Після того як політичний курс України на північний схід набув стійкого напрямку, помітні коливання почалися й у таких чутливих сферах, як оборонно-промисловий комплекс, військово-технічне співробітництво і, нарешті, науково-дослідницькі та дослідно-конструкторські роботи (НДДКР). Щоправда, процеси в цій сфері просувалися іноді навіть занадто повільно. Зате вони виявилися на рідкість послідовними.
Якщо опустити демонстративні вояжі першого року правління Володимира Путіна, то поворотом до повернення України в сферу оборонних інтересів Росії стала дніпропетровська зустріч президентів рівно два роки тому. Щоправда, перед нею був трохи несподіваний для Вашингтона проросійський хід Києва під час голосування в ООН, коли вибір у спорі двох стратегічних партнерів опинився на боці Москви. Російська столиця стала в листопаді 2000 р. тієї сорочкою, що ближча до тіла. І буквально перед приїздом Путіна в Дніпропетровськ було вирішено використовувати дві українські станції попередження про ракетний напад (СПРН) в інтересах Росії. Коли ж після цієї зустрічі розширення співробітництва й у такому напрямі, як ракетно-космічна сфера, стало реальністю, Москву перестала турбувати навіть українська євроатлантична інтеграція. До цього можна додати, що наприкінці 2001 р. генеральний директор «Укрспецекспорту» Валерій Малєв і керівник «Рособоронекспорту» Андрій Бельянінов підписали договір, який регламентував взаємини двох головних державних посередників у торгівлі зброєю на ринках третіх країн. Хоча для обох сторін цей документ виявився лише ще однією політичною передумовою до об’єднання зусиль, взаємодія та підтримка поступово стали реальними. А в листопаді 2002 р. виникаючі проблеми вже досить швидко вирішувалися спільною консультативною групою. Так, у вересні 2002 р. участь на українській авіавиставці «Авіасвіт-ХХІ» Росії в цілому і «Рособоронекспорту» зокрема, мало поступалася українській. У той час як багато запрошених країн здійснювали свою участь у міжнародному салоні лише через військових аташе, Москва ясно дала зрозуміти, яким є масштаб її дружби та підтримки.
Втім, тенденція до зближення слов’янських партнерів поглиблювалася пропорційно охолодженню західного інтересу до України. Якщо вважати піком західного інтересу рішення нашої країни відмовитися від свого ядерного арсеналу, то саме наприкінці 2002 р. крива взаємин пройшла найнижчу за ці роки точку. Другою об’єктивною передумовою став такий рівень старіння озброєнь і військової техніки української армії, що ним серйозно занепокоїлися не лише український Президент, а й ряд міжнародних громадських організацій. А враховуючи, що на закупівлю нових систем в Україні традиційно немає грошей, найприйнятнішим виявився шлях латання дірок саме за рахунок розвитку дружби з Росією.
Що стосується України та Росії, то кожна сторона, як очікується, має отримати свій пакет дивідендів: Україна, зрозуміло, військово-технічний, Росія, безумовно, політичний. Україна відносно швидко і за прийнятну ціну вирішить проблеми подовження ресурсу озброєнь та військової техніки своєї армії, Росія отримає ще один важіль впливу на Україну, фактично рівний енергетичному.
«Літако-пепеошна» дружба
Після дводенних переговорів у будинку «Укрспецекспорту» начальники озброєнь ЗС України та Росії Олександр Стеценко й Олексій Московський підписали відповідний протокол, реалізація якого, на думку експертів, дасть можливість не лише повністю відновити оборонно-промислову кооперацію, а й суттєво підвищити технічну й технологічну міць двох держав. Окрім генералів, документ завізували гендиректор держкомпанії «Укрспецекспорт» Валерій Шмаров, заступник російського комітету з військово-технічного співробітництва Володимир Палещук, держсекретар Міністерства промислової політики України Валерій Казаков і відповідальний представник «Рособоронекспорту» Ігор Астап’єв. Дуже примітно, що заключне пленарне засідання відвідали не лише міністр промислової політики України Анатолій Мялиця, а й нинішні політичні куратори українського збройового бізнесу: глава комітету з політики військово-технічного співробітництва й експортного контролю при Президенті України Ігор Смєшко і начальник спеціально створеного в адміністрації Президента своєрідного «ОТК» збройової торгівлі Ігор Черкаський.
«Необхідність такої зустрічі назрівала давно: питання підтримання в боєздатному стані озброєнь і військової техніки як у Росії, так і в Україні, стають дедалі проблемнішими. Не кажучи вже про можливості розвитку та створення зброї нового покоління. З огляду на ряд об’єктивних обставин, насамперед економічних, Збройні сили України не змогли опанувати ті нові напрацювання, що вже існують. І, мабуть, наради такого формату і такого рівня за 11 років ще не було», — так сказав автору про цю зустріч В.Шмаров.
