Сучасні тенденції глобалізації економіки потребують перебудови як цілих галузей, так і окремих підприємств. Реструктуризація і конверсія оборонної промисловості є складовою частиною цієї проблеми. Актуальність цього питання для України зумовлена крім того низькою ефективністю успадкованого від колишнього СРСР оборонно-промислового комплексу (ОПК), необхідністю вбудови його в загальну економічну систему країни. Рішенню цих проблем присвячена Концепція структурної перебудови ОПК України, нещодавно схвалена урядом. У ній уперше за історію незалежної України формально здійснений відхід від орієнтації на самодостатність і замкнуті, з опорою на власні сили, виробничі цикли. Зараз ще рано детально аналізувати зміст Концепції, оскільки деталі з’являться на наступних етапах планування реструктуризації українського ОПК. Сьогодні доцільно розглянути її основи, розвиток яких і має призвести до появи конкретної програми перебудови галузі.
Існує чимало чинників, спроможних стати як основою для підйому вітчизняного ОПК, так і, навпаки, гальмом його становлення і розвитку. Подальше планування реструктуризації ОПК і її реалізація відбуватимуться в сильно політизованій атмосфері напередодні президентських виборів. А ще гірше – в умовах деякої зовнішньополітичної ізоляції, пов’язаної нехай навіть з нав’язаними дискусіями про порушення Україною правил торгівлі зброєю. Дуже не хотілося б, щоб вітчизняний збройовий бізнес став у цих «іграх» розмінною карткою. До того ж стратегічний менеджмент у країні, особливо на державному та галузевому рівнях (у функції якого входить, зокрема, аналіз передумов і негативних чинників), не настільки розвинутий, щоб можна було будувати райдужні прогнози стосовно реалізації запропонованої стратегії перебудови ОПК України.
Структура галузі
Запропонована структура ОПК України обумовлюється визначеними в Концепції пріоритетами в розвитку систем озброєнь, виходячи з першочергових потреб обороноздатності країни (засоби управління, зв’язку, радіоелектронної боротьби і розвідки, модернізація бойових літаків і вертольотів, озброєння і техніки Військ ППО, створення інтелектуальних засобів поразки і зброї на нових фізичних принципах). Цей комплекс пріоритетів більш реалістичний, порівняно з попереднім, де згадувався весь спектр військової техніки армії зразка
80-х років. Проте сукупність напрямів структурної перебудови ОПК, визначена в Концепції, напевне зазнає змін. Оскільки обрана експортоорієнтована модель розвитку галузі передбачає реакцію ОПК у першу чергу на вимоги зовнішньої ринкової кон’юн_ктури, а не внутрішнього ринку.
У такому випадку структура галузі має визначатися, виходячи з аналізу таких чинників: характеристики ринкового попиту на ту чи іншу продукцію, динаміки його змін; слабких та сильних сторін можливих конкурентів; власних слабких та сильних сторін; співвідношення якісно-вартісних характеристик продукції тощо. Особливе значення мають чинники, обумовлені геополітичною ситуацією у світі й окремих регіонах, характером зовнішньополітичних зв’язків України, різноманітними зовнішніми і внутрішніми обмеженнями торгівлі зброєю.
З іншого боку, присутність озброєнь на зовнішньому ринку вимагає високої якості та не просто розумної ціни, а достатньо низької собівартості, що забезпечує високі прибутки виробнику, а не лише посереднику. В Україні одними з необхідних умов цього є: потужний науковий потенціал (напівзруйнований – але є), висока технологічність виробництва (має «осередковий» характер), яка досягається на засадах відповідної серійноздатності, тобто за умов постановки на потік випуску такої кількості зразків, що була б достатньою для «доводки» їх якості та зниження собівартості. У свою чергу, організація такого потоку можлива за наявності масштабних і стабільних замовлень (внутрішніх або зовнішніх). За умов їх відсутності (а вони існують лише гіпотетично) необхідна значна ресурсна підтримка держави та потужні резерви самих підприємств (а їх нема). Як результат – достатньою якістю відрізняються лише деякі зразки озброєнь і їх комплектуючі, що серійно випускаються з часів СРСР. Зниження собівартості продукції ОПК в умовах існуючого стану основних фондів (їх знос досягає 60% і більше), енергоємності виробництва, що в кілька разів перевищує західні стандарти, нескінченного фінансового тиску з боку соціальних зобов’язань і надлишкової інфраструктури підприємств – узагалі, задача найвищої складності.
