Згадується один із моїх нечисленних виїздів на контрольовану територію.
Це було ще восени 2015-го, коли я приїхав до столиці. У столичному метро на якійсь станції запитав, як мені добратися до однієї з точок міста, після чого мій співрозмовник чемно поцікавився, звідки я сам. Відповідь "із Донецька" вочевидь його здивувала, але особисто мене значно більше здивувала наступна його ремарка: "І як там - у Донецьку, пострілюють чи тихо зараз?" Пригадую, в той момент я подумав, що ми справді з ним із різних країн. І йдеться не про Україну. Ця країна - країна здорового глузду. Хтось із нас - я так і не відповів собі, хто - вочевидь за межею цієї "держави".
Це була перша доба мого перебування в Києві. Ще вчора я залишав Донецьк під оглушливий гуркіт нічної канонади, що долинала від аеропорту, а чотири години перед світанком у черзі на блокпосту раз у раз супроводжувалися тріском кулеметів. Околиці Донецька того дня вкотре обстріляли, а ми знову втратили бійців, - але й бойовики повідомили про трьох загиблих. Просидівши кілька годин у морозяній нічній черзі посеред поля, багато хто так і не наважився вийти з автомобіля в туалет, бо замість убиралень навколо де-не-де стояли проржавілі таблички - "міни". Усе це промайнуло перед моїми очима буквально за секунду, поки я обмірковував, що ж відповісти людині, котра щиро запитує, чи "пострілюють" у Донецьку зараз.
Думка про війну так і не просочилася в національну свідомість. І, як не дивно, її дифузію забезпечує саме "та" сторона. Яскравий приклад цього - останні події, починаючи з 8 червня, коли сталася одна з найістотніших ескалацій за нинішній рік. Наступного дня, 9 червня, мені зателефонували з одного з київських телеканалів, і дівчина наївно запитала: "А чому такий галас навколо сьогоднішньої ночі в сепаратистських мережах? У вас там справді щось істотне?".
Напередодні вночі в Донецьку стояла суцільна шумова завіса: на околицях розривалися снаряди, у центрі повітря пружинило від важких гармат, а небо блимало від спалахів зеніток, якими прямо над моїм будинком намагалися збивати безпілотники ЗСУ. Раз у раз гасло світло. Коли все це скінчилося, вранці виявилося, що перепало не тільки Донецьку: на околицях Макіївки було зруйновано або пошкоджено більше десятка будинків; залізні стовпи у дворах були наскрізь прошиті осколками, ніби чимось гарячим просто пропалили м'яку тканину; 15 цивільних отримали поранення, і одна жінка загинула; ми втратили кількох бійців, а через кілька днів - ще шістьох, деяких вигрібали з-під бетонних завалів. Наступними ночами канонада тільки посилилася, а за Донецьком камери місцевих знімали величезну пожежу. Останнім часом так тут минає майже кожна ніч. Чи істотно це? Думаю, так.
Але тут-таки напрошується ще одне, не менш істотне запитання: quid prodest, кому це вигідно? Хто вкотре обстріляв Донецьк і Макіївку, навмисне цілячись по мирних кварталах? Здавалося б, це питання, яке навіть не варто собі ставити: залежно від вашого політичного забарвлення, відповідь на нього очевидна. Але ті, хто все ще вважає себе тут українцями, знають, що за понад два роки окупації відповідь на нього - своєрідний екзамен на розуміння цієї війни.
Ні для кого не секрет, що військові бази бойовиків розміщуються переважно в житлових кварталах. Як одного разу дотепно зазначив О.Невзоров, ці люди справді ховаються за продавцями аґрусу й торговками у фартухах. Наприкінці 2014-го по Гірняцькому району Макіївки було завдано дуже важкого удару. Притому що Макіївка, як тут люблять іноді казати, перебуває в центрі урагану, в якому завжди тиша, - удар "Градами" був настільки значним, що на тлі й так гримучого фронту обговорювався більше тижня. Але річ була ще й у тому, що сам я перебував буквально за кілометр від приземлення ракет.
