Як відомо, один з давньогрецьких міфів розповідає про скульптора Пігмаліона, який створив таку прекрасну статую, що закохався в неї і почав потай бажати, щоб вона ожила. Бажання було таким сильним і нав'язливим, що одного разу Афродіта таки зглянулася над нещасним безумцем і оживила створеного ним ідола.
Цей міф чудово підходить як інструмент для препарування нашої політичної реальності, що склалася навколо Донбасу. Причому трупний сморід тим ближче, чим ближче літній період, на який теоретично мають припасти й вибори на окупованій території і (як нещодавно виявилося) амністія, якої вимагають бойовики за звільнення українських заручників. Власне, щоб розкрити весь мінський процес, досить, як і в анатомії, лише однієї його частини. Саме в цьому ключі амністія так важлива на сьогодні.
Дискусія про державні індульгенції для "тих, хто схибив" триває вже дуже давно. Внесена в "дорожню карту", вона слугує подразником, який викликає національний головний біль, і таким же приводом для маніпуляцій любителів георгіївських стрічок. Останні, в особі головного "республіканця" О.Захарченка, за період мінських торгів встигли наговорити стільки відвертостей, що могли б уже скласти антологію "антимінська". Серед них і постійна мантра про те, що Україна - ворожа держава, і що "ДНР" не має до неї жодного стосунку, і що парламент повинен погодити з "Народною радою" українську Конституцію і багато-багато іншого… Сюди ж входять і останні заяви про амністію при постійній роботі гармат у районі ДАП і Авдіївки. І це вже не кажучи про те, що вимагати амністії від держави, яку вважаєш іноземною, - однаково що зраджувати повію з дружиною. Ситуація надто вже нагадує сентенцію "вона не хоче, а мені й не треба".
Тонкість леза, з якого колись починався дипломатичний "Мінськ", у зрізі амністії перетворилася на абсурд і глухий кут, так само як і кожен з пунктів єдиного на сьогодні національного плану.
Тут слід зробити невеликий екскурс в історію. А що, власне, за публіка нині наповнює собою "збройні сили "ДНР"? Спробувавши відповісти на це запитання, ми зрозуміємо, наскільки далека ідея амністії від реального стану речей, - так само як далекий від нього й сам "Мінськ", що відгонить запахом білоруських боліт.
Як і влітку 2014-го, доблесні війська "русского мира" поповнюються з трьох "джерел": місцевого люду, приїжджих найманців і регулярних частин РФ. У процентному співвідношенні частка місцевих упала в кілька разів: відповідно до класичних великодержавних рецептів, їх використовували як "гарматне м'ясо", затикаючи дірки на фронті протягом усього 2014-го - початку 2015-го. Звідси - досить сумна соціологія. Якщо труни "відпускників" "почесно" відправляють назад у Росію, а всі інші охочі до гострих відчуттів з РФ поповнюють донецькі кладовища, то місцевих часто-густо просто загрібають екскаваторним ковшем де-небудь у районі Донецького коксохімзаводу. Попри це, саме місцевий контингент і становить основний амністований електорат: так чи інакше, українського паспорта їх іще ніхто не позбавляв. Та от парадокс: амністія для більшості місцевих, які вижили, важлива не більше, ніж перейменований Радою макіївський мікрорайон.
Чому? Все дуже просто. Більшість учорашніх "ополченців" Макіївки, Донецька або Тореза вже півроку як успішно залишили свої частини, дезертирувавши або звільнившись і занурившись із головою в одну з найбільш значимих "скріп" - запій. Кожен з них повернувся до свого звичного довоєнного існування і тепер по 12 годин віддає роботі з зарплатою 6200 руб., аби мати можливість в інші 12 годин напиватися так, щоб не пам'ятати про завтрашній день. Амністія, яка відкриває шлях до українських реалій, жодним чином цих реалій не змінює, усвідомлення чого просочується навіть у пропитий мозок тих, хто потенційно може бути амністований.
