Прозасідалися

На короткий момент у церковному житті країни - дуже бурхливому останнім часом - усе завмерло: публіка зачаїлася, чекаючи на зустріч президента з єпископатом УПЦ МП.

Зустріч мала відбутися цього тижня в Українському домі, і припущення стосовно неї висувалися найрізноманітніші, у тому числі неймовірні. Що запропонує президент своїй "церковній опозиції"? Як буде вмовляти? Чим заманювати? Президентові, на загальну думку, треба було зробити щось особливе, - адже на Фанарі наполягають: майбутній собор не може бути просто "установчим", він має стати об'єднавчим. А отже, президентові доведеться зі шкіри пнутися, та залучити на свій бік - і на бік Фанара - хоч якусь помітну кількість єпископів УПЦ МП.

Як він це зробить?

На жаль, цього ми так і не дізналися. Зустріч не відбулася. І це майже детективна історія.

Чужі тут не ходять

Зустріч було заплановано заздалегідь і погоджено з Київською митрополією. До певного моменту все йшло за планом, і йшло до того, що президент зустрінеться з єпископами, відповість на всі запитання, висловить усі міркування й оголосить меню святкового бенкету для тих, хто скаже "так". Ця зустріч давно назріла: владики УПЦ МП раз у раз скаржилися, що вони "нічого не знають", "їм нічого не кажуть", вони "не чули жодних пропозицій", "не бачили жодних програм". І ось президент нарешті пішов назустріч побажанням трудящих: приходьте, мовляв, буде цікаво.

Та раптом благополучний перебіг подій порушився. У листі-запрошенні, надісланому митрополією своїм єпископам, було вказане зовсім не те місце, яке узгодили з президентом. Між тим моментом, коли в митрополії погодилися, і тим, коли розіслали листи, приключилося якесь "раптом", об яке вся справа й спіткнулася.

Про те, що це було за "раптом", можна здогадатися: комусь дуже не хотілося, аби владики УПЦ МП зустрілися з президентом Порошенком. І цей хтось велів зірвати стоп-кран. Але в митрополії знайшли цікавіший вихід: перевели стрілки, і владики опинилися зовсім не на тій станції, де зібралися зустрічаючі. Синод, що зібрався кількома годинами раніше, владикам повідомив: до президента в Український дім вирішено не їхати. Якщо йому треба - нехай сам черевики стоптує. А ми, скориставшись нагодою і безпрецедентною явкою, краще проведемо Архієрейський собор.

Судячи з усього, про те, що президент чекає їх в Українському домі, а не в Лаврі, багато владик дізналися, лише прибувши до Лаври. В запрошеннях, отриманих ними з митрополії за підписом керуючого справами митрополита Антонія Паканича, вказувалася саме Лавра, а не Український дім: у митрополії назвали правильний час, але неправильне місце. Про це, правда, стало відомо ще в понеділок, напередодні зустрічі, - хтось злив у соцмережі скан запрошення. Але президент і його адміністрація чи то не встигли перегрупуватися, чи то не вважали за потрібне, - вони не сумнівалися: зустріч відбудеться, як і було домовлено.

Київська митрополія продемонструвала спритність рук: не пустила своїх владик на сповнену спокус зустріч із президентом - чим уберегла їх від сумнівів та мук вибору, а заодно й Собор провела.

Оскільки зустріч не відбулася, то ми й не дізналися, що саме хотів сказати владикам Петро Олексійович, - як планував схиляти їх до єдності й автокефалії, які аргументи припас. У кожному разі, думаю, він міг би мати успіх. Паніка, якої керівництво Київської митрополії не зуміло приховати, свідчить сама за себе. Як і рішення не йти назустріч, окопатися за стінами Лаври і вже звідти нагрубіянити главі держави. Здається, керівництво митрополії невисоко оцінює лояльність власного єпископату і його міцну готовність приносити жертви заради Святої Церкви Московського патріархату.

Собор, утім, заявив, що вони "готові зустрічатися", - але тільки "на церковній території". Питання ж церковне, його не можна розглядати і обговорювати в "непристосованих приміщеннях". Це апостоли могли проповідувати Слово Боже на берегах річок, у печерах, тюремних камерах та на ешафотах. А наші владики не можуть поставитися до "церковних питань" з такою неповагою, - ну це ж як операцію на серці проводити прямо на кухонному столі.

Глядача зіграна владиками вистава мала б розчарувати. Не тільки тому, що ми так і не дізналися, яку інтригу готував президент. А й тому, що владики повторюються. Лише цього разу у відповідь на заклик президента "залишилися сидіти" не три єпископи, як минулого, а вісімдесят три.