Тоді я заробляв на життя тим, що вантажив морожену рибу в одному з магазинів Макіївки. Вставати мені треба було о 5.30 ранку, але всіх розбудили трохи раніше. На початку другої ночі в моїй кімнаті стало світло як удень. Старі, не пластикові вікна лоджії відчинилися навстіж, а на вулиці стояв такий гуркіт, що в напівсні я подумав, ніби снаряди падають прямо біля мого вікна. Буквально за лічені секунди я вискочив з ліжка в коридор, ліг на підлогу, за стіну, і пролежав так доти, доки не стих страшний гуркіт. Наступні чотири години я пролежав у ліжку вдягненим на той випадок, якщо раптом обстріл повториться і доведеться вибігати на мороз. Але з цього день лише починався.
Жителі Макіївки знають, що неподалік місця обстрілу ще донедавна в нас розміщувався блокпост бойовиків, відомий як "4/13", - це розвилка на Харцизьк і селище Ханженкове. Отож, уже виїхавши на роботу й проїхавши блокпост, я потрапив ще й під мінометний обстріл: на вулиці було темно, і все, що вдавалося розібрати за вікном, - це яскраві спалахи та глухі удари. Нічого не можна було вдіяти: навколо - степ із териконом, і маршрутка їхала далі, зупиняючись та підбираючи пасажирів, які просто мовчки заходили в салон. Єдине, що я помітив, - це якийсь сором на обличчях, оскільки доводилося почуватися божевільними, які не помічають взагалі нічого.
Для чого я навів обидва ці приклади? Уже вдень "республіканські" ЗМІ розтрубили про черговий обстріл "республіки" з боку ЗСУ. І вони мали рацію. Вся річ у тому, що удар "Градом" припав на одну з баз бойовиків, де тепер розміщується ангар з технікою. А ціллю мін був саме той самий блокпост, який ми минули. Але зрештою "Гради" лише зачепили базу, частково зруйнувавши житловий будинок, а міни просто впали на поле, не нашкодивши нікому.
І щось схоже тут відбувається регулярно. Просто тому, що інакше - ніяк. Цвинтар "Лісний" поритий українськими снарядами лише тому, що за сто метрів ось уже два тижні - "республіканська" САУ, яка б'є у бік Ясинуватої й забирає життя наших бійців. Обстріляне селище Жовтневе в Макіївці, в якому ще недавно пропаганда повідомляла про "маячки української ДРГ", артилерії важливе не більше, ніж села Китаю, але саме тут, серед будинків, розміщена база, з якої підвозять БК. І все питання в тому, як ви дивитеся на цю війну.
Чи намагаюся я цим сказати, що наведені приклади вичерпують ситуацію? Звісно, ні. Є й гірші речі. І вони є з обох боків. Того ж таки 2014-го з поля, прямо за моїм вікном, постійно працювали "Гради" - вони били у бік аеропорту, і мені достатньо було вийти на балкон, щоб стояти буквально за 200 метрів від них. Але інколи заходили й гаубиці і били рівно в інший бік, прямо вглиб міста. Буквально через хвилину після одного з таких обстрілів мені зателефонував товариш і сказав, що будинок поруч із ним зруйнований, а сам він лежить на підлозі в бронежилеті, купленому ще на початку війни. Я сказав, що гармата працює з нашого поля і що б'є "ДНР", але було вже марно: він не сумнівався, що обстрілюють його ЗСУ. Тієї ночі на його вулиці загинув цивільний, а вдень почався найвищий цинізм.
Смерть - найкраща пропаганда. І в Москві це знають. Доки ми всією країною силкуємося дати хоч якусь "чесну відповідь брехні з Кремля", тут просто складують трупи. А більше нічого й не треба. Досить комусь в окупованих Донецьку, Макіївці або Торезі заснути все ще байдужим до всіх і всього, а прокинутися на вулиці, з осколками "Градів" на кухонному столі, - як у світі адептів "русской весни" знову додалося. Особливо коли йдеться про смерть близької вам людини. Немає жодних шансів переконати когось, хто втратив за ніч доньку або матір, що це справа рук "ДНР".
Та й що переважить цей бронежилет? Випуск "ТСН" на "плюсах", де усміхнена дівчинка з дорогим макіяжем скромно і стримано скаже про те, що "бойовики черговий раз обстріляли житлові квартали Макіївки"? Навряд чи. Її тут ніхто не почує. Будьмо реалістами: цей досвід - досвід ночей на підлозі - буде підхоплений і відточений Росією, її найкращими пропагандистами, які навіть не дозволять вам засумніватися, що напрямок обстрілу - це глибокий тил "ДНР". Треба буде - вас переконають, що снаряди впали з Космосу, але нізащо не дозволять забути цю ніч і чиюсь смерть. І це зовсім не іронія, я знаю, про що кажу. Чоловік, який спав тієї ночі у бронежилеті, досі переказує гроші "ЗС ДНР" - тим самим "ЗС", які мало не послали його на той світ. І це лише ніч - без смерті батька або сина і з щасливим квитком у вигляді цілого будинку, тоді як за сто метрів лежала купа каміння.
