Перші результати воєнної операції в Іраку «Шок і трепет» цілком дохідливо демонструють, що збройовий ринок дедалі більше пов’язуватиметься з політичними симпатіями й рішеннями, а роль збройових оборудок як чистого бізнесу вгасатиме. Принаймні США сповідують таку ідеологію, і вся політична й військова могутність наддержави стоятиме на її варті. У принципі, це не новина — США завжди дотримувалися саме такої стратегії на ринку зброї. Новина в тому, що під тиском цієї ідеології почав розпливатися пострадянський сегмент ринку зброї, а разом із ним — і традиційна орієнтація. Період після холодної війни, коли більшість держав перетворили свою участь у збройовій торгівлі на чистий бізнес, схоже, закінчується. Саме це змушує по-новому поглянути на форми роботи спецекспортерів колишнього соцтабору.
Політробота як основа системи
Найімовірніше, політизація військово-технічного сектора міжнародного співробітництва відбуватиметься по всьому фронту. З одного боку, необхідні швидкі політичні рішення, які дозволять одержати політичні дивіденди. З іншого — оптимізація схеми роботи на збройовому ринку, аби встигнути цими дивідендами скористатися.
Одна з ключових умов успіху України на міжнародній арені, на думку багатьох експертів, — якнайшвидша реанімація відносин із США. Можливості для цього є. Попри, приміром, те, що Україна досі відчуває відлуння охолодження американського інтересу. Так, днями з’явилася кулуарна інформація про те, що США припинять допомогу за декількома проектами технічної допомоги в рамках Програми «Колективного зменшення загрози» (відомої в Україні як Програма Нанна-Лугара), і зокрема, конверсії авіабаз Узин і Прилуки, щодо утилізації складових частин авіаційних ракет Х-22, твердого ракетного палива міжконтинентальних балістичних ракет SS-24 («Стилет») на ДП «Павлоградський хімічний завод» із застосуванням американської технології гідророзмиву. Причому попри позитивні результати, вже одержані на експериментальній установці з утилізації цього палива.
З іншого боку, посол США в Україні Карлос Паскуаль передав в українське МЗС офіційну ноту з повідомленням про готовність Вашингтона розглянути можливість допомоги в фінансуванні розгортання й підтримки українських військових сил в Іраку. Рухаючись у фарватері американської близькосхідної політики, Україна цілком може мати від цього неабияку практичну користь. Передусім, забезпечивши собі участь у відновленні Іраку. А після скасування санкцій, не виключено, і на збройовому ринку цієї країни. Зрештою, чим поганий шлях Туреччини, яка продає свою підтримку за мільярди доларів. Чи, тим паче, Польщі, очевидні успіхи якої навіть немає потреби коментувати.
Проте це лише один штрих, на який українській системі військово-технічного співробітництва (ВТС) доведеться відреагувати. Хоча формально систему ВТС в Україні давно сформовано, її, як і кожну систему, покликано відповідати на швидкі зміни обстановки, вона повинна бути гнучкою та легко коригованою. Самі представники збройового бізнесу стверджують, що національна система в її нинішньому вигляді помітно відстає від систем деяких конкурентів. Ключова суперечність полягає в тому, що рівень ВТС як елемент зовнішньої політики повинен і підніматися політиками. Експортери зброї, котрі є передусім бізнесменами, можуть лише йти «розміченим шляхом», але самостійно прорубувати дорогу в джунглях збройового ринку їм явно не під силу. Але, схоже, робота політиків і бізнесменів в Україні поки що узгоджується не настільки успішно, як того хотілося б. «На жаль, наші політики слабо реагують на зміни у світі, і сьогодні фактично немає зв’язку між експортерами й політиками», — сказав автору один із торговців зброєю.