Розізли президента

Чому вони так учинили? Відповідь примітивно проста: тому що дисципліна й послух. На Синоді прийняли рішення - будь ласкавий підпиши. Дано команду "сидіти!" - сиди. Президент побачить, що УПЦ МП недоговороспроможна? Тим краще. Він образиться? Це просто чудово.

Треба сказати, що "розізли президента" стало улюбленою грою деяких представників УПЦ МП не "від учора". А від самого початку каденції Порошенка. І ось під кінець каденції вона набула масового характеру. В УПЦ МП переконані, що президентом Петру Олексійовичу більше не бути, - про це рефреном повторюють у Москві. А Москву в митрополії звикли слухати, як оракула. В Москві сказали, що наступний президент, як мінімум, "відсуне на другий план" автокефалію. А то й взагалі "згорне проект".

Владики кивнули і взяли під козирок. Їх не бентежить навіть те, що церковна ситуація змінилася докорінно, - і з цим доведеться рахуватися будь-якому наступному президентові. І що від президента - хоч би ким він був - тепер залежить не так уже й багато. Але в Москві їм цього, звісно, не скажуть. Їм там про це, може, й самим думати не хочеться.

Про те, що в Москві нинішню українську владу не вважають легітимною, відомо достатньо. А те, що в цьому Моспатріархія солідарна з Кремлем, перестало бути секретом після зустрічі патріархів на Фанарі, - патріарх Кирило казав про це патріарху Варфоломію. Але до певного часу керівництво УПЦ МП соромилося (чи боялося) демонструвати українській владі, що підтримує зазначений московський тренд. Відверті випади і вияв неповаги до президента Порошенка дозволяли собі лише найбільш маргінальні "руссміровци". Є, наприклад, інформація (її наводить Тетяна Деркач у книжці-розслідуванні "Московский патриархат в Украине - анатомия предательства" з посиланням на "одкровення" Ігоря Гіркіна), що Порошенко невдовзі після обрання у 2014-му намагався відвідати Святогірську лавру, але ченці його не впустили. З якихось причин цей факт не стали розголошувати. Отож підспудна війна УПЦ МП з авторитетом президента Порошенка розпочалася ще до того, як МП-шні владики "не встали".

Московська пропагандистська гра в "українська влада нелегітимна", як з'ясувалося згодом, пустила глибоке коріння в УПЦ МП. Оскільки антидержавні приховані настрої всі ці роки тліли, "боротьба з Томосом" - цією "президентською ініціативою" - відразу спалахнула війною, яка не припускає можливості переговорів, компромісів, пакту про ненапад і навіть елементарної ввічливості.

Не те щоб президент "не підтримав розмову". Останнім часом можна простежити елементи інформаційної війни та психологічного тиску на окремих представників МП і церкви загалом. Інколи виходить незручно: ось приїхали-таки до президента на зустріч три владики УПЦ МП, а потім виявляється, що один із них у базі "Миротворця" значиться. За те нібито, що він "проти автокефалії". Вже сама собою причина внесення до бази пікантна: не підтримувати автокефалію - те ж саме що зрадити Батьківщину?

Але що вдієш, коли на "пряники" не виманиш? Ми, на жаль, тепер можемо лишень здогадуватися, чого так злякалося керівництво УПЦ МП (або, швидше, московські куратори), яке зважилося на прямий обман, тільки б зустріч президента з єпископами не відбулася. Ми можемо тільки гадати, - і багато хто вже гадає. Про те, наприклад, чи не мав намір Порошенко запропонувати підібрати очільника для нової української церкви саме з числа МП-шних єпископів. Або зробити саме УПЦ МП тим "фундаментом", на якому зводитимуть єдину помісну...

Якщо так, це, можливо, був останній шанс УПЦ МП на хорошу велику угоду, - і керівництво Київської митрополії цей шанс відбило. На велике задоволення одночасно і Москви, яка отримала картинку "тотальної відданості" українського єпископату, і УПЦ КП, в якої свої уявлення про формат Собору, про об'єднання та про те, кому годилося б стати "фундаментом".

Президент, звісно, сказав, що його двері, як завжди, відчинені для всіх єпископів, які хочуть узяти участь. Але одна річ - брати участь в індивідуальному порядку, і зовсім інша - всією структурою.

Однак усе це могло виявитися і просто грою у піддавки. Справжні торги не ведуться з трибуни. Пряники не розкидають зі сцени в зал, як конфетті. Зустріч президента з єпископатом мала декларативний характер, і будь-який її результат влаштовував президента. Ніхто більше не дорікне йому, що він "не намагався поговорити", - ні в Києві, ні на Фанарі, ні навіть у Москві. Не винен він, - вони самі не прийшли. Всі переговори, як і раніше, - в індивідуальному порядку.