Розгляд цих чинників має передувати як структурній перебудові ОПК, так і прийняттю конкретних рішень щодо заходів у сфері військово-технічної політики України. Це необхідно для того, щоб уникнути питань типу: чому на малазійській виставці польські танкобудівники випередили українських, які мають за всіма статтями кращий потенціал? чи існує для українських виробників авіадвигунів рівноцінна заміна усунення їх із російсько-словацького контракту стосовно Як-130? що заважає україно-чеському співробітництву з оснащення українськими авіадвигунами літаків L-39, L-139 і L-159? чи можна було забезпечити потрібну якість «Зубрів» до початку виконання грецького контракту, а не вирішувати ці проблеми в ході його виконання, втрачаючи довіру замовників? Вірніше, бажано було б, щоб ці питання ставилися, а відповіді на них шукалися на стадії підготовки рішень, а не після чергового провалу.
Отже, вибір у більшості наших оборонних підприємств до останнього часу залишався дуже невеличкий – або піти на «цивільний» ринок із конверсійною продукцією (з її собівартістю!), або з останніх сил закріплюватися на низькотехнологічних зовнішніх ринках із затребуваною на них продукцією, експортом послуг з модернізації існуючих озброєнь і паралельно здійснювати найжорстокішу економію коштів заради створення технологічної бази наступного розвитку. Що ж у такому випадку може стати основою для підйому українського ОПК?
Структура підприємств
Якщо коротко, стрижнем задуму Концепції є: визначення групи ефективних підприємств; створення на їх базі вертикально-інтегрованих компаній із спеціалізацією, що відповідає визначеним пріоритетам; розгортання навколо них горизонтальної мережі підприємств-постачальників; конверсія інших оборонних підприємств або ліквідація неефективних виробництв. Потреба в вертикальних структурах зумовлена необхідністю концентрації ресурсів, зниження виробничих витрат і ростом попиту на системи озброєнь – у складі бойових елементів і всієї їх інфраструктури. Жодне «традиційне» для України підприємство поодинці з таким комплексом завдань впоратися не в змозі.
На цьому шляху Україна матиме багато перешкод, здатних звести нанівець усі благі наміри. До основних з них належать, наприклад, протиріччя між: високими вимогами до якості державного регулювання та відсутністю традицій ефективного корпоративного управління, високою корумпованістю держапарату; державними цілями реструктуризації і цілями груп, що лобіюють інтереси окремих галузей, регіонів, підприємств; неповороткістю громіздких вертикальних структур і високих темпів змін у споживчих вимогах до озброєнь; інтересами банківських і виробничих структур; інтересами держави у спеціалізації виробництв і ринковими потребами в диверсифікації продукції; державною підтримкою окремих оборонних підприємств і вимогами розвитку конкурентного середовища; проголошеним в Україні пріоритетом соціальної сфери і скороченням робочих місць на конверсійних і ліквідованих виробництвах тощо.