Прикладів цього не бракує. Класичний: за 10 років співробітництва з Пакистаном, рівень торгівлі з яким військовою продукцією ось-ось перевалить за $1 млрд., не підписано жодної міжурядової угоди. Хоча Україна фактично виграла тендер у цій країні на поставку солідної партії 10-тонних КрАЗів, його через кілька днів після візиту лідера цієї держави Первеза Мушарафа в Москву було несподівано заморожено до завершення випробувань російського КамАЗа. Інший приклад: у Малайзії, де українські експортери давно борються за тендери з продажу спеціальної та військово-морської техніки, уряд досі непокоять танки. А либонь тендер щодо танків програно ще рік тому. Причому декотрі українські чиновники дізналися про цю подію з повідомлень ЗМІ.
Можливо, отут інша проблема — особистої/відомчої зацікавленості учасників ВТС? Приміром, як зацікавити МЗС? Відсотками, відрахованими на відомство? Преміями безпосереднім організаторам успішних переговорів? Формуванням бюджету конкретного відомства-учасника ВТС? Відповідей поки що немає.
Торгівля зброєю як бізнес
Крім великої політики є також більш приземлені проблеми, розв’язати які можна було б протягом місяця-двох без кровопролиття. Сьогодні, як свідчать представники збройового бізнесу, Україна втрачає ринки через існуюче становище з поверненням валюти. У розпорядження спецекспортера дається 90 днів — це занадто усереднений і давно застарілий підхід. Ясна річ, вирішувати необхідно в кожному конкретному випадку по своєму, але Україна може лише спостерігати за тим, як конкуренти за збройовим бізнесом розвивають кредитування й офсетну торгівлю. Приміром, поляки, просуваючи танки на ринок Малайзії, вирішили закупити пальмової олії на суму близько $100 млн. Причому, за деякими даними, ця олія продається, навіть не доходячи до території Польщі. Активним кредитуванням займається і Китай, стаючи дедалі серйознішим суперником України на регіональних ринках. У тій-таки Африці є держави, готові закупити стару техніку з арсеналів МО України — із відстрочкою оплати на кілька років. Або надати Україні можливість вилову риби. Або частину оплати провести поставками кави. Але альтернативні механізми та схеми в Україні розвинені досить слабко. Точніше, вони можливі, але вимагають таких зусиль у паперово-кабінетних війнах, що часом торговці зброєю просто відмовляються від боротьби.
Аналогічним чином Україна може втратити перспективи на військових ринках таких держав, як Перу або Індонезія. Сьогодні, на думку експертів, для роботи на ринку Індонезії з’явилися нові можливості, проте Україна поки що мало їх використовує. А інтерес до пострадянської зброї в Джакарті значно зріс після оголошеного США 1999 р. ембарго на продаж своїх озброєнь. Хоча ця країна орієнтувалася переважно на техніку західного виробництва, військова кампанія в Іраку та значний удар її результатів по позиціях Саудівської Аравії в регіоні Близького Сходу стимулює цю багату державу до фінансової і технічної підтримки своїх партнерів з ісламського світу. Експерти вважають, що Індонезія опиниться серед активно підтримуваних держав, а її роль у регіоні Південно-Східної Азії помітно посилюватиметься протягом кількох років. Одна з непрямих ознак цього — активізація ВТС між Індонезією та Росією. Так, недавно президенти Росії й Індонезії Володимир Путін і Мегаваті Сукарнопутрі підписали в Москві угоду про ВТС, якою передбачено, крім іншого, складання в Індонезії різноманітної техніки, зокрема літаків. Поки що РФ поставить Індонезії лише чотири багатофункціональні винищувачі Су-30. Але в активі Москви вже дві партії проданих автоматів АК-101 й АК-102 натовського калібру 5,56 мм загальною чисельністю 9000 од. на суму близько $5 млн. (у грудні 2000 р. і травні 2001 р.), контракт на суму близько $18 млн. про продаж чотирьох вертольотів Мі-17-1B (2000 р.), контракти на поставку ще двох вертольотів Мі-171 і на продаж восьми вертольотів Мі-2 (у травні 2001 р.). 2002 р. на озброєння індонезійської морської піхоти надійшли російські плаваючі бронетранспортери БТР-80А загальною вартістю в $6,5 млн. Нарешті, у березні 2003 р. Індонезія одержала з Росії перші два з дванадцяти легких палубних вертольотів.
