Автокефалія і Томос, якими лихоманить публіку з квітня, набувають завершених рис і ось-ось остаточно втіляться. Залишився останній крок, а для когось - останній бій. Що, звісно ж, найважчий.
Дата вже відома - 15 грудня. Окремі - можливо, основні - положення Статуту, попри те, що були засекречені (а може, й завдяки цьому) опинилися у відкритому доступі і стали предметом гучного обговорення та маніпуляцій. Українські владики отримали "листи щастя" з Фанара - для когось у лапках, для когось без - із запрошенням взяти участь у Соборі.
Автокефалія української церкви несподівано опинилася від нас на відстані витягнутої руки. Такі речі - колосального історичного масштабу - чомусь завжди відбуваються "несподівано". Дарма що ця ланка логічно з'єднується з іншими ланками в ланцюгу історії. І сучасності теж. А може, саме тому - це настільки масштабно, що з короткої дистанції не роздивишся. І просто не віриться, що тривале сотні літ раптом круто взяло та й покотилося до розв'язки прямо в нас на очах.
Тому, мабуть, і "не віриться". Невже дають? По-справжньому?
Статут і навколо
Про те, що - ні-ні, автокефалія липова, нам уже встигли повідомити доброзичливці. Але, що б не писали російські пропагандисти, опубліковані положення проекту Статуту не дають підстав ні для розчарування, ні для сумнівів. Це автокефалія. Не "обмежена", не "вузька", не "неповноцінна". Просто автокефалія - організація церковної структури, яка дає їй можливість функціонувати найбільш ефективно в конкретних умовах.
Згідно із запропонованою на Фанарі моделлю автокефалії, Православну церкву в Україні очолюватиме митрополит Київський. Не патріарх - цей титул залишається тільки за "старими" патріархатами, а саме архієпископ і митрополит. Патріархів "не роздають" уже років двісті. З погляду Фанара, можливо, всі патріархи, крім п'яти стародавніх, які згадуються Вселенськими соборами, - трохи "натягнуті". А вже те, що він власноруч нікому "патріарха" не присудить, було більш-менш зрозуміло від самого початку.
Управління здійснюватиме Річний синод єпископів. Це означає, що склад синоду змінюватиметься щороку. Не "митрополитбюро", з якого тільки "вперед ногами", а регулярна зміна керівних кадрів, як це заведено у грецькій традиції.
Роз'яснень потребує перший пункт проекту Статуту - про те, що українська церква отримує автокефалію від Константинополя, нерозривно пов'язана з Константинопольською церквою-матір'ю і через неї здійснює зв'язок зі світовим православ'ям. Цей пункт уже встигли перетлумачити не на нашу користь. Чим, мовляв, це відрізняється від УПЦ МП, яка здійснює свій зв'язок зі світовим православ'ям через РПЦ і московського патріарха?
Цей пункт - і аргумент, - імовірно, став підставою для порівняння автономії УПЦ МП із автокефалією ПЦвУ (певна річ, не на користь останньої) та тверджень, що ніякої "автокефалії" насправді немає. Є УПЦ Вселенського патріархату - дзеркальний двійник УПЦ Московського патріархату. Тільки без тієї "широти автономії", яку нібито має УПЦ МП.
Маніпуляція недурна. Але довго водити за ніс публіку, порівнюючи синє з круглим, навряд чи вдасться. Автономія - навіть широка, як запорізькі шаровари, - і автокефалія, як кажуть в Одесі, - дві великі різниці.
Та ось це "посередництво" між українською церквою і світовим православ'ям багатьох напружило. Це посередництво - для нас, обізнаних тільки з послугами Московського патріархату, - виглядає похмуро, наче спроба ізолювати нас від світового православ'я й використати як мовчазну масовку у власних інтересах.
Тим часом Константинополь для української церкви - не ізолятор, а провідник. Вселенський патріарх дає українській церкві автокефалію, вносить її в диптих помісних церков і узгоджує ці зміни з іншими помісними церквами. Яким тільки належить із цими змінами погодитися або навіть змиритися, - і з приводу цього клопоти Вселенський патріарх також бере на себе.
Головна різниця між автокефальною ПЦвУ та автономною УПЦ МП - як між незалежною Україною, що сама представляє себе на міжнародній арені, і УРСР, яка на цій арені була представлена Радянським Союзом. І це не просто порівняння, аналогія набагато глибша.
Трохи незрозуміло, звідки виникло припущення, що Константинопольський патріарх залишиться "неформальним главою церкви". Що це, взагалі, має означати - "неформальний глава"? Але цей вислів швидко еволюціонував у нашому інформпросторі, втративши дорогою голову - слово "неформальний". У результаті, ми отримали чисту спекуляцію про те, що українська церква буде "несамостійною". Звідси, очевидно, виникло й припущення, що митрополита Київського затверджуватиме на посаді Константинопольський патріарх, - а це одна з основних ознак несамостійності церкви.
