У Великобританії і деяких інших країнах Західної Європи люди досі пам’ятають карикатури часів Першої світової війни, де політики приймають доленосні для всієї цивілізації рішення, керуючись розкладом залізниць. Дивлячись на цю карикатуру, ми сміємося над своїми попередниками і думаємо, що вже ми краще за них знаємо, як і що робити. Але насправді це не так. У дипломатії, як і на війні, політики найчастіше змушені приймати рішення на основі якихось графіків, розкладів, подій або термінів, навіть якщо ці рішення ще не цілком дозріли, а самі політики до них не готові.
Наприклад, стратегічне значення для майбутнього всієї Центральної і Східної Європи матимуть дві події, і відбудуться вони вже протягом найближчих місяців. По-перше, це 10 грудня 2007 року, коли минає термін проведення переговорів щодо статусу Косова, і Контактна група з представників шести держав подасть генеральному секретарю ООН свою доповідь за результатами роботи міжнародної трійки в складі Росії, США і Євросоюзу для напрацювання компромісного рішення з цього питання. Друга ключова подія очікується в березні 2008 року, коли, відповідно до конституції, у Російській Федерації буде обраний наступник нинішнього хазяїна Кремля Володимира Путіна.
Невдовзі після того, як ми почнемо відчувати наслідки цих двох подій, у Бухаресті відбудеться чергова зустріч глав держав — членів НАТО. Цей саміт не приурочений до якоїсь конкретної дати чи події. Проте і союзники, і недоброзичливці альянсу вважають, що бухарестська зустріч може стати початком відліку нового етапу в його історії. Адже він збереться у той час, коли світ починає зовсім інакше дивитися на Росію і на її спроби вжити якихось адекватних заходів протидії розширенню НАТО. А коли справа дійде до ухвалення плану заходів щодо вступу в альянс Грузії й України, НАТО доведеться взяти тайм-аут і добре подумати про те, що ж там відбувається. Чи зможуть НАТО і ці дві країни, які претендують на вступ до альянсу, зробити все можливе, щоб цей тайм-аут не став початком руху в зворотному напрямі? Тобто, іншими словами, чи зможуть вони діяти досить виважено й узгоджено? Ми думаємо, що так, але для цього їм доведеться сконцентрувати усі свої зусилля на цьому ключовому напрямі, не відволікаючись на інші, нехай навіть і дуже важливі, питання.
Росія: пошук нових перспектив
Стосовно Росії Захід уже дійшов до цілком конкретних, хоча й не надто приємних для себе висновків. Росія розлючена на весь світ і діє дуже напористо і самовпевнено. Ця держава налаштована відстоювати свої національні інтереси жорстко і рішуче. Як сказав президент Путін, «Росія заслужила своє право бути егоїстичною». Більш того, тепер для цього в неї є всі засоби, і це не тільки енергоресурси, від яких нині уже залежить вся Європа, але й два інші інструменти. По-перше, це спецслужби. Їхня присутність стає дедалі помітнішою. А по-друге, повільне, але методичне переформатування власного військового потенціалу для можливості організувати блискавичну наступальну операцію, особливо в Каспійсько-Чорноморському регіоні. Вирішуючи будь-яке спірне питання — чи то статусу Косова, підтримки санкцій проти Ірану, розміщення в Центральній Європі американських систем протиракетної оборони, дотримання угод про обмеження озброєнь чи розв’язання заморожених конфліктів — Кремль більше не надто заглиблюватиметься в подробиці кожного конкретного питання і за кожну свою поступку вимагатиме відповідних поступок з боку Заходу. Оскільки Росія упевнена, що Захід не раз її обманював і проводив політику, спрямовану на її послаблення, то й поступки, яких вона домагається, мають геополітичний характер. Це стосується насамперед визнання і подальшого зміцнення провідної ролі Росії на пострадянському просторі, а також рівного права голосу (читай — права вето) під час вирішення питань загальноєвропейської безпеки. Захід уже почав розуміти, що період партнерства після закінчення холодної війни закінчився, а статус-кво, який установився після розпаду СРСР, швидше за все, зміниться, і зовсім не в кращий для нього бік.
