Фактичне падіння курсу долара на валютному ринку України, яке впродовж тривалого часу лихоманило національну економіку, набуло офіційних визначень: 21 травня ц.р. правління НБУ своїм рішенням встановило курс гривні на рівні 4,85 грн./дол., ревальвувавши її майже на 4%. Однак уже наступного дня, 22 травня, Рада НБУ, скориставшись своїм правом, визначеним у законі «Про Національний банк України», анулювала це рішення. Як оцінювати цю ситуацію? На наш погляд, вона неоднозначна.
Потрібно враховувати насамперед позитивний вплив ревальвації на вирішення проблеми № 1 економічної політики — зниження інфляційного потенціалу української економіки, зокрема цін на імпортовані нами енергоносії, технологічне обладнання та інше. У цьому об’єктивно зацікавлені всі без винятку суб’єкти господарювання. Знижується і навантаження на бюджет, пов’язане з обслуговуванням наших зовнішніх боргів.
Водночас маємо враховувати й інші дуже значущі об’єктивні передумови, які зумовлюють необхідність зміцнення валютного курсу гривні. Нагадаємо, що в 1996 році валютний курс становив 1,89 грн./дол. Внаслідок світової фінансової кризи він знизився майже втричі і в 2000-му становив 5,44 грн./дол.
Існуюче знецінення гривні засвідчують і розрахунки паритету купівельної спроможності, здійснювані щороку МВФ. За щойно оприлюдненими даними фонду, у 2007 році ВВП України у поточних цінах становив 140,5 млрд. дол., а за ПКС — 320,1 млрд. Різниця — майже 2,27 разу (2003 року — 4,8). Показово, що в країнах із розвинутою економікою відповідний лаг перебуває у межах, близьких до одиниці: у Франції — 0,91, Німеччині — 0,96, Японії — 0,98, Канаді — 0,99. А в країнах з перехідною економікою зазначені відхилення становлять: у Болгарії — 2,18, Чехії — 1,74, Естонії — 1,70, Росії — 1,62, Китаї — 2,64.
Що означають ці розбіжності для української економіки? Знецінення гривні деформує насамперед макроекономічні пропорції: стимулюючи експорт, слабка гривня штучно звужує параметри внутрішнього ринку, послаблює технологічні стимули експортного виробництва і, головне, — девальвує показники вартості робочої сили, інтенсифікує міграційні процеси. За даними Держкомстату, середня заробітна плата в Україні становить 1702 грн. У доларовому еквіваленті, обрахованому на основі поточного валютного курсу, це 337 дол., а за курсом ПКС — 765 дол. Небезпечним (особливо в умовах приватизації) є й штучне знецінення фінансових активів суб’єктів ринку, у т.ч. вартісних параметрів основних фондів. За підприємство, яке приватизується, вартістю у 1 млрд. грн. іноземний інвестор має заплатити (за курсу 5,5 грн./дол.) 198 млн. дол., хоча за курсом ПКС мусив би заплатити майже 450 млн. дол.
У підсумку відбувається штучне заниження всієї системи вартісних оцінок, які визначають місце України у світовій економіці, її конкурентних та рейтингових позицій. Існують й інші вагомі аргументи, які дають підставу розглядати ревальвацію національної валюти як рух у стратегічно перспективному напрямку.
Водночас ревальвація гривні має й зворотні наслідки. Її здійснення має базуватися на комплексних оцінках. Важливо враховувати насамперед нову економічну ситуацію, пов’язану із вступом України до СОТ. В умовах відкритої глобальної конкуренції практично всі країни світу намагаються захищати внутрішній ринок і стимулювати зовнішню конкурентоспроможність власного виробництва, його експортний потенціал шляхом здешевлення національної валюти. Досвід Китаю у цьому питанні є особливо переконливим.
Розглядаючи проблему своєчасності здійснюваної ревальвації гривні, не можна не враховувати і катастрофічного зростання дефіцитності торговельного балансу: в першому кварталі поточного року експорт товарів зріс на 28,9%, а імпорт — на 44,5%. Із здійсненням ревальвації відповідні диспропорції поглибляться ще більшою мірою.
Ревальвація гривні — це також знецінення кредитів, наданих банками України суб’єктам господарювання. За даними НБУ, на 1 травня ц.р. 247,6 млрд. (із загальної суми 494,8 млрд. грн.) становлять кредити у національній валюті і майже стільки ж (247,2 млрд. грн.) — в іноземній. Із 309,1 млрд. грн. залучених банками депозитів 104,2 млрд. (33,7%), у т.ч. за рахунок вкладів фізичних осіб — 72,7 млрд. грн. (23,5%), номіновано в іноземній валюті.
Слід враховувати і можливе знецінення тезавраційних (позабанківських) заощаджень населення, які номінуються у доларовому еквіваленті і, за різними оцінками, сягають 8—10 млрд. дол. Ідеться про знецінення активів фізичних осіб, що сумарно становлять приблизно 22—24 млрд. дол. З урахуванням чотиривідсоткової ревальвації відповідні втрати лише для населення сягнуть близько 1 млрд. дол.
Відповідним чином можна порахувати й втрати українських експортерів. У 2007 році експорт товарів і послуг становив 64 млрд. дол., а відтак, ідеться про суму втрат, що становить майже 2,56 млрд. дол.
У цій ситуації більш виваженою, на мою думку, є, по-перше, політика не адміністративної номінації валютного курсу, а запровадження механізмів валютної лібералізації, на чому наполягають експерти МВФ. Водночас дії НБУ і в цій площині мають бути достатньо виваженими. Вільно плаваючий курс (за винятком лише кількох країн) не застосовується у повному форматі: до нього потрібно переходити поетапно. Аксіомою є й інше: при запровадженні відповідної системи валютної політики мають застосовуватися компенсуючі (кредитні та фіскальні) заходи, покликані зменшити негативні наслідки відповідних кроків насамперед для експортерів.
По-друге, органічне поєднання політики валютної лібералізації з переходом до політики інфляційного таргетування. Ця проблема тривалий час дискутується серед фахівців, що розуміються на грошовій політиці. Нині такий крок став би особливо доречним.
Йдеться також, по-третє, про опрацювання на відповідній основі збалансованої (розрахованої на коротко- та довгострокову перспективу) антиінфляційної політики, яка системно поєднувала б у собі фінансові, грошові та валютно-регулюючі механізми і викликала (що дуже важливо) довіру не лише в суб’єктів господарювання, вітчизняних та зарубіжних, а й у пересічних громадян.