Крім того, закордонний досвід свідчить, що в більшості країн реструктуризація, конверсія оборонної індустрії ставали не ліками, а головною біллю. У багатьох випадках успіх досягався після виправлення численних помилок ціною значних економічних витрат. Однією з основних помилок у реструктуризації промисловості взагалі та ОПК зокрема була недооцінка комплексності цього заходу. Найчастіше прагнення домогтися прибутковості при найменших витратах заступає суть проблеми – невірно думати, що достатньо змінити виробничий цикл, перенацілити його на випуск нової продукції. Реструктуризація підприємств має охоплювати такі сфери, як: власність (структуру власників, вид управління, форми акціонування, політику емісії корпоративних паперів тощо), фінансові ресурси (капіталізацію, інвестиції, кредити, оборотні кошти, борги, засоби перетоку капіталів); основні та допоміжні фонди (технологічний потенціал, виробничі потужності, інфраструктуру); товарний асортимент (сировина, комплектуюючі, енергоресурси, продукцію); персонал і менеджмент (схему управління, розподіл функцій, чисельність і якість управлінського, інженерного, виробничого, допоміжного персоналу). Найбільшого позитивного ефекту можна досягти за умови збалансованості всіх згаданих сфер.
Фінансові джерела розвитку
Реструктуризація оборонної промисловості, конверсія окремого підприємства коштує дорого (за західними мірками — 2—3 млрд. дол. на підприємстві з чисельністю персоналу близько 1000 чол.). До сьогодні держава щорічно планувала не більш $10 млн. на конверсію усього українського ОПК. На перспективу основними джерелами фінансових ресурсів Концепцією визначені надходження від експорту озброєнь і іноземні інвестиції.
Одержання та розподіл державної частки надходжень від експорту озброєнь за участю державних посередників, концентрація цих коштів на найбільш важливих напрямах – можлива і потенційно корисна форма діяльності держави. Але вартість державної частки експортних надходжень не буде достатньою для вирішення проблем реструктуризації і розвитку галузі (за найкращих кон’юнктурних умов і за умови цільового використання коштів – не більше 50 млн. дол. на весь ОПК). Більш того, у процесі становлення виробництва все більше головних виробників озброєнь претендуватимуть на роль спецекспортерів, завдяки чому відбуватиметься диференціація експортних надходжень за виробниками та зменшення державної частки експортного прибутку. Спроби силового перерозподілу експортних надходжень призведуть до тінізації цієї сфери, позбавлять підприємства-донори резервів розвитку.
Іноземні інвестиції (прямі та портфельні) також диференційовані за вкладниками, сферами діяльності й одержувачами. Концепція передбачає, що одержувачами експортних та інвестиційних надходжень стануть компанії або ефективні головні підприємства вертикальних структур, які «поділяться» зі своїми підрядниками. Але для цього потрібне ще попрацювати над створенням відповідних сегментів фондового ринку, що забезпечували б можливість перетоку капіталів. У цьому сенсі цікавим може бути російський досвід зі створення на підприємствах фонду дивідендів, а також венчурного фонду з іноземною участю. Крім того, на початковому етапі інвестиційні надходження не будуть значними через високий ступінь ризиків. На наступних етапах, з огляду на світові тенденції інтернаціоналізації оборонної індустрії, конкуренцію, а також реальний потенціал українських підприємств, найбільш імовірними одержувачами інвестицій можуть стати скоріше не державні (або «напівдержавні») компанії і підприємства кінцевого виробництва озброєнь, а приватні виробники комплектуючих виробів.
Згадані джерела фінансових надходжень є важливими, але можуть забезпечити існування, а не розвиток виробництв. З посиланням на відсутність у вітчизняних банківських структур достатніх кредитних ресурсів, цей найважливіший чинник розвитку підприємств (кредит) обійдений увагою. Хоча посилання банків на брак кредитних ресурсів можуть виявитися лише небажанням не зв’язуватися з високими ризиками при реалізації озброєнь низьким менеджментом на оборонних підприємствах. Початок роботи в сфері збройового бізнесу ВАБанка, Приватбанка, Укрспецімпексбанка доводить, що при бажанні, під надійний контракт кредитні ресурси можна знайти. Тому в Концепції було б корисним розглянути сукупний чинник фінансового забезпечення – капіталізацію компаній, підприємств (включаючи ліквідність активів, капі-
талообіг, інвестиції, кредити), – на який і варто було б робити ставку в забезпеченні їх розвитку.