Чи траплялося щось аналогічне з боку ЗСУ? Так, таке бувало. Рік тому я говорив телефоном з чоловіком, котрий пройшов Зеленопілля: тоді наших хлопців "Градами" просто змішали з землею. Цей чоловік досі ще приходив до тями після побаченого і запитав, чи всі вірять у Донецьку, що їх обстрілюють ЗСУ. Я відповів, що таких більшість, інколи вони навіть мають рацію, - але ж наші бійці не стріляють без точок і цілей. Я був вражений, почувши у відповідь: "Та ти знаєш, Стасе, буває й так". Вражений чесністю й відвертістю офіцера, а не тим, що таке трапляється. Він сказав, що після пережитого психіка в багатьох здає - і часто не чекають координат із Генштабу.
На яких терезах можна зважити цю війну? "Республіканця", який розгортає гаубицю у бік "рідного міста", одним залпом спалюючи чийсь будинок і одночасно забезпечуючи "пожертву" від того, хто лежить поруч у бронежилеті? Чи бійця ЗСУ, на чиїх очах щойно розірвало на частини його побратима? Коли віддираєш свого найкращого друга від розплавленого БТРа, ніхто не може сказати, що можна вважати аморальним після такого. Постріл по Донецьку з гаубиці без координат? Можливо. Але нас не було там, не було поруч із цими трупами й запахом, який, кажуть, не вивітрюється навіть із роками війни. Але так скажуть і ті, поруч із ким за мить у Донецьку впаде цей снаряд…
На будь-якій війні смерть неминуча. Але не на багатьох їй встановлюють пам'ятник і щодня приносять квіти. В "ДНР" - саме так. Кожна смерть тут стає гостем ефіру: як і небіжчика, її обмивають, опоряджають і роблять готовий телевізійний продукт. А потім згадують. День у день, цілодобово, тижнями на каналах Lifenews і "Оплот.ТВ" кружляють сюжети з великим планом дітей у донецькій травматології, з їхніми заплаканими матерями, що проклинають "українських нацистів", з трупами у спалених прифронтових містах. І на цьому все не закінчується. "Алея ангелів", присвячена загиблим дітям Донбасу, розклеєні по всьому Донецьку плакати з усміхненими молодими хлопцями з гітарою з "безсмертного полку" батальйону "Восток", навіть берези, висаджені в центральному парку Донецька на спомин про "полеглих захисників Новоросії", про що говорять гранітні книги-таблички біля кожної з них… Усе це - вже готова відповідь. Відповідь на запитання, хто наступного разу позбавить вас квартири, будинку, роботи, любимих людей. Тут, в "ДНР", відповідь уже знають. Знаємо її й ми, ті, хто "залишився" серед тих, хто "і був".
Повертаючись до останніх, червневих обстрілів, - так уже випадково сталося, що вони збіглися з мітингом проти порушення Мінських угод і збройної місії ОБСЄ. Такі "збіги" тут не рідкість. Дворічна традиція збору "пожертв" не змінилася, і їх досі ще збирають, підкидаючи дров у вогонь. І тим, кому відомо про майбутні зустрічі в білоруській столиці або чергові демонстрації у центрі Донецька, залишається лише додати два і два й набрати якомога більше води, бо завтра її знову не буде. Завтра знову пошкодять станцію, знову зрівняють із землею кілька будинків, знову розіпнуть чергове немовля. Бо саме це - паливо, яким живиться ця війна. Тут усе чітко і ясно. Втім, тонка грань між тим, кому це вигідно, і тим, хто винен, помітна не завжди. Але навіть тут, за межею, залишається головне питання війни.
Інколи мене запитують, що б я сказав, якби в одному з обстрілів загинула моя мати, яка зараз працює неподалік бази "Сомалі"? Що якби стріляли по базі, а поцілили в неї, і її тіло, в буквальному сенсі, довелося б збирати по частинах? Я не знаю, як відповісти на це запитання. Але одне знаю точно: я б волів, щоб у цей момент мене не запитали.