Припущення суто спекулятивне. Тому що або автокефалія - "самоглавність", - або затвердження глави церкви десь, крім самої церкви, але тоді це вже не автокефалія, а, наприклад, автономія. Сам статус автокефалії не передбачає процедури затвердження. І, до речі, ті, хто читав текст Томосу і проект Статуту, це підтверджують: жодних додаткових "затверджень" для митрополита Київського не передбачено. Передбачено процедуру інформування Константинопольського патріарха та інших лідерів помісних церков про те, кого ми тут у себе обрали: хто такий, і як звати, на чиє ім'я тепер телеграми надсилати.
Однак можливість втручання у справи української церкви Константинополь за собою все-таки зберігає - у тих випадках, коли ситуація в церкві стає напруженою, кризовою, загрозливою для єдності церкви. Наприклад, коли внаслідок тривалих конфліктів церква довгий час не може обрати митрополита Київського. "У ситуаціях величезної важливості, які потребують розмірковування і сприяння".
Думаєте, такі ситуації не виникнуть? Думаєте, в нас не буде загроз єдності церкви? Думаєте, ми тут самі сядемо і все "порішаємо", не треба нам тут ніяких "розмірковувань і сприяння"? Але куди звернувся патріарх Філарет з апеляцією на анафему? Хто відновив у сані і його, і митрополита Макарія? Хто взяв на себе обов'язок скликати Собор? Хто, зрештою, дає нам Томос? Думаєте, ми б тут самі це все як-небудь "порішали"?
Питання про те, хто "варитиме миро", - взагалі, трохи смішне. Абсолютна більшість учасників його обговорення не до кінця розуміє, що таке миро, хто його варить і чому це важливо. Отож, ніяких традиційних українських рецептів мира немає. Немає вітчизняного виробника, який дуже постраждає, якщо ми почнемо купувати миро в Константинополя. І нічого принизливого в цьому немає: Єрусалим теж купує в Константинополя, і нічого, миро прекрасно пахне.
Ще один "збуджуючий" момент - канонізація святих. Свій пантеон нам доведеться узгоджувати в Константинополі. Це можна зарахувати до "питань, які стосуються єдності церкви". Про те, як святі можуть внести сум'яття й розкол, можна судити з пантеону РПЦ із їхніми святими Миколою II, Андрієм Боголюбським та постійними розмовами, а чи не канонізувати ще й Івана Грозного. А там і до Йосипа Віссаріоновича рукою подати. Не думаю, що ми тут у себе виявимося набагато мудрішими.
У чому більшість "протомосної" публіки в Україні рішуче розходиться з Фанаром - то це в питанні про "національну" церкву. Для захисників української автокефалії важливо, аби це була саме "наша", "національна" церква, яка стоїть на "державних" позиціях. Ставлення Фанара до цього добре відоме. І воно ще раз підкреслене у проекті Статуту: православна церква в Україні - для всіх православних, які живуть в Україні, незалежно від етнічної й національної приналежності. Це не "церква для етнічних українців".
Цей принцип відбивається і в положенні Статуту про церкву в діаспорі, що також викликав чимало пересудів. На думку деяких коментаторів, українські православні в діаспорі мусять перейти під опіку глави Православної церкви в Україні. Достоту як в РПЦ, що поширює свою церковну владу на всіх росіян-православних, хоч би де вони жили, і виправдовує це порушення територіального принципу чим завгодно - від "культурного коду" до "православних за походженням" (нове в генетиці, треба гадати). Згідно ж із апостольськими правилами, на яких наполягає Вселенський патріарх, - "одне місто - один єпископ". На цьому правилі наполягає й патріарх Московський, але тільки коли йому вигідно, - коли йдеться про "його" канонічну територію. Коли ж мова заходить про російських православних у діаспорі, тобто на "канонічній території" Вселенського патріарха, це правило розчиняється в "культурних кодах". Вселенський патріарх, навпаки, намагається надати цьому правилу сили закону. Жодних "культурних" винятків, ніякого "генетичного" православ'я, - кожен дотримується тієї традиції, якої хоче, але підпорядковується тому єдиному єпископу, який поширює свою владу на цю територію. У суворій відповідності до апостольських правил. У церкві всі - християни, всі - православні. Ні елліна, ні іудея. А отже, не потрібні "єпископи для росіян" і "єпископи для українців" там, де вже є єпископ для православних християн.
