У травні 2014 р. міністри держав-членів Ради Європи зібралися на чергове щорічне засідання. На той момент Крим уже був незаконно окупований Росією, російська агресія на сході України вирувала, люди гинули. Парламентська Асамблея Ради Європи на своїй сесії у квітні вже застосувала санкції проти російської делегації.
Однак у документах того міністерського засідання немає жодної згадки про ці події. Посли не погодили, а міністри не затвердили жодного рішення, яке б згадало про дії Росії, засудило її тоді, коли Україна, буквально, спливала кровʼю. Причиною дипломатичної тиші стала строката карта Європи, де традиційно важко зібрати консенсус проти Росії, та - що важливіше - відсутність політичної волі забезпечити єдність чи бодай більшість голосів на користь такого рішення.
Пʼять років потому ситуація докорінно змінилася. Політична воля деяких столиць зашкалила. Але це була воля не засудити Росію, а ухвалити рішення, котре стратегічно відповідає інтересам Росії.
І таке рішення відбулося. Воно може посприяти виконанню головної російської вимоги - позбавити Асамблею можливості застосовувати санкції. Адже Росія каже, що готова повернутися в ПАРЄ і поновити виплати до бюджету організації, лише якщо матиме юридичні гарантії того, що проти неї ніколи не зможуть застосовувати санкції, хоч би що вона робила.
Саме кроком у цьому напрямі є рішення, ухвалене послами 14 травня. Автори плану розраховували зібрати довкола нього консенсус. Перед ними стояло завдання ухвалити його будь-якою ціною, навіть якщо для цього доведеться ламати через коліно окремі держави або правила процедури Комітету міністрів. Ламати таки довелося, проте консенсус зібрати це все одно не допомогло. Шість країн, у тому числі Україна, проголосували проти нього. Відповідно до правил процедури, що не передбачає права вето, міністри затвердили рішення на своїй зустрічі в Гельсінкі.
У цьому складному й хитрому дипломатичному процесі найбільше вражає сила політичної волі допомогти Москві вирішити її проблеми тих, хто в 2014 р. не знайшов у собі сили ухвалити міністерське рішення на захист України від російської агресії.
Суперечливе за змістом і ганебне за своїм контекстом рішення є черговим етапом на шляху до докорінної зміни правил гри в Раді Європи. Тепер керівництво ПАРЄ, зв'язане круговою порукою з провідними силами Комітету міністрів, намагатиметься зробити остаточні кроки до відновлення Російською Федерацією своїх позицій у Парламентській Асамблеї без виконання вимог резолюцій, прийнятих ПАРЄ у відповідь на російську агресію проти України, і після всього того, що ця країна зробила в Україні та інших частинах Європи за останні пʼять років.
На тлі подій 2014 р. ми є свідками й учасниками драматичної трансформації у ставленні Комітету міністрів до європейської реальності. Україна є учасником переговорного процесу, але не співучасником руйнування Ради Європи, кулуарних домовленостей в інтересах Росії за рахунок України та низки інших держав.
Різні країни мали різні причини голосувати за це рішення. Одні допомагали Росії, інші - мстилися ПАРЄ за власні давні кривди, треті - справді хочуть мати новий санкційний механізм, щоб у майбутньому не допустити застосування санкцій проти своїх країн, четверті вірили, що допомагають розвʼязати кризу в Раді Європи, пʼяті поступилися під тиском великих європейських столиць, які вирішили виручити капосного, проблемного, але давнього партнера - Росію.
Хоч би якою була мотивація кожної країни, на виході маємо рішення, котре загалом грає на руку Росії й дедалі більше поглиблює кризу в організації. Втрата нею свого інституційного авторитету і можливості впливати на держави, зокрема на Україну, стрімко наближається.
Україна голосувала проти рішення, бо концептуально не згодна з тим, щоб Комітет міністрів ішов на поступки Росії, тоді коли вона не лише не йде на жодні поступки, зі свого боку, а, навпаки, продовжує загострювати свою поведінку й агресію. За цих обставин голосувати за таке рішення - це не дипломатія, це капітуляція.
До речі, ще рік тому Україну запевняли, що, звісно, не буде повернення Росії до ПАРЄ без істотного російського внеску в розв'язання кризи. Наразі цього внеску немає. Він навіть не на горизонті. Ба більше, останнім часом уже не лунають запевнення, що все, зроблене Росією, не зійде їй так просто з рук. І навіть недавній указ Путіна про спрощення видачі російських паспортів мешканцям окупованих районів Донецької та Луганської областей України був проігнорований Комітетом міністрів під час ухвалення рішення.