А Київська митрополія, своєю чергою, отримала можливість послати сигнал у свою столицю: завдання виконано, президентові дошкулили, церковна структура РПЦ в Україні збережена й залишається. Хоч опудалком, хоч тушкою.

План розколу

Правда, простору для маневру в Україні в неї дедалі менше, - скоро справді все вміститься десь між опудалком і тушкою. І це зовсім не залежить від результатів виборів. Можна провести "геніальну комбінацію". Можна на Великдень призначити спартакіаду з "явка обов'язкова", - щоб ніхто напевно до церкви не пішов. Можна продати публіці квитки "на "Бітлз", а на сцену виставити провінційну самодіяльність. Усе можна. Але тільки один раз.

Саме такого роду комбінацію провела Київська митрополія, запросивши владик на зустріч із президентом (явка обов'язкова, як на спартакіаду), а натомість провівши Архієрейський собор за спущеним із Москви циркуляром. Але вже те, що публіка охоче й масово поїхала "на президента", щось свідчить про ситуацію в церкві. Як і те, що провести Собор за "московською" програмою вдалося тільки ось таким обманним маневром.

Складність ситуації Київської митрополії не тільки в тому, що вона затиснута між Кремлем і Банковою. Останнім часом вона дедалі більше сумнівається в лояльності своїх. Запас міцності вочевидь вичерпується: останнє рішення Москви - точніше, Радбезу РФ - про розрив відносин із Константинопольською церквою не виявилося досить популярним ні серед українських парафіян, ні навіть серед єпископату. Рішення це, прямо скажемо, і в Росії виявилося не дуже популярним, - народ нарікає, а парафії і єпархії здають у канцелярію "листи на підтримку патріарха" від трудових колективів, профспілок та інших представників усього прогресивного людства пачками.

В Україні ж публіка завжди була досить норовливою і балансувала між місцевими настроями та вимогами Москви (явно віддаючи перевагу настроям місцевим, адже Москва далеко і з кожним роком - усе далі). Доки "розкольником" був патріарх Філарет - у цьому не було "нічого такого". Це було навіть по-своєму зручно, - є ким неслухняних діток лякати. Але коли "розкольником" оголосили патріарха Варфоломія і викотили список пов'язаних із цим заборон, це виявилося "трішки занадто".

Хтось узявся нарікати вголос, але більшість вдали, що не розчули: "вони там", мовляв, щось придумали, а ми тут у це не ліземо, ми все за канонами робимо. Зазвичай така тактика спрацьовувала. Та не цього разу. Надто вже високо злетіли ставки, щоб дозволити комусь не забруднити рукавички. Москва вимагала чітко й недвозначно визначити позицію церкви і повністю підтримати розрив із Константинополем. Білоруська ПЦ і Казахська, наприклад, уже давно відзвітували про виконання. І тільки Українська все не могла "виконати план".

Можливо, в Київській митрополії досить тверезо оцінювали шанси скликати Собор, який би видав "одобрямс" на сумнівну, неканонічну і, головне, дуже незручну ініціативу московського начальства. Константинопольський патріарх - це навіть не президент України, з яким можна гратися у "визнаю - не визнаю", й тобі за це нічого не буде. Але тут саме президент і виручив керівництво УПЦ МП, - нагодився зі своїм запрошенням. Гріх було не скористатися. Владики приїхали всі як один і під пильним поглядом керівництва звично "підмахнули". Із 83-х присутніх єпископів не підписав рішення Собору тільки митрополит Вінницький Симеон. Але йому, з очевидних причин, можна вибачити.

Центр інформації УПЦ / Facebook

Підписати-то вони підписали. Проте Київ багато їх залишали з важким серцем. Повстати проти Константинополя - це серйозна канонічна провина. І, що гірше, це акт спалювання мостів. Для чого, мабуть, і було ініційоване підписання цього паперу, - щоб кожен єпископ забруднився в розколі.

Але так уже повелося в УПЦ МП - і, кажуть, у РПЦ загалом: наказів не обговорюють. І Собор (перефразовуючи відомий афоризм) - не місце для дискусії. Хоча владики запевняють, що на Соборі була "дискусія", хтось навіть щось "вигукував", не думаю, що були заперечення по суті документа. Тут основний закон - послух. Підписуй, а потім можеш дискутувати. І навіть вигукувати щось.

Утім, потім можна все - у тому числі й підпис відкликати. Завжди можна зазначити, що підпис буквально вирвали з пальців під нелюдським тиском. Чи обманом заманили - під приводом зустрічі з президентом. І це буде правда.

