Попри скепсис українських виробників озброєнь і військової техніки щодо можливостей знайти ємні ринки збуту в Європі, Україна під егідою генерального посередника в збройовій торгівлі держкомпанії «Укрспецекспорт» цього тижня все-таки виступила на міжнародній виставці зброї Eurosatory-2002 у Франції.
І, як кажуть фахівці, правильно зробила. Бо до Парижа приїхали не лише європейці, а й багато покупців з інших регіонів. У цілому серед учасників цього збройового огляду з’явилося 35 нових держав, у тому числі такі перспективні покупці як Індія, Югославія й Естонія.
А ще тому, що кожен вихід «у світ зброї» — не лише пристрілювання, кому та що продати, а й звіряння правил гри на ринку. А вони, як свідчить час, почали стрімко змінюватися. Навіть попередній аналіз міжнародних виставок озброєнь і військової техніки 2002 року засвідчує поглиблення низки тенденцій, ігнорування яких неминуче призведе до значних втрат на цьому ринку.
Час об’єднуватися. Але з ким?
Сьогодні вже мало кого дивує пожорсткішання форм тенденції об’єднання виробників озброєнь і військової техніки, яка передбачає передачу партнерам частини технологій із наступним виходом на ринки третіх держав. При цьому в основному спостерігається об’єднання приблизно рівних партнерів, здатних поставляти на ринок наукоємні та високотехнологічні вузли й агрегати до військової техніки та устаткування.
Приміром, Франція, Німеччина й Італія наступного місяця завершують випробування нової керованої ракети Polyphem. Але якщо Європа прийшла до об’єднання давно, то несподіванкою для багатьох учасників ринку зброї стало оголошення, що німецька приватна компанія Diehl Munitionssysteme і відома південноафриканська корпорація Denel підписали угоду про спільне виробництво та постачання артилерійських боєприпасів на європейський континент, і зокрема державам альянсу. Прикладів такого об’єднання десятки. А щодо успішності стратегії тієї ж таки ПАР, можна пригадати, що ще раніше корпорація Denel досить легко вийшла зі своїми вузлами й на індійський ринок. Нині її присутність як експортера зброї значно розширилася, хоча ще кілька років тому ця держава не вважалася серйозним конкурентом України.
Проте не лише рівні об’єднуються. Багатьох здивувало повідомлення, що цього тижня німецька компанія Rheinmetall Landsysteme та польська OBRUM підписали угоду про спільну модернізацію польських танків Т-72. Угода передбачає широке впровадження німецьких технологій, які, зокрема, застосовуються на німецьких танках Leopard-2, — на пострадянській техніці. Це дозволить польським танкам наблизитися до стандартів НАТО: на них встановлять 120-міліметрові гармати натовського зразка та комп’ютеризовані системи керування вогнем «День-Ніч». При цьому роботу планується виконати в Польщі, де поляки мають намір організувати випуск 120-міліметрових снарядів для танків за німецькою ліцензією.
Природно, розвиток широкомасштабного ВТС Польщі та Німеччини може негативно позначитися на роботі України на міжнародному ринку озброєнь: поява на пострадянському сегменті ринку модернізованих за західними стандартами танків Т-72 (його ємність сьогодні оцінюють у 4—5 тис. машин) може привабити потенційних замовників України. Сьогодні західноєвропейські держави борються за розширення ринків, і начинку східної техніки своїми вузлами вони розглядають саме в контексті виходу на нові ринки збуту. Це, правда, не зовсім безпечно: на певному етапі слабший партнер може перетворитися на сировинний придаток.
Звісно, для Києва краще було б мати серед західних держав бодай комерційного партнера. Кажуть, кілька західних компаній запропонували Україні свої послуги. Та ж таки Франція вустами представника її військового відомства висловила зацікавленість у модернізації українських вертольотів Мі-24, винищувачів Міг-29 і бронетехніки. В активі України є кілька прикладів співпраці з європейськими державами, але чи мають вони продовження? З останніх прикладів можна пригадати спільні розробки корпорації «Таско» зі словацькими партнерами снайперських гвинтівок натовського зразка та розширення української космічної присутності в Туреччині. Не виключено, правда, що Україна вироблятиме для Туреччини супутники або елементи космічних апаратів. Це було б серйозним успіхом на цьому сегменті ринку. У решті випадків нашу країну більше хочуть бачити сировинним придатком. З другого боку, Україна, зберігши лідируючі позиції, зокрема в питаннях створення головок самонаведення й систем наведення на ціль, цілком може брати участь у кооперації з європейськими оборонними фірмами. На думку фахівців, для цього потрібно передусім переглянути підходи щодо кількості замкнених циклів виробництва ВВТ на території держави у бік їх зменшення й активізувати реструктуризацію підприємств національного ОПК.
Керівник української делегації на виставці — заступник голови Державної комісії з питань оборонно-промислового комплексу України Олег Уруський переконаний: Україна має певні перспективи в Європі. Природно, йдеться не про прямі поставки військової продукції, а про реалізацію спільних проектів, приміром із Францією, Німеччиною чи Польщею. Водночас він визнав, що національна нормативно-правова база не дозволяє залучати іноземні інвестиції під завершення перспективних науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт військового призначення. А це серйозно гальмує розвиток ВТС із Європою.