Тепер Росія готова надати Україні право на модернізацію винищувачів і бойових вертольотів, розробники яких перебувають на її території. Втім, для цього необхідно придбати ліцензії через відповідні організації. Але, зі свого боку, Росія теж готова купувати в Україні подібні ліцензії.
Досить важливим для України може стати можливість використання спрощеного механізму одержання комплектуючих до зброї шляхом участі у військово-технічній програмі СНД. Ще торік у листопаді Рада глав держав Співдружності ухвалила програму військово-технічного співробітництва, що передбачає взаємні поставки озброєнь і військової техніки за внутрішніми цінами. Для України, протягом трьох років неспроможної придбати комплектуючі для своїх зенітно-ракетних комплексів у Росії через завищені ціни, це важливо. Попри те, що модернізована зброя не може бути використана для реекспорту. Згодом, як вважають експерти, можна знайти взаємовигідні варіанти й у разі появи несподіваного замовника. Програма також забезпечує тісніші коопераційні зв’язки та взаємні НДДКР, за якими навіть прописано номенклатуру озброєнь. Цікаво, що хоча Україна не є членом СНД, президенти України та Грузії поставили під нею свої підписи. А інші учасники, відповідно, не висловили заперечень. Тепер цей документ буде допрацьовано, і там з’явиться український розділ.
Що стосується безпосередньо переговорів у Києві, то найперспективнішими було визначено спільні проекти з виробництва оптичних приладів, систем прицілювання ракетних комплексів, а також роботи з модернізації бойових літаків МіГ-29, Су-24, Су-27, вертольотів Мі-24, зенітно-ракетних комплексів С-300 і «Бук», «Тор» і «Тунгуска». Цей спектр тем є болючо-актуальним для України. Та найголовнішим кроком, вважають експерти, має стати реалізація спільних науково-дослідницьких і дослідно-конструкторських робіт. Якщо це відбудеться, можна буде з упевненістю сказати, що Україна точно втягнута в російський оборонно-промисловий комплекс. При цьому головним позитивним аспектом для нас є те, що спільні НДДКР — уже не просто залежність, а взаємозалежність сторін.
«Україна й Росія зацікавлені одна в одній приблизно на 80%: це прямі коопераційні зв’язки, серійне виробництво, і частково — розробки. Нинішня нарада одна з форм взаємодії промисловості двох держав, щоб зняти існуючі вузькі місця», — вважає глава російської делегації О.Московський.
Можна по-різному сприймати зближення представників оборонки двох держав, але одне залишиться незаперечним: зустрілися люди однієї школи, чимало з них закінчили одні й ті ж вузи і працювали разом. Від декого з них можна було почути про готовність «створити базу для тиску знизу», коли якісь реальні для двох партнерів проекти стануть гальмуватися.
Міфи українсько-російської військово-технічної дружби
Головним міфом є сподівання на те, що Росія широко відкриє обійми для оборонно-промислового співробітництва. Насправді діапазон тем українсько-російського співробітництва завжди буде регулюватися російськими інтересами в цьому процесі як мінімум унаслідок більшої самодостатності Росії.
На жаль, реалії такі, що Україна занадто мало може запропонувати Росії в плані зміцнення обороноздатності останньої. Мало в порівнянні з тим, що може запропонувати Росія. Головною, мабуть, залишається ракетно-космічна й авіабудівна сфери, де дві держави більше партнери, аніж конкуренти. Тут двосторонні зв’язки дійсно наближаються до 40%, а в деяких вузьких галузях — і до 60%. Саме Україна продовжує забезпечувати бойове чергування бойових ракетних комплексів РВСП РФ, а також експортувати системи стикування космічних апаратів, елементи управління для ракетоносіїв «Протон» і «Союз», устаткування для космічних полігонів. Спільно працюють дві держави і над проектом «Дніпро», що передбачає використання модернізованої ракети SS-18 («Сатана»).
Однак там, де співробітництво, на думку російських оборонників, є сумнівним, вони не квапитимуться розвивати його. Наприклад, поки не було виявлено інтересу до модернізації керованих авіаційних ракет «повітря-повітря» для нових літаків «МіГ» і «Су», що явно не обрадувало президента холдингової компанії «Артем» Олександра Качуру. А ось там, де Україна була потрібна Росії, замовлення прийшли й так. Більше того, російська сторона здивована, що в питаннях розвитку кооперації Україна керується інтересами національної безпеки і навіть вводить обмеження для цієї самої кооперації. Росію, приміром, далеко не влаштовує, що 2002 р. 503 її оборонно-промислові підприємства поставляли продукцію для 130 українських заводів-партнерів, а на нинішній рік українська «квота» налічує лише 93 підприємства для експорту, 98 — для імпорту в рамках українсько-російської кооперації.
