Олександр СЕРГІЄНКО, директор «Інституту міста»:
— Назва розділу про реформу ЖКГ не потрапила навіть на титульний аркуш Програми. Це свідчить не тільки про поспіх під час складання, а й про місце, яке житлово-комунальне господарство посідає у пріоритетах нашої влади.
Всю історію незалежної України ЖКГ було заручником політичних ігор мерів та претендентів на мерське крісло: ніхто не хотів втрачати електоральні бали через впровадження нових, конче необхідних, але підвищених тарифів. У результаті, маємо те, що маємо, а проблеми, відзначені у Програмі, відомі всім — і владі, і опозиції, і громадянам.
Названі причини тяжкого фінансово-економічного стану галузі — низькі тарифи, які не забезпечують витрат підприємств, та відсутність механізмів стягнення платежів — не головне. Так, тарифи підвищувати треба! Але в сучасних економічних умовах просто підвищити тарифи — ризиковано й неправомірно. Населення й так оплачує 92 — 96% нарахованих сум і може взагалі перестати платити. Тому, перш ніж зважуватися на цей крок, логічно забезпечити соціальний захист нужденних сімей. За задумом авторів Програми, таким захистом, як і раніше, будуть житлові субсидії. Проте на сьогодні цей механізм фактично недієвий: субсидії отримують менше 3% сімей країни. «Посилювати адресність» житлових субсидій безглуздо: вони апріорі адресні. І тут не потрібно винаходити велосипед. Потрібно просто звернутися до давнього досвіду 90-х рр., коли ми вже підвищували тарифи до 90% собівартості. І відсоток тих, хто отримував субсидії, тоді становив 35. Тобто платити субсидії 35% населення, безперечно, дешевше, ніж забезпечувати дотаціями всі 100%.
Більше того, у програмі випущено з уваги те, що переважна більшість місцевих бюджетів не в змозі покривати різницю між встановленим так званим економічно обгрунтованим тарифом і реальною вартістю комунальних послуг. Отже, необхідна бюджетна реформа місцевого самоврядування.
Є ще один яскравий тарифний момент. Президент недавно пообіцяв, що ціни на житлокомпослуги по всій країні будуть усереднено-однаковими. І, доки Янукович читав своє послання до народу, міністр ЖКГ Олександр Попов у Донецьку заявив: «Держава має намір регулювати тарифи, взяти на себе цю функцію. Там, де собівартість набагато вища, як у вас в Донецьку, держава виділятиме певну суму дотацій, щоб підприємства не зазнавали збитків. А люди цього не відчуватимуть, і це буде соціально справедливо».
Таким чином, ми повертаємося до тієї самої радянської системи, в якій зручніше НЕ ПРАЦЮВАТИ. Навіщо проводити енергозберігаючі заходи і зменшувати витрати? Навпаки: чим більше спалиш газу і виллєш води, чим більшим буде дисбаланс між витратами на надання послуг та їх нормативною ціною, тим більшу дотацію можна потім клянчити. І так буде, оскільки витребувати гроші з бюджету простіше, ніж збирати їх по крихтах у споживачів, які не хочуть платити за діряві труби й холодні батареї.
Монополізація ринку послуг правомірно названа у програмі серед ключових причин скрутного становища. Але цією констатацією тему й закрили. І далі що? Відсутність ефективного власника багатоквартирних будинків — також причина. Але не запропоновано механізмів дійового контролю за якістю та кількістю послуг, навіть якщо такий власник, об’єднання співвласників, з’явиться. Ми вже мали досвід колгоспів, де результат залежав насамперед від господаря — голови, а колгоспні збори... вони і є колгоспні збори. Все вищесказане і створює «несприятливі» (а швидше — неприйнятні) умови для припливу інвестицій та нових технологій.
Цілі й завдання реформи ЖКГ окреслені недосить повно. Забезпечити рентабельність підприємств ЖКГ хотілося б, але формально вони й тепер рентабельні, адже, згідно із Законом «Про житлово-комунальні послуги», якщо тарифи встановлюються нижчі від собівартості, то місцевий бюджет повинен покривати різницю.