Одним з основних напрямів реального фінансового наповнення планів розвитку ОПК розглядається військово-технічне співробітництво з Росією. Потенціал україно-російського військово-технічного співробітництва значний. Питання в іншому – наскільки політична кон’юнктура в обох державах сприятиме його реалізації. За умов взаємовигідних (або хоча б несуперечливих) намірах і сильної, скоординованої державної політики обох сторін україно-російське співробітництво могло б принести позитивні результати в наближенні їх оборонної промисловості до західних стандартів. Але надії на швидкі та істотні результати такого співробітництва для України виявляться значною мірою нижче очікуваних. Однією з причин є «традиційні» ресурсні обмеження. Російський уряд заборгував своїм оборонним підприємствам 8 млрд. руб. І навряд чи варто очікувати, що бюджет РФ найближчим часом стане повноцінним джерелом оборонних замовлень для українського ОПК. Такий висновок підтверджують неодноразові спроби організувати україно-російські науково-технічні і виробничі програми, що, більшою мірою, не виправдали чекання. Навіть поява в результаті таких зусиль перспективної продукції (наприклад, Ан-70, Ту-334 та ін.), що відчуває, м’яко кажучи, складнощі з просуванням на платоспроможний ринок, навряд чи можна однозначно віднести до великих завоювань.
Інша причина – у «психологічній несумісності» позицій. У Росії переважають невластиві для України амбіції світового лідерства, що відбиваються й на двосторонніх відносинах. Протягом 1996—2001рр., у полум’ї захисту з обох сторін інтересів вітчизняного виробника, кількість українських підприємств ОПК, що беруть участь у кооперації з РФ, зменшилося з 260 до приблизно 50. Не варто розраховувати і на те, що українські підприємства посядуть головні місця в новостворених спільних компаніях і довгострокових військово-технічних планах Росії (хто сплачує гроші, той і замовляє музику). На думку генерального директора російської холдингової компанії «Новые программы и концепции» Б.Кузика, основними стратегічними партнерами Росії у сфері військово-технічного співробітництва й економічного розвитку можуть стати Великобританія, Німеччина, Франція. Фундаментом військово-технічного розвитку (тобто джерелом прибутків від продажу озброєнь) є контакти з Китаєм, Індією, Іраном, Єгиптом, Алжиром і Сирією. Росія не бачить нічого негожого в можливості зайняти місце України на лівійському ринку. Українська оборонна промисловість (вірніше, лише її необхідна частина) розглядається Росією переважно як засіб зниження собівартості своєї військової продукції за рахунок здешевлення коопераційних постачань. Завершальні елементи військового виробництва більшою частиною будуть знаходитися в Росії. Отже, і збут цієї продукції здійснюватиметься через російського державного посередника з усіма наслідками зі «збирання сливок». Тому вирішення питань із взаємовигідними схемами розрахунків за коопераційні постачання значною мірою спростило б і підвищило ефективність співробітництва.
Визначені переваги співробітництва з Росією можуть бути використані й Україною – за умови сильної державної політики. Візьмемо хоча б один з прикладів – рішення уряду України № 519 від 12 квітня 2002 р. про звільнення підприємств авіаційної промисловості від оплати митних зборів і ПДВ за ввезенні за контрактом на митну територію України матеріали, комплектуючі та устаткування, що використовується для розробки, виробництва авіаційної техніки або надання послуг. Це може дати економію авіапідприємствам до 10 млн. грн. Такий документ – не єдиний. Наприклад, 21 березня цього року уряд визначив перелік і обсяги імпортованих товарів на загальну суму 25,426 млн. дол., що використовуються підприємствами ОПК і при ввезенні звільняються від сплати ПДВ. Переважна частка постачань буде здійснена з Росії – на суму 18,529 млн. дол. Ліквідація подвійного оподатковування – це позитивний і взаємовигідний момент у партнерських відносинах. Але в останньому випадку згадані пільги стосуються переважно товарів хімічної промисловості та підприємств з виробництва боєприпасів, їх елементів і виробів спецхімії, що не значаться в переліку пріоритетів військово-технічної політики України. Що це – обгрунтований проміжний крок, тимчасова кон’юнктура, помилково визначені пріоритети або наслідок їх розбіжності з російськими пріоритетами, «сильнішими» за українські?