Однак чи можна говорити про військово-технічне співробітництво України з Європою на стратегічному рівні, якщо навіть у Росії на цьому фронті не все гаразд. Приміром, попри значну дешевизну пусків російських ракетоносіїв «Союз» ($30 млн. проти $85 млн. за пуск французької Arian-IV), Франція відмовилася від цього проекту. Як відмовилася Європа й від спільного з Росією виробництва вертольота надвеликої місткості Мі-38 та ще від низки проектів. Отож українські сумні реалії тут не єдині.
За таких умов було б логічно об’єднуватися з давніми партнерами. Але чи хочуть вони цього насправді?
Усі шляхи ведуть...
до Москви?
«Настав час припинити нездорову конкуренцію за тими зразками, які Росія разом з Україною виробляла в минулому. Треба, щоб наше хороше минуле перетворилося на не менш перспективне майбутнє». Ці слова сказав на міжнародній виставці озброєнь і військової техніки Eurosatory-2002 заступник голови Комітету з питань військово-технічної співпраці РФ Михайло Новиков. Однак не все так просто...
Останніми роками, попри стійку тенденцію зростання обсягів реалізації озброєнь і військової техніки, Росія дедалі більше зіштовхується з досить потужним напором конкурентів колишнього пострадянського світу. «Проблема модернізації озброєнь і військової техніки радянського виробництва в третіх країнах набула для Росії нового звучання у зв’язку зі спробами низки іноземних фірм модернізувати й ремонтувати техніку російського виробництва», вважає М.Новиков. Це стимулювало російську владу на нові нетрадиційні рішення. Зокрема РФ вже ухвалила рішення про створення широкої мережі сервісного обслуговування озброєнь і військової техніки в третіх країнах: це здійснюватимуть кілька десятків підприємств ОПК з повноваженнями самостійно постачати ЗІП, проводити обслуговування та ремонт техніки. Паралельно йде робота зі створення сервісних центрів у третіх країнах.
Про те, що Росія, у принципі, не проти співпраці з Україною в цій сфері, представники російського збройового бізнесу говорили ще на IDEX-2001. Але поки що прикладів співробітництва немає. РФ виходить із того, що передусім має бути економічна вигода. За словами М.Новикова, вже є позитивний досвід створення спільних підприємств, зокрема «з підтримки в бойовій готовності винищувачів Міг-29 у Німеччині, ще одне СП було створене під час здійснення поставок літаків Міг-29 до Малайзії в 1995 р. — практика роботи по цих підприємствах засвідчила ефективність такої взаємодії».
Керівник експозиції ФГУП «Рособоронекспорт» на міжнародній виставці озброєнь і військової техніки Eurosatory-2002 Микола Демидюк вважає: російський і український генеральні посередники вже досить тісно працюють на ринках озброєнь третіх держав. «Недавно перший заступник глави держкомпанії «Укрспецекспорт» відвідав нас, і в напівзакритому режимі ми обговорили низку питань, зокрема питання ринків і спільної модернізації, просування продукції, її маркетингу та, звісно, роботу в третіх державах». За словами російського чиновника, «ми домовилися, якщо Україна знайде замовника для спільної роботи, ФГУП «Рособоронекспорт» готовий до такої співпраці. Ми добре знаємо нового гендиректора держкомпанії «Укрспецекспорт» і гадаємо, що спільна робота набере обертів».
Але, з другого боку, чи потрібен українським постачальникам зброї «гарячий чай і наша гостинність», якщо покупця вже буде знайдено? Ще тривожніші нотки з’являються, коли йдеться про можливі поставки української модернізованої техніки — за російським варіантом. Це розглядатиметься як реекспорт. «Стосовно можливого продажу частини модернізованих з Росією винищувачів Міг-29, то оскільки це техніка російська, продати її можна лише одержавши дозвіл на реекспорт від Росії — через Комітет з військово-технічної співпраці», — сказав авторові заступник голови Комітету з ВТС РФ М.Новиков. У цьому контексті не зайве було б пригадати про рішення Польщі модернізувати і продавати Т-72 без врахування настроїв у Москві.
Новий час — нова зброя
Свого часу нові тенденції модернізації високоточної зброї та доведення звичайних озброєнь до рівня високоточної зброї завдяки застосуванню високоточних боєприпасів — із можливостями різкого зменшення часу на виконання бойових завдань — набули масштабних форм. Справді, ракети нині в моді, й особливо високоточні. Під час виставки дуже авторитетна на ринку зброї консалтингова компанія Forecast International’s оприлюднила результати нового дослідження, відповідно до яких, найближчим десятиліттям лише бойових ракет класу «земля-повітря» виготовлять понад 98 тис., а покупці витратять на цю специфічну продукцію не менше $23 млрд. До речі, такі ракети може виробляти й Україна, але, з огляду на те, що західні держави її продукцію не куплять, а міжнародний Режим контролю над ракетними технологіями (РКРТ) серйозно звузить ринок її потенційних покупців, невідомо, як багато вдасться наторгувати на цих прибуткових іграшках нашій державі.