Чи варто говорити, що Україна має неабиякі шанси на цьому ринку. На думку експертів, можна говорити про поставки військово-морської техніки, морської та інженерної техніки подвійного призначення, устаткування інфраструктури. Не говорячи вже про поставки старої військової техніки з арсеналів МОУ. Тим паче що досвід є. Так, майже відразу після візиту Леоніда Кучми в цю країну 1996 р. з’явився перший контракт — на міжнародній виставці озброєнь IDEX-97 держкомпанія «Укрспецекспорт» уклала угоду на поставку 50 БТР-50. Торговці зброєю переконані: якщо політики не приділять належної уваги цій державі, її ринок незабаром буде втрачено. Позаяк Індонезія з населенням понад 210 млн. чол. (четверта за чисельністю населення у світі) — це не маленька М’янма, де самі торговці зброєю знайшли спільну мову з місцевою владою та підписали солідний контракт — на поставку 1000 БМП протягом 10 років.
Спецекспортери, не наводячи конкретних фактів, говорять про розвиток у країні внутрішньої конкуренції. Можливо, вихід на ринок окремо взятої держави з двох-трьох боків і цікавий — для організації боротьби вже самих посередників. Хто ближчий до перших осіб, той і виявиться в фаворі. Разом з українським спецекспортером, із котрим організовано роботу. Але більшість держав, що проводять тендери, не просто віддають перевагу, а настійливо рекомендують державі-учасниці представляти країну однією компанією. Вже відомі випадки анулювання цілком успішних результатів тендерів саме з цієї причини.
Інвестиції та приватизація: фінансові структури прокидаються
Безумовно, військові кампанії останніх років стимулюють сплеск активності на ринку зброї. Але навіть державам із розвиненою інфраструктурою та налагодженими циклами виробництва нелегко акумулювати кошти на доведення перспективних розробок до серійної продукції. Для України це питання більш ніж актуальне.
Правда, якщо говорити про державу, то вона в особі спецекспортерів перспективними темами ще займається. Найімовірніше, слідом за підтримкою таких напрямків, як створення деяких видів високоточної зброї та станцій виявлення, «Укрспецекспорт» візьметься за низку нових. Джерела в компанії стверджують, що нині «Укрспецекспорт» вивчає доцільність вкладання фінансів у перспективний проект із створення нової техніки радіоелектронної боротьби. Йдеться про комплекс перешкод радіозв’язку «Мандат», розроблюваний однією з найвідоміших українських збройових компаній — ДАКХ «Топаз». Справді, донецький «Топаз» після «кольчужного» скандалу рекомендацій не потребує. Скандал, схоже, пішов йому на користь: за підсумками 2002 р. обсяг чистого прибутку «Топаза» зріс, порівняно з 2001 р., більш як уп’ятеро.
Розуміючи, що на світовому ринку озброєнь ставки на нові технології зростають день у день, на «Топазі» зайнялися новою тематикою. Точніше, повернулися до раніше відкладеної. Тепер новий комплекс, що складається з 10 машин і має для топоприв’язки систему GPS Navstar Glonass, зможе виконувати непрості військові завдання. А саме, забезпечувати заглушення до двох радіоліній зв’язку в умовах безпосереднього зіткнення з супротивником. Серед технічних родзинок розробки називають спроможність станції заглушення ставити ефективні перешкоди як у КХ-, так і в УКХ-діапазонах. Крім того, станція, встановлена на базі КрАЗів, робить вигідними й поставки української автомобільної техніки.
Експерти запевняють, що активне радіозаглушення на дальності 60 км, яке забезпечує «Мандат», може відіграти досить важливу роль у тих випадках, коли йдеться про конфлікти прикордонних держав, або в обмежених локальних війнах. Приміром, допомогти відтягнути збройне зіткнення. Або уникнути його. Розробники вважають, що нова станція заглушення може виявитися інтелектуальною зброєю стримування, що особливо важливо тоді, коли наземні сили чи техніка супротивника переважають своє військо.