Можливо, зовсім скоро у нас з’явиться причина пригадати старий вислів про те, що Росія ніколи не буває настільки слабкою або сильною, якою здається, і це стає дедалі очевиднішим у міру наближення президентських виборів у березні 2008 року. Найбільшою проблемою радянської політичної системи завжди було питання наступності влади, і саме це зрештою призвело до краху системи, незважаючи на всю її зовнішню монолітність і непорушність. Проте і нині ми спостерігаємо таку саму картину. Процес передачі влади в сьогоднішній Росії не тільки слабка ланка її політичної системи як такої. Він може розкрити всі ті суперечності, які в епоху правління Путіна не вирішувалися, а тільки заганялися всередину. За Путіна Кремль не лише сконцентрував у своїх руках усі владні повноваження. Він став центром протистояння між окремими особами і кланами, які контролюють різні галузі економіки, розвідслужби, слідчі органи і збройні сили. Відлуння цього протистояння відчувається не тільки в самій Росії, а й далеко за її межами. У нинішньої Росії бажання задіяти так званий зовнішній чинник особливо велике, що яскраво продемонстрував жовтневий саміт Організації договору про колективну безпеку (ОДКБ) у Душанбе, де основними питаннями на порядку денному було попередження «кольорових» революцій і проведення спільних миротворчих операцій «у будь-якій гарячій точці світу». І хіба не про те саме свідчить також призначення виконавчим секретарем СНД колишнього керівника Служби зовнішньої розвідки Сергія Лебедєва? Звичайно, все це не може не тривожити росіян, стурбованих розв’язанням глобальних російських проблем, а також прибічників співробітництва з країнами Заходу і західними структурами, які прагнуть до співробітництва з Росією.
Цілком логічно було б припустити, що такі обставини підштовхнуть НАТО і Євросоюз до більш тісного партнерства з іншими країнами регіону, що, своєю чергою, сприятиме поліпшенню ситуації в цих державах. Але питання в тому, чи стане це завдання пріоритетним, чи гору візьмуть сьогохвилинні дрібні інтереси?
Розв’язання проблеми Косова і можливі наслідки
П’ять членів Контактної групи плюс Росія щодо розв’язання проблеми статусу Косова не втомлюються повторювати: надання Косову «контрольованої» незалежності в жодному разі не зможе стати прецедентом під час вирішення подібних питань щодо інших європейських держав. На підтвердження цього можна навести як мінімум чотири аргументи.
— Історія. На відміну від Абхазії і Нагірного Карабаху, жителі Косова, 90% яких становлять албанці, є об’єктом, а не суб’єктом етнічних чисток, і вони повернулися на батьківщину під захистом ООН і НАТО;
— Закон. Косово, на відміну від зон конфлікту на Північному Кавказі, перебуває під протекторатом ООН. Процес визначення статусу Косова відбувається у рамках резолюції Ради Безпеки ООН № 1244 і плану спеціального представника генерального секретаря Марті Ахтісаарі;
— Права. Відповідно до плану Ахтісаарі, Косово залишається багатонаціональним утворенням із наданням максимальних прав сербській меншості (7% населення), і обсяг цих прав, як стверджується в доповіді Міжнародної групи із запобігання кризам, «значно перевищуватиме загальноєвропейські стандарти»;
— Перспективи. Зони конфлікту в Закавказзі лежать у руїнах, тоді як економіка Косова активно розвивається, а сам регіон має всі шанси ввійти в європейське співтовариство.
З другого боку, аргументи того самого порядку можуть навести і супротивники незалежності Косова.
— Історія. Після закінчення конфлікту в 1999 році свої будинки, незважаючи на «протекторат» НАТО, змушені були залишити не менш як сто тисяч сербського населення;
— Закон. План Ахтісаарі кричуще суперечить резолюції ООН № 1244, відповідно до якої всі держави–члени ООН підтвердили свої зобов’язання щодо «збереження незалежності і територіальної цілісності Федеративної республіки Югославії» і яка передбачає для Косова усього лише статус автономії із широкими правами і повноцінним самоврядуванням;
— Права. Де гарантія, що положення плану Ахтісаарі щодо прав сербської меншості будуть виконані, з огляду на нездатність ООН забезпечити виконання положень резолюції 1244, проти яких виступають албанці, а також забезпечити захист сербського населення під час загострення конфлікту в 1999-му і масових заворушень у 2004 році, коли було поранено близько 900 людей?