Собор із багатьма невідомими
Коли ви читаєте ці рядки, вже всі українські єпископи, мабуть, отримали по своєму примірнику листа із запрошенням патріарха Варфоломія приїхати на Об'єднавчий собор 15 грудня в Софію Київську. Дехто, здається, тільки побачивши особистий підпис патріарха Варфоломія на грецькому оригіналі листа, усвідомив, що "все по-справжньому".
Із цього листа ми дізнаємося, яким буде формат Собору.
Собор скликається для затвердження Статуту української помісної церкви та виборів предстоятеля. Він проводитиметься під головуванням митрополита Еммануїла Галльського за сприяння патріарших екзархів. На Собор почесним гостем запрошено президента Петра Порошенка.
Не обійшлося без несподіванок. Говорили, що Об'єднавчий собор буде архієрейським, тобто собором єпископів. Однак у листі Вселенський патріарх запрошує кожного єпископа прибути на Собор у супроводі ще двох осіб - священика та ченця або мирянина своєї єпархії. Кожен із них матиме право голосу на Соборі. Таким чином, ідеться не про архієрейський, а про Помісний собор.
Це логічно - на установчому Соборі мають бути представлені всі "верстви населення". Церква - вона ж не з самих єпископів складається, отже, і засновувати її можуть не тільки єпископи.
Але цей формат виявився несподіванкою, причому для декого - не дуже приємною. Наприклад, в УПЦ КП на цю пропозицію відреагували досить різко. Тобто так, звісно, помісний то помісний. Але право голосу має бути тільки в єпископів. Принаймні на виборах предстоятеля.
Трохи дивна реакція, - священноначаліє такою мірою не довіряє своїм "низам"? Можливо, мирянина або клірика легше обманути чи навіть підкупити, ніж владику. Але владику, на відміну від мирянина або клірика, легше залякати і примусити проголосувати "як треба". Тим більше, якщо голосування буде не таємним, а відкритим (таке теж може статися), владики навряд чи наважаться проголосувати проти волі начальства. А клірики, миряни й ченці можуть викинути джокера.
Загалом, річ не так у снобізмі владик, упевнених, що саме їхня прерогатива - вирішувати долі церкви, а участь пастви має обмежуватися мовчазною присутністю, як у тому, що їм не хотілося б сюрпризів у залі.
Священноначаліє УПЦ КП добре знає про свою перевагу в голосах єпископів. Тому обстоюватиме формат Архієрейського собору, хай і "розширеного" присутністю решти. Воно постарається заволодіти ініціативою на Соборі й провести рішення, які виявляться найбільш вигідними саме для керівництва УПЦ КП. Зокрема, посада глави церкви має залишитися за кандидатом від цієї церкви.
Патріарх назавжди
Хто це буде? Інтригу поки що намагаються зберегти. Патріархові Філарету наступного року виповниться 90. Поважний вік. Але всі повідомлення, що він "відмовився", "поступається" тощо, незмінно спростовуються його оточенням. Це не означає, що патріарх не відмовиться, зрештою - візьме самовідвід перед голосуванням або зразу після нього. Але це напевно означає, що він готовий поборотися і привести до влади якщо не себе особисто, то свого кандидата. Таким чином, патріарх Київський Філарет так і не стане "митрополитом Київським". Він залишиться патріархом. "Почесним" чи "на покої", чи ще з якоюсь поважною припискою - не важливо. Головне, що патріарх. Назавжди, як і обіцяв.
Тому зараз патріарх Філарет продовжує свою гру, причому трохи навіть демонстративно. Він дає зрозуміти Фанару, що ще не вечір: усе найцікавіше попереду, оскільки фінальний матч проходитиме на його полі. У рішеннях Синоду кілька разів акцентовано, що УПЦ КП - не набір незрозуміло кому підпорядкованих парафій та єпископів. Це церква, яка управляється відповідно до власного Статуту, що б не думали з цього приводу на Фанарі. Понад те, у рішенні Синоду Вселенському патріарху нагадують, що вони вже й так пішли назустріч із іменуванням глави церкви: при тому що Українська церква "най-най" і "нічим не поступається", - все ж погодилися залишити слово "патріарх" тільки для внутрішнього вживання, а для "зовнішнього" - користуватися титулом "архієпископ і митрополит". Це, очевидно, в УПЦ КП вважають достатньою поступкою й далі відступати не мають наміру. Ні в чому.
Принаймні до фінальної битви.
Судячи з гробового мовчання, з яким в УПЦ КП зустріли злиті в ЗМІ витяги зі Статуту, вони їм не сильно сподобалися. Досі в УПЦ КП дуже оперативно і яскраво реагували на кожну публікацію "про Томос", тим більше на кожен фейк, підтримуючи одночасно публіку в тонусі, а свої ресурси й акаунти - на піку популярності. А тут раптово замовкли. Взяли тайм-аут? Вирішили перегрупуватися перед вирішальною битвою?