Експерти в галузі розвитку озброєнь і на Заході, і на пострадянському просторі одностайні в тому, що найактуальнішими напрямами після створення високоточної зброї є розвиток техніки ППО і засобів виявлення (наведення), а також створення нових тренажерних систем з урахуванням сучасного програмування й моделювання військових дій. Якщо для війни минулого століття займалися переважно підготовкою бійця і, в найкращому випадку, екіпажу, то сьогодні створюються тренажери, спроможні охопити одночасно підрозділи та штаби. До речі, тренажери — не тільки данина часу. Ці розумні машини спроможні заощадити до 75—80% видатків на бойову підготовку військ. Стосовно України, то головний держпосередник і його дочірні фірми активно підтримують розвиток тренажерів для сухопутних військ, а вже цього місяця, як очікується, експертам із Військ ППО буде представлено експериментальний зразок нового тренажера для підготовки обслуги й дивізіонів протиповітряної оборони.
Але це державна стратегія, державна компанія і, зрештою, державні гроші. Яких, коли відверто, занадто мало, щоб залатати дірки. Один із ключових штрихів у світовому збройовому бізнесі — дедалі помітніше посилення впливу приватних інвесторів. Але інвестора ще треба зацікавити. Українським розробникам це зробити особливо важко, оскільки фактично всі вони державні. Хоча, за бажання, схеми знаходять: для цього з інвестором діляться інтелектуальною власністю, продають документацію чи передбачають роялті після продажу кожного зразка продукції, у розробку якого вкладено кошти. Причому не обов’язково вітчизняні.
Той-таки «Укрінмаш» (дочірня фірма «Укрспецекспорту») завдяки залученню іноземного інвестора довів до завершення розробку динамічного захисту для танків «Ніж» і нового комплексу активного захисту для бронетехніки «Заслін». Або інший приклад, що відбиває розвиток тенденції: київське Конструкторське бюро спеціальної техніки (КБ-СТ), що є держпідприємством і діє під юрисдикцією Міністерства промислової політики, для завершення розробок із доведення до серійного виробництва нових пістолета і снайперського комплексу за стандартами НАТО, за визнанням представників цієї структури, одержало дозвіл залучати приватний, зокрема іноземний, капітал. Природно, для цього доведеться поділитися або патентом, або документацією, або правами на продаж у треті країни. Є підстави сперечатися про залежність від інвестора, але не можна не погодитися, що в такий спосіб виконано буде відразу два завдання: і нові зразки зброї потраплять у вітчизняні силові структури, і пункт Цільового плану співробітництва з НАТО в частині освоєння стандартів буде виконано.
Хоча заради об’єктивності слід зазначити: українці навряд поспішатимуть ділитися інтелектуальними правами на такі розробки, як станції пасивної радіоелектронної розвідки «Кольчуга» чи радіолокаційні станції «Зоопарк-2». Навпаки, через компанію «Інвестиції і технології», наділену державою правами патентувати розробки подвійного призначення, ці технології активно захищаються десятками патентів.
Наступний крок — приватизація
Про приватизацію оборонно-промислових структур поки що можна говорити як про явище гіпотетичне. Певна річ, навряд чи державі є сенс відмовлятися від власності на всі об’єкти ОПК (зрештою, викупили ж конкуренти свого часу московський Завод ім. Міля, залишивши на кілька років Росію без виробництва вертольотів «Мі»), але досвід свідчить, що без приватизації більшої частини української оборонки їй просто не вижити.
Україна має власний досвід — у суднобудівній галузі. З одинадцяти діючих в Україні суднобудівних підприємств найбільше зростання обсягів виробництва (у 2,3 разу) спостерігалося на миколаївському ВАТ Damen Shipyard’s Ocean, 78% акцій якого 2001 р. викупила голландська Damen Shipyard’s Group. Вже за 2002 р. завод побудував і здав замовникам 11 суден на загальну суму $21,7 млн., а тільки за 2 місяці 2003 р. обсяг випущеної продукції на підприємстві становив 31,5 млн. грн., що на 34,5% більше, ніж за відповідний період минулого року.
