Входячи поки що в десятку лідерів збройового експорту та продаючи щороку зброї більш як на півмільярда доларів, Україна, втім, ризикує випасти з обойми найуспішніших торгівців зброєю. Причому не через посилення конкуренції та успіхи на ринку зброї деяких постсоціалістичних держав (наприклад, за результатами 2003 р. Україну перегнала Польща), а внаслідок уповільненої реакції нашої країни на зміни кон’юнктури ринку. Нині, за оцінками експертів Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння, верхня межа експорту Україною товарів озброєння й подвійного призначення за умови торгівлі «залізом» (нехай навіть і знову виробленим) становить не більше 700 млн. дол. Час вимагає перевести збройовий експорт на інноваційний шлях, коли в експорті переважатимуть технології військового та подвійного призначення.
Скромний технологічний заділ
Не можна сказати, що Україна зовсім не має досвіду торгівлі технологіями. Навпаки, в арсеналі торгівців зброєю й суміжною високотехнологічною продукцією є показові приклади. Це й передача Ірану технології виробництва літаків Ан-140, а В’єтнаму — порохів, продаж Сполученим Штатам невеликої партії танків, оснащених новою системою захисту, що фактично означає передачу цієї технології. Понад усіх цікавиться українськими військовими технологіями Китай. Ця держава вже придбала технології виробництва іонно-плазмового двигуна для космічних апаратів, газових турбін для військових кораблів і немало інших. Китайці цікавились і ракетними технологіями, а також намагалися проникнути в таємницю виробництва «Кольчуг», які вже стали знаменитими. І, зокрема, мали намір прикупити чеські аналоги станцій пасивної радіоелектронної розвідки.
Але все це лише окремі сплески, що мало вписуються в систему. При цьому експерти вирахували, що навіть на першому етапі організації торгівлі технологіями держава може заробити не менш як 100—150 млн. дол. А за умови формування системи експорту сучасних вітчизняних технологій і створення механізмів залучення приватних та іноземних інвестицій обсяги торгівлі були б порівнянні з нинішніми діапазонами збройової торгівлі країни. А саме, становили б 450 — 650 млн. дол. І навпаки, в разі заморожування ситуації на нинішньому рівні, а також відмови від переходу на експорт військових технологій, не більш як через п’ять років Україна втратить позиції одного зі світових лідерів експорту озброєння. Виходом із цієї ситуації має бути стимулювання розробок українських ноу-хау.
Україна все ще зберігає унікальні науково-технічний та освітній потенціали, а національний ОПК акумулює більшість наукомістких технологій. Проте ефективність їх практичного використання в ринкових умовах явно недостатня. Але те, що насправді може стати трампліном для технологічного стрибка та розвитку експортного потенціалу, може виявитися лише тупиковим рухом.
Зовнішній ринок — панацея?
Щоб утримати завойовані позиції, серед іншого перед спецекспортерами поставлено завдання створити банк даних нових високотехнологічних розробок озброєнь і військової техніки, які можуть запропонувати українські розробники. Умови передачі технологій стають невід’ємною частиною більшості збройових контрактів. Країни Південно-Східної Азії та Близького Сходу — традиційні замовники українських озброєнь — усе частіше висловлюють наміри не просто купувати товар, а й одержувати разом ліцензію на його виробництво.
Цікаво, що будь-який винахід може продаватися на одній із трьох стадій освоєння: ідея винаходу, запатентований технічно застосовний винахід і впроваджений (промислово освоєний) винахід. Фахівці стверджують, що співвідношення між кількістю ідей, технічно здійсненних рішень на їх основі, патентів і впроваджених у виробництво виробів на основі цих патентів, якщо грубо округлити, становить 600:100:10:1. Дорожче за все коштує саме створена матеріалізована одиниця. Коли американці бажали купити технологію виробництва станцій пасивної радіоелектронної розвідки «Кольчуга», українські торгівці технологіями стояли на тому, що мова має бути про ціну, рівнозначну виготовленню 50 виробів. Ця угода так і не відбулася. Але сам принцип начебто правильний.
Однак рекламовані нині та фрагментарно запатентовані українські вироби військового призначення «Кольчуга», високоточні боєприпаси «Комбат», «Стугна» та «Квитник», системи захисту від високоточної зброї «Каштан», система захисту танків «Ніж» — це розробки, що, м’яко кажучи, застарівають, бо створені на основі конструктивних і технологічних рішень кінця 80-х — початку 90-х років. Відтоді нових зразків озброєнь створено не було.