Друга причина голосувати проти полягає в тому, що окремі положення рішення категорично неприйнятні для України. Зрештою, ми не мали можливості заблокувати рішення, але, попри шалений спротив, спільно з партнерами змогли трохи розмити його зміст і включити до нього позитивні моменти, які зберігають простір для продовження боротьби.
Насамперед, вдалося не дозволити нашим опонентам у Комітеті міністрів прибрати запобіжник, вмонтований українськими депутатами в ПАРЄ в ухвалену у квітні т.зв. "резолюцію Кокса" (до речі, саме ухвалення цього документа зробило можливим рішення Комітету міністрів, про яке йдеться в цьому тексті). В результаті запеклої позиційної боротьби, групі держав вдалося домогтися, щоб і рішення Комітету міністрів передбачало, що новий спільний механізм реагування КМРЄ і ПАРЄ на порушення норм буде розроблений як додаток до наявних санкційних механізмів, зокрема повноважень ПАРЄ. Це принциповий момент - козир у колоді карт, якими буде розіграна подальша партія.
Ухвалене рішення Комітету міністрів не є ані початком, ані кінцем історії. Вирішальні кроки на повернення Росії робила й робитиме (або не робитиме) Парламентська Асамблея. Все в її руках.
Утім, рішення Комітету міністрів матиме далекосяжні наслідки. Воно, на превеликий жаль, засвідчує деградацію Ради Європи і веде її до перезавантаження не в кращий бік. Воно підбадьорює Росію. На жаль, не автори цього документа, а насамперед Україна буде платити ціну за цей дипломатичний акт заохочення агресора.
Можна, звісно, сподіватися, що в майбутньому той-таки Комітет міністрів виявить ту саму силу політичної волі, яку поклав на ухвалення цього рішення, - але щоб запобігти або зупинити дії Росії в найближчі місяці та роки. Проте реальність інша, вона очевидна і набагато складніша, а сподівання не є гарантією безпеки.
Не можна розглядати це рішення або всю ситуацію в Раді Європи окремо від інших процесів, які відбуваються в Європі, і спроб врегулювати конфлікти, зокрема конфлікт, що виник через російську агресію проти України.
Протидія російській агресії - комплексна і багаторівнева. Це стіна, складена з багатьох цеглин. Там і славнозвісні заяви про глибоке занепокоєння, і санкції ЄС, і Мінські угоди, і багато іншого. І якщо витягнути з неї таку вагому цеглину як тиск на Росію в Раді Європи, не отримавши від Москви істотних поступок, то тріщини підуть по всій стіні.
Агресія Росії в Україні та деінде триватиме. Рада Європи болісно шукатиме нову модальність роботи. І цікаво лише те, як швидко Раду Європи і континент загалом заведуть у глухий кут скомпрометовані компроміси з Росією та неприйнятні поступки в її бік.
Утім, тут немає нічого нового. Все це вже колись було. У найгірших випадках, за певного збігу обставин та відсутності ефективного спротиву, така політика зрештою може призвести до подій на кшталт 1938 р., коли у Мюнхені Захід віддав Чехословаччину на поталу нацистам, а потім Польщу - на поталу Гітлеру й Сталіну. Чи подій 1945 р., коли той-таки Захід віддав СРСР усю Східну Європу.
Як і сьогодні, в усіх цих випадках дипломати й політики "великих країн" тоді вважали, що роблять добру справу, яка виправдовує супутні втрати у вигляді цілих країн чи частин континенту. Подальша історія добре відома.
Помиляються ті автори й адвокати ухваленого Комітетом міністрів рішення, котрі вважають, що воно принесе до Ради Європи "мир для нашого часу" (як сказав Чемберлен після повернення з Мюнхена). Однак помиляються й ті в Україні, хто вважає, що відбитися від Росії можна, спираючись лише на принципи, цінності та симпатію до жертви агресії.
Те, що було у 2014–2016 роках, загуло. Світ перезавантажується. Він жорстокий і цинічний. Він у будь-який момент може розвернутися спиною до тих, кого хвилину тому міцно тримав за руку. Цей світ цінує лише силу грошей, броні та технологій. І все це, вкупі зі здоровим глуздом, повинна мати Україна, щоб бути здатною захистити свій інтерес. Навіть у такій, на перший погляд, далекій від цих речей організації як Рада Європи.
Ми маємо виходити з того, що в цій організації запущені процеси, які неминуче призведуть до її перезавантаження через кризу. Життя покаже, якою буде нова Рада Європи. І за те, щоб це була не зруйнована і скомпрометована зсередини, а сильна інституція, здатна захищати демократію, верховенство права і права людини, справді варто боротися.