— Перспективи. Де гарантія, що Косово залишиться незалежною державою і не буде зрештою поглинене Албанією?
Звичайно, розв’язання цього питання залежатиме не від аргументів, а від тих, хто має відповідні повноваження і зможе втілити свої політичні переконання в життя. Якщо керівництво Косова виконає свою погрозу і 10 грудня в односторонньому порядку проголосить незалежність краю, то ситуація реально може вийти з-під контролю. По-перше, як це позначиться на Контактній групі, а точніше, тих її п’ятьох учасниках, котрі виступають за «контрольовану незалежність» під протекторатом ООН, але зовсім не за визнання незалежності, якщо вона проголошена в односторонньому порядку? По-друге, що буде із самим Косово і як на це відреагує Сербія, зважаючи на те, що деякі воєнізовані формування вже оголосили про готовність негайно розпочати воєнні дії у разі, коли Приштина піде на одностороннє проголошення незалежності, і яка при цьому буде роль НАТО? По-третє, що буде із Сербською республікою, де 77% населення готові виступити за відділення від Боснії і Герцеговини, коли Косово оголосить про свою незалежність? Далі, що буде з Македонією, коли будуть порушені умови Охридського рамкового договору і розпочнуться гоніння на албанців, котрі там проживають? Якою при цьому буде реакція Євросоюзу, НАТО й Албанії? А коли надії косоварів не виправдаються, то чи можна очікувати, що вони сприймуть це як належне і просто розійдуться по домівках?
Ці питання однаково стоятимуть на порядку денному, навіть якщо ситуація й не вийде за критичні рамки. Тому що в разі нової дестабілізації ситуації на Балканах у Заходу з’явиться ще один аргумент, щоб і далі відкладати вирішення питань щодо інтеграції України, Молдови і Грузії.
Керівництво Росії вже давало зрозуміти: якщо її побажання (а отже, і побажання Сербії) знову проігнорують, це неминуче призведе до загострення напруженості й проголошення незалежності деяких республік Північного Кавказу. Але чи буде такий розвиток подій в інтересах самої Росії з огляду на те, як далеко зайшла балканізація Північного Кавказу? Тому візьмемо на себе сміливість припустити, що Росія робитиме не те, чим вона погрожує, а те, що вона вміє найкраще, тобто далі загострювати й без того вже напружену ситуацію. Або як варіант знову почне вимагати, щоб на європейському континенті нічого не відбувалося без російської участі, при цьому сама ні в чому не беручи участь і не пропонуючи своєї участі. Чи готові ми до такого варіанта розвитку подій і чи є такий варіант єдино для нас прийнятним?
Як правильно розуміти ситуацію в Грузії
Не виключено, що це була кимось спритно влаштована пастка, але президент Грузії втрапив у неї з упевненістю у своїй здатності впоратися з будь-якою ситуацією. Президента Саакашвілі вже неодноразово попереджали про неприпустимість його стилю керівництва. Спочатку це були його деякі більш досвідчені прихильники, потім неурядові організації в самій Грузії і на Заході, потім ті, хто згодом перетворився з його друзів на політичних противників і, нарешті, 4 жовтня з критикою Саакашвілі виступив навіть сам генсек НАТО. Михайло Саакашвілі, як і його так само розсудливий, але більш холоднокровний і наполегливий у досягненні своїх цілей російський колега Володимир Путін, не завжди здатен критично оцінити всю серйозність ситуації. Якщо виключити суто психологічні причини такої поведінки, то залишаються дві причини політичні. По-перше, Захід звик ставити на переможців, і такого переможця він побачив саме в Саакашвілі. І хоча попередження генсека НАТО було дуже недвозначним і жорстким, воно все-таки дуже запізнилося. По-друге, у Михайла Саакашвілі були і є законні причини для гордості. Попри блокаду з боку Росії, грузинська економіка продовжує активно розвиватися. У країні проведено реформу інститутів державної влади, і хоча ця реформа мала дуже вибірковий характер, її результати помітні вже сьогодні. Якщо раніше в країні було повсюдне казнокрадство, то тепер можна говорити про реальне зростання дохідної частини бюджету. Ведеться боротьба з корупцією, і прогрес уже помітний неозброєним оком. Природно, що при проведенні таких великомасштабних реформ завжди знайдуться невдоволені, і Грузія тут не виняток. Але голос невдоволених має бути почутий, а їхні запитання не мають залишатися без відповіді. А це те, чого в Грузії ми якраз і не побачили.