Згідно з очікуваннями, менш проблемним може виявитися продаж високоточних боєприпасів. Українське ЦКБ «Точність», самостійний підрозділ Ніжинського науково-виробничого комплексу «Прогрес», представило в Парижі керований високоточний комплекс із напівактивною лазерною головкою самонаведення для великокаліберної артилерії «Квітник». Саме такі, за словами керівника ЦКБ «Точність» Миколи Шкарлета, застосовують сьогодні на американських самохідних гаубицях Crusader і Stryker, що користуються попитом, дозволяючи скоротити час виконання бойового завдання в 10—15 разів. Хоча один такий снаряд коштує приблизно стільки ж, скільки 50 звичайних, фахівці вже підрахували, що 16 боєприпасів можуть виконати «роботу» 800 звичайних снарядів. Питання успішного продажу такої зброї безпосередньо залежить від того, як швидко «Квітник» потрапить у підрозділи ЗСУ, американці й представники ще однієї азіатської держави ведуть активні переговори про придбання таких боєприпасів.
Ще однин виклик — активізація робіт із роботизації й дистанційного керування озброєннями. На ринку з’являється багато нових учасників, які раніше не практикували виробництво роботів військового та подвійного призначення. Передусім ідеться про безпілотні літальні апарати (БПЛА), дистанційні системи керування, збір інформації та виявлення. Хоча Україна може представити на ринок лише БПЛА тактичної ланки (тоді як найбільший інтерес сьогодні демонструють до оперативно-стратегічних і оперативно-тактичних комплексів), непогані її можливості й у створенні радіолокації та технічних засобів розвідки. Ту ж таки «Кольчугу», яка вже набила оскому, відправлено на тестування ще одному потенційному покупцеві.
Світ поступово переходить до єдиної системи уніфікованої зброї, причому домінуюче місце в цьому процесі залишається за стандартами НАТО. Не лише такі досить віддалені регіональні лідери, як ПАР або Малайзія, переходять на оснащення своїх армій і виробництво для продажу західних систем озброєнь, а й лідер світового експорту ВВТ — Росія — активізував розробки зброї під натовські стандарти. Тут, до речі, не обійшлося без курйозу.
Йдеться про те, що серед іншого (а це і бронетехніка, і реактивні системи залпового вогню, і засоби ППО, і наміри адаптувати до стандартів альянсу авіатехніку) Росія адаптувала до стандартів НАТО високоточний артилерійський боєприпас «Краснополь» і тепер може використовувати його для артилерійських систем західного виробництва, які мають калібр 155 мм. Цей осколково-фугасний високоточний комплекс зменшено в габаритах, і він може поміщатися в боєукладці самохідно-артилерійської гармати, значно збільшена його бойова потужність, а проведені випробування в спекотних і гірських умовах підтвердили закладені характеристики. Все б нічого, якби «Краснополь» не був практично єдиним конкурентом вище згаданого «Квітника» (сьогодні тільки три держави у світі — Росія, Україна та США — здатні серійно виробляти такі артилерійські високоточні комплекси). Цікава деталь: Україна вперше представила свій комплекс на міжнародній виставці зброї IDEX-2001 — з істотно меншою вагою й характеристиками, що значно перевищують ТТХ російського «Краснополя». Але після того, як українські розробники повідомили про готовність адаптувати високоточний комплекс під калібр 155 мм, а відомий військовий експерт із Jane’s Defence Руперт Пенгеллей благословив розробку досить схвальним відгуком, що засвідчив лідерство українських конструкторів, — російські розробники швидко зорієнтувалися й зуміли знайти необхідну суму, аби відреагувати на виклик ринку. Сьогодні РФ постачає велику партію цих високоточних комплексів Індії (за неофіційними даними, партія становить близько восьми тис. одиниць).
Ще українські фахівці кажуть, що світ поступово відмовляється від розвитку наземних систем ураження «в лоб», віддаючи перевагу ураженню з повітря — ракетами й бомбами. Це доводить, зокрема, й позиційний успіх одного з українських постачальників зброї: щойно вже згадана корпорація «Таско» запропонувала на ринку нові авіабомби, вона відразу потрапила з цією продукцією на тендер.
Нарешті, ще одна важлива тенденція, характерна для пострадянського сегменту ринку, — різке посилення держав-учасниць із Центральної та Східної Європи, які активно захоплюють позиції завдяки чіткому визначенню формату власних оборонно-промислових комплексів і, відповідно, інвестиціям у розвиток цих підгалузей ОПК. Чехія, Словаччина, Польща, Болгарія продовжують дивувати темпами освоєння нових виробництв і відмовою від того, що вже застаріло. При цьому темпи акціонування та зміни форм власності дозволяють цим державам залучати чималі обсяги інвестицій. Якщо Київ зволікатиме з відповідями на ці виклики, через кілька років можна буде лише згадувати про успіхи України на світовому ринку озброєнь.