Вітчизняна політика успішно заміняє Україні Голлівуд.
Але, на жаль, лише за напругою політичних шоу і кількістю акторів. Чверть мільйона яких своїми депутатськими мандатами визначають настрій решті 46 мільйонам. Із доволі скромним, як уважає глядач, успіхом.
Із фракційними мутаціями депутатів мало розібратися підрихтоване виборче законодавство. Щоб накрити перевертнів-перебіжчиків імперативом і повернути їх у материнське лоно або ж зовсім позбавити депутатських мандатів. Та коли виходити з причинно-наслідкових чинників, то починати варто було б, мабуть, із питання доцільності існування пропорційних «літунів у партійних мішках». Тобто виборів за партійними списками, коли кожен депутат зобов’язаний своїм мандатом партії більшою мірою, ніж виборцеві. А виходить, будь-які персональні зобов’язання перед громадянами, приміром, Вінницької чи якоїсь іншої області, в депутата відсутні.
Ще минулої осені, коли про позачергові вибори привселюдно не йшлося, опитування Центру Разумкова засвідчило вкрай негативне ставлення більшості респондентів до ідеї й далі обирати депутатів за партійними списками. Суспільство встигло зрозуміти, що його обдурили: завдяки закритим спискам у Верховній Раді й місцевих радах опинилися люди, які навряд чи потрапили б туди за іншої виборчої системи.
Випадково чи ні, але вже тоді корекцію виборчої реформи на марші розпочали органи влади на Вінниччині. Озброївшись чинним законом про місцеве самоврядування, який зобов’язує депутатів місцевих рад приймати громадян у громадських приймальнях, вони почали закріплювати кожного депутата за якоюсь «територією» (умовним округом). Звичайно, не без практичного інтересу, оскільки зі скасуванням мажоритарної системи місцева влада втратила багато важелів впливу на партійних лідерів. Останні мають у принципі враховувати інтереси регіонів, але насправді вся їхня політика тепер робиться майже виключно в Києві.
Та й сам виборець бажає бачити конкретно «свого депутата». На жаль, спроба вінничан ввести депутатів облради в проблеми виборців у районах суттєвих результатів не дала.
— Це виявилося утопією, — вважає голова обласної ради Григорій Заболотний. — Якщо депутат живе у Вінниці або Вінницькому районі (а таких в обласній раді 90%), він буде часто відвідувати дальній район? Ну, з’їздили вони два-три рази на рік, і що? А хто піклуватиметься про те, щоб в одному селі дорогу до цвинтаря зробили, в другому — школу відремонтували, у третьому — ФАП відкрили, з газифікацією вирішили питання? Умовне закріплення за округом має й умовний рівень відповідальності, й умовний рівень практичної користі. У раді мають бути місцеві кадри.
Як відомо, досвід — «син помилок трудних» дозволяє робити висновки глобального масштабу.
— Коли вибори в країні неминучі, хотілося б, щоб ВР була зовсім іншої якості. Оскільки в закритих списках політичних партій, де засвічено лише декілька лідерів спочатку, знову можуть виявитися ті, кого бути там не повинно. Треба змінювати ситуацію: внести зміни до закону про вибори депутатів, — переконаний Григорій Заболотний. — Є два варіанти: або п’ятдесят на п’ятдесят — половина партійців і половина мажоритарників, або відкриті списки партій. Тоді в кожному окрузі був би представник кожної партії, а виборці знали б, хто має лобіювати їхні територіальні інтереси. Інакше знову прийде безлика маса, яка на рівні Києва вирішуватиме свої проблеми, й будуть враховуватися тільки корпоративні або політичні інтереси. Ці зміни готуються протягом двох-трьох днів. І всі знають, як це вирішити, але, напевно, робити це невигідно. А нинішня виборча політика ніколи не приведе до зростання довіри народу до влади. Для успішного розвитку території потрібні депутати — патріоти своїх регіонів, а не «мішки з грішми». Саме на ці питання треба було б насамперед звернути увагу й президентові, й прем’єрові, й голові ВР.
— Нині слід говорити про створення системи, яка передбачає максимальну відповідальність перед виборцем, — вважає голова Вінницької облдержадміністрації Олександр Домбровський. — Вибори за партійними списками мають певний позитив, але серйозні вади в тому, що один-два лідери списку «протягують» за собою абсолютно невідомих людей, багато з них не розуміють, які закони мають ухвалюватися і чи можуть вони взагалі писати закони. Коли мова про політичну реформу, зміни певних конституційних акцентів, я думаю, передусім треба говорити про зміну виборчого законодавства в Україні. І не треба винаходити велосипеда — Європа, демократичний світ ці етапи вже давно пройшли. Шлях створення 450 одномандатних округів — найжорсткіша система, але, можливо, і найефективніша. Є другий варіант — сформувати в Україні певну кількість округів і на кожному з них — свій партійний список. Тоді за процентним результатом кожної партії певна кількість проходить до ВР. Обидві системи дадуть змогу істотно розширити палітру регіонального представництва у ВР і витягнути нормальних регіональних лідерів на рівень ухвалення рішень, щоб зробити динаміку розвитку держави більш позитивною.
…Нові вибори — нові очікування, нові обіцянки. Як і десять років тому, і два роки тому особливих змін не сталося. І навіть спитати нема з кого. Тим часом останні новини з ожилих партштабів свідчать, що партії не поспішають переходити до системи з відкритими списками. Позначається їх залежність від спонсорських грошей, які капітал віддає за прохідні місця у владу. Сперечатися про це фактично на ходу, звичайно, безглуздо. Можна спробувати докричатися до VIP-пасажирів експреса, який проноситься мимо. Щоб вони хоч на місцевому рівні виявили ласку до сподівань громад і людей. Простіше кажучи, повернути мажоритарку або бодай відмовитися від закритих списків в органах місцевої влади.