Присутність Росії відчувалася дуже явно, але тільки не в цьому випадку. Запитання (яке президент Саакашвілі поставив із властивою йому схильністю до перебільшення) полягає ось у чому: а чи не стояв за цією кризою ще хтось, про кого ми поки не знаємо? І, здається, у цього гравця були вагомі причини спровокувати цю кризу. Адже Грузія вже давно не загниваюча деспотія, а один із найімовірніших кандидатів на приєднання до Плану заходів щодо вступу в НАТО. Але чи є в Росії якісь важелі, щоб цьому перешкоджати? У Грузії, на відміну від України, політична культура набула яскраво вираженої антиросійської спрямованості, а плани щодо вступу в НАТО підтримують 80% населення країни. У країні, де зв’язків із російськими інтересами, не кажучи вже про інтереси російської розвідки, м’яко кажучи, не вітають, у Росії залишається дуже невелике поле для маневру. Проте наявності російського інтересу, особливо у сфері бізнесу, все-таки уникнути неможливо, особливо в країні з такою непрозорою економікою. Версія, що Кремль використовував як інструмент свого впливу олігарха Бадрі Патаркацишвілі, який є, як відомо, соратником найлютішого ворога Саакашвілі Бориса Березовського, видається, м’яко кажучи, неправдоподібною. При цьому зв’язки Патаркацишвілі з найвпливовішими діловими колами в Росії заперечити неможливо. А на пострадянському просторі бізнес і розвідка невіддільні одне від одного як сіамські близнюки. Тому з огляду на те, що сталося в Грузії, поставимо запитання більш прямолінійно: чи володіє Росія якоюсь інформацією, яка дала б змогу спровокувати тамтешні заворушення? Швидше за все, саме так, і Росія, здається, не пошкодувала зусиль, аби її роздобути. І саме ця інформація відіграла свою роль у цій п’єсі. Проте щаслива розв’язка залежатиме не від ефективності заходів оборони проти Росії, а від ефективності управління країною.
Це, здається, зрозуміли й уповноважені на переговори з Саакашвілі західні політики, які протягом кількох останніх тижнів дуже багато зробили для того, щоб він отямився. Зрозумів це й сам президент Грузії, почавши не тільки говорити, а й слухати. Та й сам Захід, який в останні місяці підтримував Саакашвілі безоглядно, а в останні кілька тижнів жорстко його критикував, став більш тверезо дивитися на грузинські події. Але президент Саакашвілі, з огляду на його стиль керівництва, навряд чи буде бажаною фігурою в будь-якому західному уряді. З іншого боку, чи може опозиція запропонувати кандидатуру, таку ж демократично налаштовану, компетентну, але менш корумповану, ніж Саакашвілі? У Грузії, як і в Україні, питання полягає не в тому, що таке західні стандарти, а в тому, які з цих стандартів прийнятні, а які — ні, і наскільки скоро їх слід упроваджувати. У цих двох країнах не бракує людей, але є дефіцит інститутів державної влади, уповноважених виступати від імені цих людей і здатних ефективно керувати. Скандал, спровокований Окруашвілі та його обвинуваченнями на адресу президента Грузії, не тільки пролив світло на вади Михайла Саакашвілі, а й показав, наскільки устремління цієї країни розходяться зі сформованою в ній політичною культурою. І питання нині не в тому, наскільки розуміння цього факту віддаляє перспективи Грузії щодо приєднання до Плану заходів щодо вступу в Північноатлантичний альянс, а в тому, чи будуть Грузія та західні країни, як і раніше, прагнути цього. Ми сподіваємося, що так, про що свідчать і реалії сьогодення.