Ціна "перемоги"

Той, хто встиг заявити про "велику моральну перемогу" - духу над кесарем, Лаври над Банковою, "ідеального ченця" Онуфрія над "ватажком хунти" Порошенком, - боюся, трохи перебільшив. Навіть якщо це перемога, вона може виявитися пірровою. Розбрід і хитання в УПЦ МП після цієї історії лише посиляться. І якщо Вселенський патріарх ще трохи почекає, Москва сама все зробить. Свідченням розброду й хитань може слугувати сама манера "скликання Собору": обманювати своїх - це жест розпачу.

Невдоволення впертою позицією керівництва "щодо єдиної помісної" багатьох у церкві дратує. УПЦ МП досить неоднорідна всередині себе - значно більш неоднорідна, ніж будь-яка інша традиційна конфесія в Україні, - і останні події парафіянами, священиками, ченцями та навіть єпископами (переважно молодими) оцінювалися неоднозначно. У молодої генерації священнослужителів немає ностальгії за СРСР, їхні зв'язки з російським православ'ям напівпрозорі, і вони бачать, що політика тих, хто був "рукопокладений у рабстві" (ще не тільки не вимер - навіть на пенсію не пішов), м'яко кажучи, не ідеальна. Розмивання позицій почалося після того, як Вселенський патріарх зняв анафеми з "розкольників", а рішення Собору про приєднання до московського розколу може призвести і до внутрішнього розколу в українській філії.

Те, що сталося з владиками цього разу в Києві, мало посіяти в їхніх душах крайнє роздратування. З президентом не зустрілися, а рішення Собору, які довелося підписати, виявилися гіршими за попередні - сповнені гібридної брехні. Собор, наприклад, стверджує, що УПЦ МП є самостійною, наділеною всіма повноваженнями церквою. Але загальновідомо, що у світовому православ'ї немає ніякої "УПЦ МП". Для світового православ'я (і навіть для "внутрішнього вживання" в Моспатріархії) є Російська церква в Україні - структурна частина РПЦ, яка просто зобов'язана в усьому підтримувати своє московське начальство.

Або параграф про те, що "розкол не можна просто легалізувати", - хоча саме таким чином з'явилися на карті світового православ'я майже всі помісні церкви (крім стародавніх патріархатів), із РПЦ включно. Або параграф про те, що "УПЦ закликає Константинопольського патріарха до діалогу", - після того як Київська митрополія й особисто митрополит Онуфрій відмовилися від будь-яких контактів із Константинополем. Навіть параграф про те, що УПЦ МП підтримує територіальну цілісність України, - "не тягне" на декларацію. Як саме УПЦ МП "підтримує територіальну цілісність", співпрацюючи і з окупантами в Криму, і з сепаратистською владою в ОРДЛО?

Чому ж вони не встали й не пішли, зрештою, ці князі церкви?

У владик свої проблеми. Вони не в становищі робити демарші. А в становищі вони до самого останнього моменту зберігати свої симпатії та наміри під спудом. Бо варто тільки "показати личко", як виявиться, що ти вже й не єпископ. Владикам хочеться залишитися при своїй кафедрі і при своєму становищі. А в якій церкві - це вже друге питання. Тут навіть гарантій президента мало, - владики набагато більше, ніж від київської влади та її гарантій, залежать від керівництва Київської митрополії, а ще більше - від настроїв та інтересів регіональних еліт і "церковних меценатів". Ось хоча б митрополита Вінницького Симеона візьміть, - його раптовий "автокефалізм" відбиває не так його власну церковну позицію, як інтереси вінницького клану.

Та й до брехні, здається, вже звикли. Але Собор підвищує ставки, - самою брехнею справа не обмежиться. Цього разу владики поставили свої підписи на підтримку розколу. Пастирі виводять своє стадо - парафії, монастирі, єпархії - у московський розкол. А це вже щось новеньке. І для віруючої людини, до того ж вихованої боятися розколу, паче вогню, - надто радикальне.

Надто радикально навіть для УПЦ МП. Так, тут є багато тих, хто тримається зубами за "російське православ'я", в якому вони знайшли для себе острівець СРСР, заповідник "усього, що було нам дороге". І далі триматимуться, хоч би що сталося. Для такого типу людей немає ніякої травми в тому, що їхня церква йде й веде їх в ізоляцію. Навіть навпаки, їм це може сподобатися, - вони "залізною завісою" виховані. Але є й ті, хто щиро повірив у благодатність "канонічного" і безблагодатність "філаретівського". І далеко не всім із них виявиться під силу повірити ще й у безблагодатність Константинопольського.