Сьогодні на черзі кілька нових об’єктів. До приватизації готується ВАТ «Феодосійська суднобудівна компанія «Море» — виробник відомих у всьому світі десантних кораблів на повітряній подушці «Зубр». Це свідчить про те, що в Україні почали змінюватися підходи до приватизації. Правда, невідомо, кому цей завод продадуть — на нього замахнулися й українські, й російські покупці. У цьому зв’язку слід зазначити, що ФСК «Море» — єдиний конкурент санкт-петербурзького ЦМКБ «Алмаз». Чи можна виключити в цій ситуації, що доля «Моря» розвиватиметься за сценарієм «мілівського» вертолітного заводу?
Формування внутрішнього ринку
Без нього, говорять фахівці, безглуздо вкладати державні кошти в ОПК. Вони ж стверджують, що єдиним ефективним шляхом в умовах пробуксовування приватизації поки що може бути зміна власника і транснаціональні інтеграційні процеси.
Серед прикладів, що заслуговують на увагу, готовність військового відомства відмовитися від більшої частини свого тилу — ряду ремонтних заводів, забезпечити які завантаженням Міноборони просто не в змозі. Начальник озброєння Збройних сил України генерал-полковник Олександр Стеценко вважає, що, приміром, військовому відомству з трьох танкоремонтних заводів потрібен лише один, із дев’яти авторемонтних підприємств — лише чотири.
А ось інші потенційні власники (причому серед них є і державні) точно знають, що з такими заводами робити і як їх завантажити роботою. Одне з таких підприємств — 83-й київський авторемонтний завод Міноборони (КАРЗ) готовий «підібрати» держпідприємство «Укроборонсервіс» (дочірня фірма ДК «Укрспецекспорт»). Йдеться про те, що, купивши ліцензію у ВАТ «КамАЗ», «Укроборонсервіс» розпочав реальне виробництво техніки (до речі, перший і, як оцінюють аналітики, дуже важливий прецедент, коли посередницька структура в торгівлі зброєю розвиває власне виробництво). На виробничих лініях КАРЗу вже випущено перший десяток ліцензованих українських КамАЗів, причому всі — різних модифікацій. Вони відповідають західним стандартам Euro-2 і можуть використовуватися зокрема й в умовах західноєвропейської інфраструктури. А в Україні доцільно замінити КамАЗами громіздкі й застарілі для умов міста ЗІЛи й УРАЛи, якими користуються пожежники. Експерти впевнені, що такий автомобіль зацікавить міністерства, що виконують спеціальні функції. Крім військового відомства, це Міністерство з питань надзвичайних ситуацій, МВС, а також муніципальні служби, відповідальні за прибирання міста тощо. Мабуть, зайве нагадувати про те, що колісну базу КамАЗу можна використовувати для встановлення різноманітного військового устаткування. З огляду на те, що кожного року російські ділери продають від трьох до п’яти сотень таких машин в Україні, можна стверджувати: складання ліцензійних КамАЗів на військовому заводі — і є формуванням внутрішнього ринку. Не говорячи вже про те, що українська продукція буде на кілька тисяч дешевшою від ввезеної.
За передачу після ухвалення закону України про корпоратизацію контрольного пакета акцій цього авторемонтного підприємства «Укроборонсервісу» цілком визначено висловився генерал Стеценко, відзначивши, що «Укроборонсервісу» простіше завантажити завод, ніж військовому відомству, «оскільки в підприємства налагоджено зв’язки з цивільним сектором, відпрацьовано схеми взаємодії з Росією та іншими партнерами України в галузі військово-технічного співробітництва».
Проте таких прикладів в Україні мало — вистачить пальців на одній руці, щоб перелічити.
ВТС із НАТО: утопія чи реальність?