Другий міф пов’язаний із упевненістю деяких українських оборонників полягає в тому, що Росія в тих напрямах, де відзначається залежність від України, розвиватиме проекти з такою інтенсивністю, немов для яєць є лише один-єдиний кошик. Проблема в тім, що для України Росія в оборонно-промисловій сфері стає «найосновнішим партнером», у той час як Україна для Росії завжди залишиться «однієї з багатьох». Чого вартий лише проект Ан-70. Навряд чи, приміром, варто пов’язувати заяву головнокомандувача ВПС РФ Володимира Михайлова про те, що «Ан-70 значною мірою втратив свою перспективу», із його політичною недалекоглядністю чи помилкою. Просто РФ має намір грати на декількох напрямах одночасно, а ставка на «перспективніші транспортні літаки середнього класу» Ту-330 (до речі, він існує лише на папері) чи Іл-214 пов’язана з диверсифікацією джерел впливу, намірами завантажити свої виробничі потужності і розширити присутність на ринку озброєнь. Це досить легко пояснити, коли згадати, що в ході виставки AeroIndia-2003 на початку лютого індійська компанія Hindustan Aeronautics Limited підписала з російським авіаційним комплексом «Ільюшин» контракт щодо створення нового транспортного літака за вартості російсько-індійського проекту $250 млн. А створювати новий транспортний літак будуть на базі російського Іл-214, а не на базі Ан-70, приєднатися до якого люб’язно пропонували Індії Україна та Росія (хоча за класом і характеристиками проекти Іл-214 і Ан-70 навряд чи можна порівнювати, і розраховувати на те, що Індія піде на два проекти відразу, було б наївно).
Третій міф пов’язаний із тим, що євроатлантичні прагнення Києва дозволять йому більше співробітничати з НАТО, аніж Росії. Поки українські оборонники розраховували на те, щоб в інтересах альянсу просувати ВТС, й організовували презентації різних напрямів свого ОПК у штаб-квартирі НАТО, російські без зайвого політичного шуму домовлялися про конкретні проекти. А 13 січня 2003 р. голова держкомітету РФ зі стандартизації та метрології Борис Альошин і голова ради національних директорів із каталогізації НАТО Джон Кларк підписали в Москві спільну угоду про участь Росії в системі каталогізації НАТО. Це дозволить легше просувати на експорт російську продукцію військового призначення, а також скоротити витрати держбюджету на закупівлю й експлуатацію озброєнь і військової техніки. Схоже, Росія вже давно обійшла Україну на євроатлантичній дистанції. Не маючи претензій на членство в цій організації.
Нарешті, найцікавіший з існуючих міфів той, що Україна розширить свою присутність на світовому ринку озброєнь за рахунок розвитку ВТС із Росією. До речі, під час київської зустрічі питання спільної роботи на третіх ринках прямо не обговорювалися. Сторони визнають, що є можливість непогано заробляти на спільному ремонті бронетехніки, яка перебуває на озброєнні армій держав Близького Сходу та Північної Африки. Але такі проекти мусять бути взаємовигідні економічно. А також урівноважені настільки, щоб одна держава не мала шансів обійтися без іншої. Та навіть у таких проектах пощади не буде тому з партнерів, який, ловлячи гав, сподіватиметься на канони великої дружби. Саме в такому «урівноваженому» проекті — поставки малих десантних кораблів «Зубр» (навіть винятково російська поставка на 40% залежить від українських комплектуючих), коли два експортери підписали контракт про поставку по два «Зубри» військовому відомству Греції, замовлення на поставку ще одного, п’ятого корабля, дісталося Росії.
Та все ж взаємини України й Росії як в оборонно-промисловій сфері, так і на ринку озброєнь перейшли в прагматичну фазу. Попри вузькі місця співробітництва, у цілому його форми поліпшилися. Вони, без сумніву, вигідні двом державам, особливо в нинішніх геополітичних умовах. Ну а той факт, що рівного співробітництва поки немає і не буде в найближчому майбутньому, в основному, не викликає роздратування у Києві, оскільки він обумовлений ресурсними й економічними можливостями. А Росія вже продемонструвала, що теж уміє йти на поступки. І переговори нинішнього тижня — красномовне тому підтвердження.