НАТО і Україна: що нас очікує в майбутньому
Нині НАТО стоїть перед необхідністю переглянути своє ставлення до багатьох питань. Багато хто досі вважає цю структуру рудиментом холодної війни, проте не можна не погодитися з тим, що відтоді ідеологія альянсу зазнала істотних змін. Він став більше дивитися й рухатися на Схід, сподіваючись, що Росія зможе звикнути до сусідства з ним і зрештою почне співробітничати в розв’язанні спільних проблем безпеки, переставши бути уособленням клубка таких проблем. Проте нині НАТО змушене боротися з проявами так званої реальної політики в країнах-партнерах, а також із надміру активними діями держав, які прагнуть членства або приєдналися нещодавно до альянсу. Але цілком очевидно, що далеко не всі його союзники виявилися готові до такої ситуації.
Як же в такому разі діятиме сам альянс? Видається дуже малоймовірним, що він вирішить закрити вже широко відчинені двері й визнає за Росією право ухвалювати рішення за інших. Якщо ж НАТО вплутається у великий торг, ставкою в якому будуть інтереси малих держав, це означатиме падіння його впливу та авторитету й неминуче призведе до глибокого розколу всередині самої організації. Крім того, це породить сумніви в легітимності Північноатлантичного проекту й призведе до втрати впевненості та дестабілізації обстановки в усьому Чорноморсько-Каспійському регіоні. Зате в Росії почнеться запаморочення від успіхів, а торг із Заходом вона сприйматиме як підтвердження слушності свого підходу до вирішення питань безпеки. Насправді такий підхід застарів, він спрямований проти інтересів сусідніх країн і не сприяє зростанню тих тенденцій у самій Росії, які Захід хотів би підтримувати й розвивати. Можливо, окремі союзники НАТО й не погодяться з деякими з цих позицій, але їм доведеться надати вагомі, переконливі аргументи, щоб виробити якусь нову узгоджену позицію.
Але цілком можливо, що НАТО захоче зробити паузу. У принципі це було б розумно, тому що альянсу потрібен перепочинок, аби зробити те, що не було як слід зроблено раніше, як-от: переглянути своє оточення, подумати про деякі причинно-
наслідкові зв’язки й про те, чи ті інструменти він використовує для вирішення своїх завдань. Цей процес має проходити під гаслом «Тимчасово відступити, щоб потім піти в атаку з новими силами». Але таку паузу можуть сприйняти як ознаку зміни курсу, а не його подальшого зміцнення. У світі, де дія завжди говорить про певні наміри, а особливо в регіоні з гравцями, які надміру впевнені в собі, але не надто замислюються про можливі наслідки, нереально продемонструвати свою силу, просто взявши тайм-аут, і з цього приводу НАТО не повинно мати жодних ілюзій.
Що стосується України і Грузії, то вони не повинні розраховувати на те, що НАТО зможе відповісти на всі їхні запитання. Їм треба вести максимально відвертий діалог, а якщо буде треба, то й удатися до певного тиску. Але тиснути можна по-різному — відповідно різним буде й результат.
Тому якщо Україна справді хоче домогтися для себе якогось позитивного результату, то на грудневе засідання Комісії Україна — НАТО вона має прийти з цільовим планом євроатлантичної інтеграції на 2008 рік, повністю сформованим урядом, узгодженим поглядом щодо політики в царині оборони та безпеки та з портфелем аргументів про необхідність приєднання до Плану заходів щодо набуття членства в альянсі. А президенту і прем’єр-міністру потрібно буде зуміти довести, що інтереси країни для них важливіші за результати президентських виборів 2009 року. Це автоматично передбачає вироблення загальної позиції з питань політики оборони і безпеки, а саме: оборонної реформи та миротворчої діяльності, реформи силових структур та її фінансування, енергетичної політики, політики у сфері засобів масової інформації й щодо питання вступу країни в НАТО. Організація Північноатлантичного договору ніколи не запропонує Плану заходів щодо вступу країні, яка сама того не бажає. Але незалежно від того, буде тайм-аут чи ні, НАТО ніколи не відвернеться від країни, яка поділяє його принципи, чітко дотримується своїх зобов’язань і впевнена у своїх силах.
(Думки, висловлені в цій статті, відображають виключно позицію автора і можуть не збігатися з позицією міністерства оборони чи уряду Великобританії.)