Фуджейра (ОАЕ). Перська затока - це зона видобутку, а Ормузька протока з неї - стратегічний маршрут руху нафти і скрапленого газу на світові ринки. Якщо там розпочнеться війна, то ціни на нафту можуть підскочити до омріяних вище 100 дол. за барель. Досі лишається під знаком питанням - хто це зробив. Проте, якщо замислитися над класичним запитанням "Кому вигідно?", то відповідь очевидна: Росії та Ірану, бо їм потрібні гроші. США не зацікавлені у зростанні цін на нафту, політика Трампа саме спрямована на те, щоб ціни були помірними і громадяни США переобрали його наступного року на новий термін.
Тому Росія живе війною. Війною, яка спише всі розпили федерального бюджету путінською клептократією, внутрішньо-економічні провали кремлівської політики, війною, яка консолідує російське суспільство, адже не час розбиратися, хто й скільки вкрав, бо ж відбувається агресія НАТО і США проти Росії, що "встала з колін".
Особливе значення при цьому має український контекст. Оговтавшись від Зе-феномену, бо ж у Кремля були більше схильні сподіватися на перемогу лояльної Ю.Тимошенко, там дійшли висновку, що такого ґатунку явище - новий різновид загрози. Адже "скоморох на троні" - це десакралізація влади як такої. А влада в Росії - сакральна, недоторканна, вона дістається лише достойним, тобто Путіну. Пригадуєте володінське "Є Путін - є Росія, немає Путіна - немає Росії"?
З іншого боку, скоро в Кремлі зрозуміли, що некомпетентна особа в Києві на президентській посаді, та ще й із риторикою "припинити стріляти", "сісти і домовитися", - це вікно можливостей переможно завершити операцію з примусу України до миру.
Зовнішня агресія через війну зсередини
Голлівудський трилер "Чужий", прем'єра якого відбулася 40 років тому, може бути доволі вдалою ілюстрацією того, як діє Росія у своїй експансії назовні. У фільмі позаземна істота-монстр непомітно пробирається в людину, використовуючи її організм для вирощування собі подібних. Коли людська оболонка стає непотрібною, народжується новий монстр. Схожим чином діє й Росія, проводячи масованою пропагандою, зусиллями лобістів та агентів впливу емісію токсичних наративів в інформаційне середовище, соціальні мережі. На вислів В.Суркова з його останньої статті мало хто звертає увагу, а марно. "Чужоземні політики приписують Росії втручання у вибори та референдуми по всій планеті. Насправді справа ще серйозніша, - Росія втручається в їхній мозок, і вони не знають, що робити з власною зміненою свідомістю", - стверджує головний технолог російської версії гібридної війни. І він тут не помиляється. Таке втручання в мозок часто непомітне для того, хто є його об'єктом. Ба більше - політик може вважати, що це його власні думки чи що він самостійно прийшов до певної думки.
Вершина мистецтва гібридної війни - запустити механізм самодеструкції противника зсередини, діючи як масованою пропагандою ззовні, так і агентурою, лобістами і підривною діяльністю зсередини, а також створивши обставини, умови та схеми, коли жертва, практично, сама оплачуватиме агресію проти себе. За понад п'ять років Росії це вдалося значною мірою. Але насамперед тому, що вона використала хибні уявлення, уразливості й помилки попереднього владного угруповання в Києві, що сіло на стілець Мінських домовленостей, вважаючи їх безальтернативними. Але Мінські домовленості не привели до миру. Це тому, що вони є не дороговказом до миру, а механізмом примусу України до капітуляції у війні, яку Москва називає громадянською, звинувачуючи Київ у її ініціюванні, тоді як "нас там нєт". Тому "ініціативи" на кшталт "зняти блокаду з ОРДЛО", "пустити воду в Крим", що обґрунтовуються гуманітарними мотивами, насправді є установками для інформаційного перепрограмування на мирний алгоритм недосить обізнаного керівництва держави-мішені. Один із колишніх начальників Генштабу ЗС РФ генерал армії Юрій Балуєвський зазначає, що перемога над противником в інформаційній війні може бути набагато важливішою, ніж перемога у класичному військовому протистоянні, оскільки вона безкровна, а ефект вражаючий - знекровлює й паралізує всі органи влади держави-супротивника. Це саме те, що й потрібно Кремлю для його перемоги, - повна дисфункція української держави.