«Зменшити кредиторську і дебіторську заборгованості» — це, швидше, побажання, адже їх наявність — уже звична практика в роботі підприємств. «Стимулювати модернізацію» і «підвищити енергоефективність» — взагалі стало мантрами для безлічі таких документів. Ось «створення конкурентного середовища» — це справді ключова мета й завдання, не вирішивши якого, вирішити проблеми галузі навряд чи можливо. Але як це зробити?
Необхідні конкретні кроки. Для забезпечення рентабельності пропонується передати встановлення тарифів на центральний рівень для «підвищення ефективності та прозорості регулювання галузі». Запитується: які «ефективність і прозорість» у тиші столичних кабінетів? Дати хабар під столом? Якщо кияни не можуть домогтися навіть інформації про складові тарифу, то яка прозорість може бути для мешканців Фастова або Мотовилівки? Тому не треба плодити додаткові «відповідальні» органи. Просто на державному рівні необхідний єдиний алгоритм, але головне — публікація всіх складових тарифу, незважаючи на жодні комерційні таємниці. Тільки тоді експерти, опозиція і споживачі зможуть перевірити всі розрахунки.
Абсолютно правильним є рішення підвищити тариф до рівня економічної обґрунтованості плюс інвестскладова, але, доки не визначено, що туди включати, підприємства включатимуть у тариф усі офісні ремонти та фуршети, дорогі авто для директора й видатки його секретарки, тобто всі валові витрати, як це робиться тепер.
Нелогічним видається і намір «зменшити заборгованість» шляхом встановлення... лічильників. Ні, не сперечаюся, встановлювати їх потрібно, насамперед для того, аби комунальники не обманювали народ через усілякі «усереднені» нормативи, а народ — закручував крани й не давав протікати унітазам. Але при чому тут заборгованість?
Останнє — про конкурентне середовище. Його створення забезпечується аж ніяк не наявністю ОСББ, а конкуренцією постачальників послуг. У Києві, наприклад, нечисленних керуючих будинками не допускають до цих будинків, деякі «живі» ЖБК пресує, як може, районна влада, навіть «Київенерго» — абсолютно штучний монополіст: адже насправді теплом киян забезпечують близько 200 різних котелень та дев’ять районних теплових мереж. Чому не віддати їх до рук окремим господарям?
Відтак, якщо реформа ЖКГ буде виконана у ключових питаннях бодай наполовину, це буде успіх і справді Реформа. Розбитися ж вона може об опір місцевої влади і потонути в «міркуваннях доцільності найближчих виборів».
Володимир ЧОПЕНКО, журналіст, експерт з питань АПК:
— Титани економічної думки при президентові з легкістю витягли вітчизняний агропромисловий комплекс із багна на суходіл у розділі «Розвиток сільського господарства і земельна реформа». Підрядили в буксири системні реформи, які протягом 2010—2014 років перетворять сільськогосподарську галузь на ефективний, конкурентоспроможний на власному і чужих ринках сектор економіки. Причому не залежний від державних дотацій та субсидій, натомість наснажений інвестиціями.
Від тез війнуло «сільським сюрреалізмом». Власне, я й не чекав якихось «інновацій» від тих, хто оре, сіє, молотить і доїть на столичному асфальті. На землі набагато складніше.
Програм оздоровлення АПК писано-переписано. Одначе ні прориву, ні відриву не сталося. І це при тому, що останні роки аграрний сектор поглинає понад 10 млрд. бюджетних грн. щороку. Спробуйте відлучіть його від цієї соски! І як виглядатиме наш «самостійник»?
З урожайністю зернових 34,6 ц з гектара проти 51,6 в ЄС, 70,7 — у Німеччині, 71,7 — Великобританії і 65,4 ц з гектара у США. А за надоями? Якщо українська корівчина з усіх сил вичавлює із себе 3793 кілограми, то німецька радо віддає 6797, англійська — 7186 і 9343 кілограми американська круторога. Пасемо задніх і за іншими показниками, як-от виробництво молока і м’яса на 100 га сільгоспугідь...