Це поки що одне з найскладніших питань як для Києва, так і для Брюсселя. І там, і там визнають, що розвиток ВТС із державами альянсу залежить від досить великої кількості чинників. По-перше, від темпів формування внутрішнього ринку та приватизації об’єктів ОПК, про що згадувалося вище. По-друге, від успішності оборонної реформи (що, втім, випливає з першого, оскільки переважно замовлення силових відомств і формуватимуть внутрішній ринок). І нарешті, по-третє, від політичних успіхів українського істеблішменту. У НАТО чудово розуміють: якщо оборонний сегмент української промисловості буде інтегровано в протилежному від альянсу напрямі, навряд чи можна буде серйозно говорити про євроатлантичну інтеграцію України. Більше того, якщо НАТО й Україна, впевнені декотрі експерти, так і не зможуть знайти точок дотику в сфері військово-технічного та оборонно-промислового співробітництва, то ця сфера з інтегруючої може перетворитися на зону прихованого протистояння.
Очевидно, саме з цієї причини інтерес Брюсселя до ВТС дещо зріс: наприкінці минулого місяця українська делегація Мінекономіки фактично вперше серйозно обговорювала ці питання в штаб-квартирі НАТО. Хоча роль цієї організації визначається лише як надання «форуму для дискусії», насправді позиція керівництва альянсу може значною мірою вплинути на позиції його окремих членів. І якщо на іракському напрямку українські солдати й офіцери забезпечать необхідний рівень позитиву, до появи європейського військово-транспортного літака А400М (2010—2012 р.) авіаперевезення в інтересах НАТО можуть здійснюватися на змішаній основі. Тобто з використанням разом з американськими С-17 Globemaster III і кількох українських транспортників (приміром, Ан-124 «Авіаліній Антонова» або військово-транспортних Іл-76 «Української авіаційної транспортної компанії»). Це цілком реально, натякають представники НАТО, додаючи, що таке рішення може зняти напруження у відносинах Франції—Німеччини зі США і при цьому продемонструвати Україні інтерес до реального співробітництва.
Найскладнішим і досить болючим для України буде приєднання до системи каталогізації НАТО. Поступове освоєння реєстру країн альянсу, у якому 16 млн. од. каталогізованого устаткування і 35 млн. одиниць запасних частин, має дозволити визначити взаємозамінність запчастин. Проблема також у тому, що у військовому відомстві залишилося занадто мало фахівців, спроможних займатися документацією в цій галузі.
Нарешті, можна буде визначитися з можливостями придбання військової техніки західного виробництва на лізинговій основі й із застосуванням найбільш ефективних офсетних схем у контактах із цих питань із можливими країнами-постачальниками. З урахуванням того, що йдеться про озброєння й військову техніку, які не виготовляє Україна, для неї, скоріш за все, було б важливо зробити крок у бік поетапного придбання бойової авіації — нових багатофункціональних літаків і бойових вертольотів. Тоді можна було б говорити про переозброєння на натовські системи й вимагати від альянсу відповідних кроків, приміром, участі в багатонаціональних проектах створення ракетоносіїв, літаків, системи протиракетної оборони тощо.
Об’єднання пострадянських постачальників зброї
З огляду на те, що тільки великі компанії сьогодні мають успіх на ринку, об’єднання пострадянських розробників і виробників зброї, які формували колись єдині цикли СРСР, стає практично неминучим. Навіть попри гостру конкуренцію та спроби України розпочати оборонно-промислову інтеграцію в НАТО.
В авіаційній і ракетно-космічній галузях перші кроки вже зроблено. Схоже, черга за розробниками й виробниками засобів ППО. Як стало відомо після минулотижневої наради учасників міжнародної фінансово-промислової групи (МФПГ) «Оборонні системи», деякі українські підприємства можуть увійти до її складу. Правда, поки що як спостерігачі — через нестикування законодавств. Але навіть така участь дозволить взаємодіяти й одержувати комплектуючі для українських ЗРК «за спрощеною схемою». Під час засідання ради управляючих у Мінську до складу цієї МФПГ було прийнято підприємства Киргизії і Казахстану, які поповнили список учасників із Росії та Білорусі.
Усе це лише штрихи до загальної вельми бляклої картини, хоча місцями вона вже набирає чіткості. Питання, власне, не в тому, бути чи не бути Україні на ринку зброї. Важливо — у якому статусі бути? І не тільки на ринку зброї, а й на ринках іншої продукції, які ще може відкрити збройова тема.