Уже нині покупці зброї більше орієнтуються на купівлю ефективних технологічних рішень, аніж на придбання окремих зразків зброї. Щоб не опинитися біля розбитого «високотехнологічного» корита, стратегічні рішення потрібно приймати вже тепер.
Рецепти виживання
Стандартний і вже банальний рецепт — більше грошей на наукові розробки. 2004 р. на закупівлю озброєнь планується виділити 61 млн. грн., на науково-дослідні та конструкторські роботи — 35,41 млн. грн., на відновлення боєздатності, ремонт і експлуатацію бойової техніки — 97,869 млн. грн. У сумі це становить майже 195 млн. грн. Хоча для підтримки техніки й озброєння у стані боєготовності, здійснення планових закупівель і ремонтів, проведення НДДКР щороку потрібно 1,2—1,5 млрд. грн.
Але більше грошей — не завжди більший ефект. Так, згідно з даними Рахункової палати України, з 66,4 млн. дол., використаних МО за 10 років на реалізацію оборонних програм, робіт було виконано на 11,88 млн. дол., з яких впроваджено у виробництво лише 14 на 0,471 млн. дол., або 0,7% від використаних асигнувань. При цьому показово, що на озброєння брали вироби, які розроблялися зовсім не на гроші Міноборони. Так, за результатами НДДКР, 2003 р. на озброєння ВСУ було взято: комплекс маскувальної сітки, пристрої кумулятивного захисту, апаратура внутрішнього зв’язку та комутації, апаратура передачі інформації з перфострічок. Маскувальна сітка та пристрої кумулятивного захисту, що стояли на куплених наприкінці минулого року американцями танках Т-84, розроблялися аж ніяк не за бюджетні військові кошти.
Цікаво зазначити, що на частку держбюджету при реалізації розробок припадає близько 40% видатків Китаю, у США ця цифра становить 27, у Японії — 18, у Росії, за оцінками ряду аналітиків, 15%. Що ж до України, цей показник становить лише 1,1%. Як наслідок, нині її частка у світовому обсязі торгівлі наукомісткою продукцією становить лише 0,1%, а питома вага підприємств, що займаються інноваційною діяльністю, — тільки 13,4% 2003 р. при світових стандартах 70—80%.
Грошей у державі на впровадження ноу-хау не вистачатиме доти, доки не буде створено ефективний правовий і організаційний механізм залучення до економічного обігу прав на результати науково-технічної діяльності в цивільній і військовій сферах. Не виключено, що потрібно звернути увагу на досвід США, де діє закон Бай-Доула, що дозволяє безплатно передавати авторські права розробникам. Сутність цього закону полягає в передачі авторського права на розробки, здійснені на бюджетні кошти в університетських лабораторіях, самим розробникам для подальшої комерціалізації цих розробок через приватні фірми без повернення державі витрачених коштів. Завдяки таким механізмам, які діють у США, в господарській діяльності цієї країни обертається нині до 70% наукомісткої продукції, створеної за рахунок коштів держбюджету. Аналогічний показник у Росії становить лише 1%. В Україні навіть менше.
Після прийняття закону Бай-Доула кількість патентів у США збільшилася вдесятеро, а буквально за два-три роки університети створили 2200 фірм для комерціалізації науково-технічних результатів. Університети та лабораторії вже не поглинають фінансові кошти з бюджету, а генерують їх для американської економіки, створивши 260 тис. робочих місць. Відтоді щороку 40—50 млрд. дол. вливається в бюджет США за рахунок обігу приватизованої інтелектуальної держвласності. При цьому закон жорстко обумовлює: якщо, приміром, продаєш не комерціалізовану на батьківщині інтелектуальну власність за кордон, маєш відшкодувати державі її витрати.
1985 року державну монополію на винаходи, створені в державному секторі, було скасовано і в Англії. Без цього інтелектуальна власність однаково розкрадається, і ми ставимо в явно нерівні умови своїх розробників і науковців. Існує загроза, що значна частина легалізованих нових знань прийде до нас із-за кордону. Водночас за державою має залишатися право використовувати результати наукової діяльності, необхідні для здійснення державних функцій у галузі забезпечення оборони та безпеки. А поки до закону Бай-Доула ми не дійшли, для початку потрібно хоча б вирішити проблему розсекречення накопичених ноу-хау військового та подвійного призначення, які держава має намір продати. Хоча б раз на рік варто заглядати до цього запасника та знімати гриф таємності з розробок, що застарівають, адже кожні п’ять—десять років відбувається якісно новий науково-технічний стрибок. А технологій другої свіжості просто не буває...