Таким чином, на початковому етапі україно-російське співробітництво, якщо і зможе, то лише частково компенсувати потреби в коштах і задовольнити окремі корпоративні інтереси. Тому перспективним напрямком бачиться багатостороннє співробітництво українських і російських оборонних підприємств із західноєвропейськими й американськими компаніями з поступовим виходом на їхні стандарти.
Роль держави
Концепція відводить державі головну роль у реструктуризації ОПК. Такий підхід має як прихильників, так і супротивників. Необхідність державного втручання диктується низькою спроможністю до виживання як окремих підприємств, так і галузі в цілому. Критика цього підходу базується на негативному світовому досвіді надмірного впливу держави на бізнес, на правила гри на ринках, особливо на фоні глобалізаційних тенденцій. Цей негатив доповнюється й вітчизняним досвідом: низькою ефективністю приватизованих підприємств, на яких держава має визначений пакет акцій; відсутністю культури, традицій ефективного корпоративного управління; значним рівнем корупції.
Однією з передумов низької ефективності державного управління є поширена в українській практиці розробки стратегічних документів методична помилка. Вона стосується процесу визначення пріоритетів і обсягів бюджетних асигнувань. Справа в тому, що на концептуальному етапі визначаються так звані функціональні пріоритети. Вони означають важливість тих чи інших цілей, напрямків їх реалізації для суспільства, економіки, обороноздатності держави. Але вони не мають майже нічого спільного з обсягами фінансування. Ці обсяги мають визначатися на основі технологічних пріоритетів – на етапі розробки програми, коли стають зрозумілими конкретні завдання, обсяги робіт, їх технологічна складність і тривалість. Зміна послідовності цього процесу, тобто спроба розподілити кошти вже на концептуальному етапі (за функціональними пріоритетами), створює передумови для корупції, нецільових витрат, наперед відомого зриву реалізації майбутньої програми. Наслідками такого підходу є «розмивання» цілей, постановка неефективних завдань, нецільові витрати. Наприклад, за даними Рахункової палати України, у 1999 р. значна частина коштів (близько 2 млн. дол.), спрямованих на конверсію (близько 6 млн. дол.), використовувалася на задоволення потреб державного апарату, підтримку підприємств і організацій, що не належать до ОПК.
Готового, однозначного рецепта щодо форм і пропорцій участі держави в реструктуризації і розвитку ОПК не існує – їх пошук і удосконалення здійснюватимуться під час реформи. З використанням аналізу світового досвіду більш-менш чітко можна сформулювати лише головні напрями і форми діяльності держави: стратегічне планування, координація і створення системи мотивацій розвитку ОПК у потрібному напрямі; створення стабільних і єдиних для всіх правил гри; бюджетна підтримка та підвищення ролі державного оборонного замовлення; впровадження та вдосконалення планово-договірних та
індикативних методів управління ОПК; підтримка балансу між впливом держави та механізмами саморегуляції у галузі, на підприємствах із поступовим переміщенням центру ваги в бік останніх; примус підприємств до адаптації у конкурентному середовищі через відмову від надмірних державних преференцій; концентрація зусиль на законотворчості, антимонопольному регулюванні, експортному контролі, ліцензуванні, регулюванні фінансової системи.