Остаточно стратегію УПЦ КП на майбутньому Соборі єпископи вироблять на Архієрейському соборі, який скликають 13 грудня. Мабуть, буде прийнято рішення про кандидата у предстоятелі.
Мистецтво можливого
Відчувається, що патріарх Філарет і УПЦ КП не хочуть випускати ініціативу, - Собор і Томос мають стати саме їхнім зоряним часом. Тоді як на Фанарі, судячи з усього, навпаки,- намагаються як можуть розмити роль УПЦ КП в події. Можна зрозуміти обидві сторони. УПЦ КП справді доклала найбільше сил до того, щоб Томос відбувся. А Вселенському патріархові буде дуже клопітно продавлювати через світове православ'я церкву, вочевидь утворену з розколу й очолювану єпископом, який вийшов із розколу.
Але це викликає відторгнення, - іноді здається, що добре модероване, - в української публіки, яка несподівано тяжко "захворіла" на Томос. Багато хто чекає його як подарунка, як вимпела, як ордена "За заслуги". Або як Небесного мандата, що свідчив би про нашу національну й державну повноцінність. Або про законність претензій на буття собою.
Ні Томос, ні автокефалія цим усім не є. Якщо це й "мандат", то розуміти його треба як перепустку на наступний левел, де завдання стануть важчими, а бульбашки з "лайфом" траплятимуться рідше. Якщо раніше - в рамках церковної моделі Москви - нами "володіли", то тепер на нас тільки впливатимуть. Тобто діяти, брати на себе відповідальність, вибирати союзників доведеться самим, і самим же приймати остаточні рішення.
Автокефалія не є ні самоціллю, ні нагородою. Вона, за великим рахунком, не має вирішального значення для церковного життя, доки "все нормально". Але вона дає церкві певну свободу для маневру в кризових ситуаціях. Як це відбувається, ми бачимо на прикладі УПЦ МП, яка то "не встає", то "не приходить", то приходить, але не туди. Просто тому, що вона пов'язана своїм статусом філіалу, і в цьому статусі - хоч би що було написано в її Статуті - вона не вільна приймати прикладні рішення та діяти відповідно до ситуації. У тому числі політичної.
Надривні вимоги "тільки повна автокефалія! жодних компромісів!" і т.д., як правило, звучать від людей, котрі погано розуміють, що таке автокефалія і для чого вона дається, як облаштована церква і навіть просто навіщо вона. Але таких людей у нас, на жаль, більшість. У нашій "найбільш православній країні", яка "заслуговує повної автокефалії", церковна місія - не скажу, що "провалена", але часто підмінена чим завгодно: політикою, ідеологією, агітацією, єдністю "за інтересами", "національною самоідентифікацією", просто залежністю, потребою зовнішніх рамок і перста вказуючого. Наша "православність" - стихійна, зародкова. Нашій церкві належить пройти довгий шлях, перш ніж вона стане, в повному сенсі слова, церквою. Автокефалія - той модус операнді, який має прискорити наш рух. Не в напрямі "своєї церкви". А в напрямі церкви Христової.
Інакше вся ця затія з автокефалією виявиться марною.
Це розуміють на Фанарі. І нам було б корисно навчитися довіряти Константинополю, а не поспішати попрікати його в "імперських амбіціях", таких самих, як і "московські". Ні, у Константинополя, безперечно, є амбіції, але вони зовсім не такі, як у Москви. І нам із ним, імовірно, буде навіть складніше, ніж із Москвою, - договори з Заходом завжди виглядали менш вигідними, ніж договори з колишньою метрополією. Але, одного разу прийняті, вони працювали. Їх не переглядали й не відступали від них в односторонньому порядку. Їхні положення не виявлялися словоблудством і фікцією. Вони не виявлялися способом пов'язати, підкорити й привласнити.
І, нарешті, головне: ми не воюємо з Константинополем. ПЦвУ не буде використовуватися як рупор "турецького світу", у ставропігіальних храмах не буде опорних пунктів бойовиків, бібліотек сепаратистських видань або складів зброї. Єдність грецької імперії не буде тяжіти над християнством і при нагоді його підміняти.
Якби нас, наприклад, приймали в НАТО чи в ЄС, публіка навряд чи кривила б губки від того, що нам надіслали загін військових спеців, консультантів, економістів, фіскалів, які вчили б нас жити, складали стратегічні плани й наглядали за тим, щоб ми тут не надто чудили. Чому в церкві має бути інакше? Адже й церква наша - така сама пострадянська структура, такий самий уламок Системи, який потребує глибоких внутрішніх змін, щоб увійти в глобальні структури.