Учорашній шахтар, який раптом почав штовхати колесо історії 2014-го, а потім повернувся на рідну шахту 2016-го, в останню чергу думає про перспективу бути прощеним і почати нове життя, не вважаючи себе ні винним, ні здатним до цього самого нового життя. За два роки війни навряд чи бодай раз довелося чути про щире каяття або помилку, хоча в багатьох, хто звільнився з лав "ополчення", справді був шанс прийти з повинною за програмою СБУ. Але всі вважали за краще вантажити хури й лагодити зливні бачки - залежно від того, хто в чому знайшов себе "на цивілці".
Що, до речі, не знімає запитань і до держави, яка виявилася нездатною сформулювати якісну різницю між українським Бахмутом і окупованою Макіївкою.
Хай там як, але більшості представників місцевого контингенту наплювати на обіцяну індульгенцію. Хтось справді не проти бути прощеним хіба для того, щоб мати можливість безперешкодно виїжджати в той-таки Бахмут по дешеві "нацистські" ковбасу й сосиски.
До другої групи входять і зовсім заїжджі гості: це люди, які приїхали в Донбас на сафарі. Не слід думати, що це виключно росіяни. Є тут і сербські четники, і "воїни Аллаха", і французькі соціалісти, і навіть два-три американці, які вважають Обаму міжнародним злочинцем, якщо вірити репортажам LifeNews. Є й геть специфічний контингент з Латинської Америки, який чомусь вважає себе "воїнами Вальгалли". До слова, базуються бразильські скандинави в "русскомирной" Макіївці. Але російських гостей усе ж таки найбільше. Розсортувати цю публіку за будь-яким критерієм навряд чи можливо, хіба що зарахувавши їх усіх скопом до категорії експонатів ідейної кунсткамери. Що вже судити про те, хто з них скоював злочини, а хто - ні, до кого дотягнеться неабияк отерпла рука українського правосуддя, а хто продовжить ненавидіти Обаму десь у Сан-Паулу…
І, нарешті, найбільш делікатний момент. Мова про бійців регулярних частин РФ, що хизуються в камуфляжі без нашивок і питають, як доїхати до зупинки в трьохстах метрах від них. Попри те що багато хто з них відомий поіменно, вимога амністії для всіх учасників конфлікту перетворює можливий міжнародний трибунал на гру в одні ворота. На гру, в якій цинічне "їх там немає" перетвориться на знущальне "так ви всіх їх пробачили".
Зрозуміло, ці міркування навіть не зачіпають самої суті питання, стосуючись лише формального його боку. Диявол війни завжди в сатанинських деталях. Макіївський покрівельник, який, бувши командиром "Града" поклав взвод наших бійців, а потім продовжив кар'єру місцевого вантажника, на запитання "а не шкода тобі було українських бійців?" відповів просто: "Мені було шкода череду корів, яких ми поклали разом з їхнім взводом…" Чи видно в Мінську ці деталі, чи там лише переставляють фігурки, не вникаючи у справжні правила гри?
Іноді складається абсурдне враження, що єдина стратегія проти Кремля - це дотримуватися його стратегії, адже цей випадок, здається, Москва навіть не розглядає. Неможливо собі уявити, щоб ми виконали "Мінськ" у тому його божевільному тлумаченні, яке нав'язує нам Кремль: амністія - при щоденних обстрілах, вибори - при вагонах ракет, які везуть у Харцизьк.
І тут на сцену виходить наш міф. Якщо придивитися уважніше, то стане очевидно: втратити мету для одержимого так само фатально, як і досягти її. Всі розмови про амністію, вибори й зміну Конституції важливі лише в тій частині, в якій вони неможливі. І саме в їх неможливості й полягає головний козир Кремля.
Хоч як слізно Пігмаліон благав Афродіту оживити його статую, потай він готовий вічно просити. Про що греки тактовно умовчують.