Аніж працювати намарно, краще взагалі не працювати. Саме такою логікою пояснили народні депутати своє рішення достроково вирушити в неформальну новорічну відпустку. Неформальну — оскільки офіційно вони... перебувають на роботі. «Працюють в округах» — чудова формула, яка залишилася незмінною з часів існування мажоритарної системи. Наступного разу в сесійному залі парламентарії мають намір зібратися аж 19 січня, після першого туру президентських виборів.
Більше за всіх рішенням колег обурювався віце-спікер Микола Томенко. Мовляв, його ініціатор — Юрій Бут — і сам не надто часто приходить у Раду, а тепер і іншим не дає попрацювати. А роботи, мовляв, непочатий край. Втім, пропозицію Бута депутати насправді відхилили, а прийняли практично ідентичну пропозицію регіоналки Ірини Акімової. Причому в ПР відразу пообіцяли зібратися на позачергове засідання, якщо уряд подасть проект бюджету на наступний рік. Але в Кабміні, певне, із цим квапитися не хочуть. І Томенко відразу визнав, що задумка із позачерговим засіданням особливого сенсу не має, кворуму, мовляв, все одно не буде. На Банковій, щоправда, натякнули: річ навіть не в бюджеті. А в тім, що прем’єр побоюється розвалу і без того дихаючої на ладан коаліції, і тому банально перестраховується — адже будь-яка заява про вихід зі складу коаліції вважається офіційною тільки після того, як її оголошено на пленарному засіданні Ради. Тож швидше за все канікули переривати ніхто не буде, і нардепи будуть вільні до водохресних морозів.
І зможуть нарешті зосередитися на виборчій кампанії. Адже чимало народних обранців уже кілька місяців працюють не стільки в Раді, скільки в штабах кандидатів. Або «в полі» — як агітатори. А дехто й сам балотується. До того ж додаткові парламентські канікули — непоганий привід заявити про свою позицію. Арсеній Яценюк, скажімо, вже поспішив зазначити, що «не бачить ніякої трагедії в тому, що Рада пішла у відпустку, бо вона з неї й не виходила». З вуст людини, котра ще недавно сама керувала ЦИМ парламентом, а на початку виборчої кампанії оголосила, що взагалі не бачить сенсу з’являтися в сесійному залі, викриття «тнероб із мандатами» прозвучало особливо пікантно. Але одкровення Арсенія Петровича на цьому не закінчилися. Екс-спікер із пафосом Че Гевари проголосив, що Верховна Рада — «не парламент, а закрите акціонерне товариство, точніше — хунта, яка має бути розпущена на конституційних підствах». Між іншим, іспанською «хунта» означає те саме, що українською «рада», тож різкість формулювань, певне, мала компенсувати приземленість мотивів. Занадто вже очевидною є зацікавленість Яценюка в якнайшвидших парламентських виборах, які дають змогу конвертувати впізнаваність і підталий рейтинг у щось політично істотне.
У Сергія Тігіпка висновки не менш стратегічного масштабу. Він упевнений, що рішення депутатів скасувати два засідання демонструє — ні більше, ні менше — недієздатність правлячих еліт і неспроможність моделі парламентської республіки. Ну а далі — торованим шляхом: «Країні потрібен сильний президент, готовий на себе взяти відповідальність... Потрібен лідер, який не йтиме у відпустку в той момент, коли всі сфери державного життя у кризовому стані». Для колишнього глави Нацбанку, котрий узяв 2004-го «відгули», щоб очолити штаб одного з кандидатів, заява, безперечно, смілива. Я навіть сказав би — зухвало самокритична. Чи це натяк на Володимира Литвина? Зрештою ні Віктор Ющенко, ні Юлія Тимошенко у відпустку іти навіть не збираються. Прем’єр навіть заробила на цьому «жовту картку» від Центрвиборчкому...
Юлія Володимирівна, до речі, останнім часом розчарувалася у вітчизняному парламентаризмі не менше за Сергія Тігіпка. А ще ж кілька років тому вона зчинила неабиякий галас своєю заявою на підтримку «чистої парламентської республіки». Тепер Тимошенко обіцяє виборцям «сильну, президентську, чітку, консолідовану владу в Україні». Як єдиний засіб від «хаосу, безпорадності і дурості». Ну а Віктор Андрійович — «за» президента із широкими повноваженнями за визначенням: по-перше, на цьому посту він бачить тільки себе, а по-друге... ні, мабуть, досить буде й того, що «по-перше». Зазначимо, що у своїй критиці Верховної Ради Ющенко давно вже переплюнув і Леоніда Кравчука, і навіть такого авторитариста, як Леонід Кучма. Другий президент парламенту дуже не любив, але принаймні публічно не заявляв, що вищий законодавчий орган складається з убивць і педофілів. Можливо, тому зрештою Кучма погодився з ідеєю конституційної реформи. А від Ющенка чекати доброго слова на адресу парламентської республіки після таких звинувачень було б просто блюзнірством...