"Просто припинити стріляти" - ініціатива, яка прокладає прямий шлях до перемоги Росії над Україною, оскільки далі, за кремлівським сценарієм, ідуть амністія, автономія, переформатування незаконних збройних формувань у "народну міліцію", вибори, відновлення економічних зв'язків, відбудова регіону, тощо. Вчорашні бойовики отримують мандати депутатів Верховної Ради і разом із п'ятою колоною тут, парламентським "болотом" та проросійським лобі здійснюють уже не просто геополітичний розворот України у бік позаблоковості (це вже було за Януковича), а, фактично, вбивство української державності. З її тіла з'явиться, як у "Чужому", монстр УРСР 2.0.
У 2013-му Росія намагалася втілити в життя сценарій аншлюсу України. Янукович намагався відкупитися активами в обмін на збереження влади. В результаті, втратив усе. Росію ж мало цікавлять прізвища українських керманичів. Вони для неї - лише інструмент у досягненні імперських цілей. Нічого не змінилося в алгоритмах поведінки хижака за останню сотню років.
Як нічого не змінилось і в поведінці європейських лідерів, таких як Німеччина чи Франція. У конфлікті в Донбасі їхній інтерес полягає не у відновленні територіальної цілісності й суверенітету України, а в тому, щоб "перестали стріляти", і тоді вони хутенько знімуть санкції з Росії та відновлять із нею трохи порушені торговельні відносини. Що буде потім в Україні й з Україною, їх не цікавитиме. Великий знавець Росії, один із директорів Ради національної безпеки США Річард Пайпс у часи, коли, ймовірно, нинішній президент України був ще студентом, написав: "Як свідчить досвід минулого, на випадок відкритого конфлікту між Росією та іншою колишньою республікою Радянського Союзу європейські союзники США навряд чи наважаться на щось більше, ніж висловлення жалю". Як у воду дивився з далекого вже 1997 року. Приклад Грузії й України - підтвердження його слів. А недавнє підписання німецько-російської декларації щодо партнерства з ефективності - зайве підтвердження реальних, а не декларованих пріоритетів Німеччини.
Припинити стріляти насправді - це не те, що потрібно Москві, попри її миротворчу риторику та підтримку ЄС у визнанні нового уряду Молдови, чим Москва хоче провести паралель з питанням Донбасу, де, мовляв, Росія діє так само конструктивно, і проблема не в ній, а в українській владі.
Росії потрібна телевізійна картинка для Європи "Україна у вогні", щоб примусити Брюссель зняти свої заперечення проти "Північного потоку-2" та другої нитки "Турецького потоку", адже в Україні нестабільність, війна, тож, відповідно, вона є високоризикованою ланкою для постачання російського газу в Європу. Висновок, на який Москва програмує Брюссель, - Україну слід обійти задля забезпечення стабільного та безперебійного отримання газу європейськими споживачами. А "медведчекістське" лобі Кремля показуватиме з Києва деструктивність і недоговороздатніть України, навіть коли "Газпром" пропонує відновлення продажу в Україну дешевого газу. Певна річ, про якийсь дешевий газ не йдеться, але відповідні маніпулятивні вкидання в інформпростір уже двічі зроблені Росією під час викликів до Москви та Петербурга українських квіслінгів.
Отже, новій владі слід позбутися ілюзій стосовно Росії. Росія Путіна і після Путіна живе й житиме війною. Ворога потрібно знати і вивчати. Слід згадати, що Давид переміг Голіафа, а не здався йому. Не слід наступати на "миротворчі граблі" попередника. 20 червня виповниться п'ять років від дня проголошення ініціативи новообраного президента України П.Порошенка про 10-денне одностороннє припинення вогню. Те ж саме "просто не стріляти", що й тепер мусується в інформпросторі новим керівництвом. Результат односторонньої ініціативи - 27 загиблих військовослужбовців, включно з 9-ма на борту збитого 24 червня на горі Карачун гелікоптера ЗСУ. Верховному головнокомандувачу слід знати, що ціна його помилки - життя його солдатів, свобода громадян і незалежність країни.