А тепер скажіть: чи можна за п’ять років за урожайністю сільгоспкультур, продуктивністю тварин, їхніми якісними показниками стати врівень із країнами Центральної та Східної Європи, про що мріють автори президентських економічних засад? Навіть розробники радянських промфінпланів за бездонного бюджету не залітали так високо. Нам, власне, наразі й підстрибнути ні з чого. Росія імпортувала 5,4 млн. високопородних нетелей — майбутніх корів. Ми ж щороку лише втрачаємо. Як удійне стадо, так і м’ясне.
За зізнанням Віктора Слаути, віце-прем’єра з питань АПК, для конкурентоспроможності тваринництва потрібно десь 25 млрд. євро (!). Якщо ж лічити по-божому, то, витрачаючи ледь не весь бюджет АПК, за п’ятирічку можна забезпечити агроформування та приватні господарства холодильними установками для молока. І не більше.
Якщо ж Янукович справді намірився за перший строк президентства різко збільшити виробництво не лише сировини, а й високоякісних продовольчих товарів, що переважатимуть в експорті, тоді незрозумілим є вовтузіння аграрних вождів довкола запровадження продовольчих карток. Ураховуючи, що лише в сільській місцевості рівень відносної бідності офіційно становить 37%, то всі державні друкарські верстати тільки те й робитимуть, що штампуватимуть «голодні» картки.
Ми ніколи не станемо ситими на збіднілій землі. Вона залишатиметься скупою доти, доки аграрії не збагатять її повним комплексом мінеральної поживи, органікою, а те, що витнеться на ній, не убезпечать від шкідників та хвороб засобами захисту. На жаль, у програмних засадах — ані пари з вуст про тандем вітчизняних аграріїв із велетами хімічної індустрії. Як, власне, і про розвиток останньої. Тобто президент переадресовує хліборобів до зарубіжних виробників міндобрив — російських, білоруських, китайських...
Так само і з українськими комбайнами, тракторами. Обійшов Віктор Федорович увагою розвиток вітчизняного сільгоспмашинобудування. І це не прикре упущення, а також приціл на чужинське. Навіть у «Програмі економічних реформ...» зазначено: включити технологічну імпортну техніку в операції НАК «Украгролізинг». І це при тому, що на оновлення машинно-тракторного парку потрібно майже 300 млрд. грн. А «Украгролізингу» на рік виділяли на закупівлю сільгосптехніки аж... 100 млн.
Реформують також Аграрний фонд — в Аграрний фінансовий. Мовляв, для короткотермінового кредитування сільгосптоваровиробників під заставу вирощеного. Але й без перейменування відомство виконувало ці функції — заставні закупівлі, які захлиналися через брак бюджетних коштів. Чи з’являться останні зі зміною вивіски?
У Держкомземі нічого не змінюють: ні вивісок, ні керівництва. Президент сподівається до 2012 року розправитися із земельною реформою. Утім, ринок землі можна запровадити хоч завтра. Питання: буде він куцим чи повноцінним? І на чию користь? Знедолених власників паїв чи загребущих латифундистів, «упакованих» мільйонами доларів? Та й в світі не дрімають, не знаючи куди притулити мільярди зайвих надрукованих зелених папірців… Якщо Віктор Янукович покладатиметься на нинішні, за його словами, «ефективні професійні державні служби, які відповідають за ведення кадастру і реєстрацію прав власності на землю», то ринок ще довго вештатиметься манівцями.
Найприкріше те, що за писаною переможною реляцією губляться постаті селян. Наче б і не вони намолочують тонни, надоюють кілограми... При цьому — відірвані від світу не лише через відсутність Інтернету, а й звичайного дротового радіо. Президент не квапиться поліпшити їхнє життя, зробити для них, їхніх дітей та онуків доступнішими принади цивілізації: дитсадки, школи, бібліотеки, медичне обслуговування... Тоді з якого дива має замиготіти задекларований індикатор успіху — «підвищення рівня продуктивності праці у сільському господарстві у півтора-два рази до 2014 року»?
Написаний нашвидкуруч, пафосний аграрний блок «Програми...» президент якщо й реалізує, то лише почасти. Чому не вповні? Та тому, що влада давно збайдужіла-очерствіла до проблем і бід селянства, сільської місцевості. От і сумніваюся: чи зрозуміє вугляр хлібороба?
Contra spem spero. Реформи Януковича:
• Бюджет, податки, фінанси, дерегуляція