Дивовижно, втім, що, критикуючи конституційну реформу за невиправдане звуження президентських повноважень і зайві перекоси на користь парламентської моделі, на Банковій, як, утім, і в штабах інших кандидатів, ніби не помічають, що вплив Верховної Ради насправді не зростає, а падає. І парламент фактично перестає бути елементом політичної системи, одну за одною втрачаючи — не формально, а фактично — свої функції.
Це вже не представницький орган. Депутати давно вже представляють не виборців, і навіть не партії та блоки, а партійних лідерів і їхніх партнерів — не стільки навіть політичних, скільки фінансових. Але, на відміну від виборців, лідери й симпатизуючі їм олігархи не потребують політичних посередників для того, щоб домовлятися між собою. Парламент, попри розширення його повноважень, так і не став центром ухвалення рішень. Ні стратегічних, ні навіть тактичних.
Більше того, Верховна Рада перестала бути радою, тобто місцем, де радяться. Домовляються в кращому разі керівники фракцій у кабінеті спікера, а депутати іноді тижнями нудяться в очікуванні рішень, які їм спустять «згори». А якщо «згори», то Рада перестає бути Верховною. Над нею — де-факто, а іноді й де-юре — вивищуються інші посадовці, починаючи з президента і прем’єра, котрі фактично керують діяльністю законодавчого органу.
Втім, і законодавчим органом український парламент можна назвати вже з натяжкою. Не тільки тому, що закони ним майже не ухвалюються — нинішній склад Ради поступається в цьому практично всім своїм попередникам. Більшість актів, які голосуються в парламенті, — це не більше ніж елементи технологій непарламентських центрів впливу: Банкової, Турівської, Липської, і їх ухвалення чи відхилення оцінюється не за тим, наскільки якісним є той чи інший документ, і вже тим більше не тому, наскільки він полегшить чи ускладнить життя громадян. Головний критерій — хто виграв і хто програв у цьому змаганні: президент, уряд чи опозиція із тимчасовими союзниками?
Один час здавалося, що, втративши свої державні функції, Рада залишиться всього лише «говорильнею» (у початковому французькому значенні слова parliament) і місцем для політичних шоу. Благо, досвід є — ще з часів, коли депутат Тимошенко псувала своїми підборами взуття депутата Суркіса, а Михайло Бродський «розпльовувався» з Ярославом Кендзьором. Раду навіть устигли за це розкритикувати. Як виявилося — передчасно. Оскільки сьогодні в ролі майданчика для шоу сесійний зал поступився місцем телевізійним студіям. Там парламентарії почуваються комфортніше. Можливо, допомагає те, що від з’ясовування стосунків їх не відволікає неминуче в будинку Верховної Ради виконання якихось формальних процедур у вигляді реєстрацій і голосувань. А скоріш за все — вони розуміють, що сигнал до глядача дійде швидше, ніж до виборця. Та й режисура телешоу помітно виграє порівняно зі звичайними трансляціями пленарних засідань. І навіщо в такому разі взагалі приходити до сесійного залу?
Нескінченні «Свободи» виявилися настільки вдалою імітацією парламентської діяльності, що пересічний глядач узагалі може не здогадуватися, засідає чи ні Верховна Рада. І, хоч як сумно це для народних обранців, фактичне зникнення парламенту швидше за все не справить особливого враження на співгромадян. Хіба що політикам не знадобиться з якихось міркувань гальванізувати інтерес публіки... А якщо вони навчаться знаходити спільну мову, не користуючись таким інструментом, як Рада, «пропажа» вищого законодавчого органу може залишитися непоміченою. Депутати, втім, можуть іще знадобитися. Як мінімум один раз. Аби поставити крапку в експерименті в «демократичній» комедії. Зрештою навіть Наполеон Бонапарт, який розігнав 18 брюмера парламент, потім змушений був збирати в залі засідань народних обранців, які, настрахані гренадерами Мюрата, розбіглися по всьому парку Сен-Клу. Майбутньому імператору французів напевне пощастило. Уявляєте, якби депутати цього дня вирішили «працювати в округах»?