UA / RU
Підтримати ZN.ua

Приборкання Системи

Як і всі пострадянські демократії, Україна — країна кухонних політологів. Усамітніться з українцем на кухні — і хвилин за двадцять він ознайомить вас із своїм поглядом на майбутнє Вітчизни...

Автор: Олександр Щерба
«Це вони 1990-го косилися на голодуючих студентів...» Фото: Василь Артюшенко
Як і всі пострадянські демократії, Україна — країна кухонних політологів. Усамітніться з українцем на кухні — і хвилин за двадцять він ознайомить вас із своїм поглядом на майбутнє Вітчизни. Превалюють два погляди: песимістичний і трагічний. Трагічний — нічого хорошого в цій країні не буде. Песимістичний — нічого хорошого в цій країні не буде, поки не виросте нове покоління. Тобто поки не минуть горезвісні біблійні 40 років і не помре останній народжений у Радянському Союзі раб.

Ця теорія природного оновлення України через відмирання несвідомого баласту така ж стара, як і непереконлива. Достатньо кілька років попрацювати на державній службі, аби усвідомити: по-перше, реально правляча в Україні бюрократична Система хоча й народилася в радянські часи, та не є чимось специфічно радянським. А по-друге, вона зовсім не збирається відмирати природним способом. Подивіться в очі нинішніх молодих бюрократів — і ви побачите нове обличчя старої Системи, яка успішно регенерує в нових умовах. Так само, як вона пристосувала під себе горбачовську гласність і перебудову, вона пристосовує під себе і демократію, і ринкову економіку в їхній убогій інтерпретації а ля Україна.

Незалежно від політичних пертурбацій, змін ідеологій та ідеологічного забарвлення Україною править та сама сила — масивний, непереможний, монолітний і непробивний у своїй інертності чиновницький апарат. Переважна більшість наших президентів, народних депутатів і міністрів була свого часу ретельно дібрана, вихована і вигодувана цією Системою, яка є державою в державі. Я б навіть сказав, що вона й є наша справжня держава, тоді як усе інше (наприклад український бізнес) — то тільки гілки на величному розлогому дубі радянської/пострадянської/української бюрократії.

Минають роки, змінюється влада і політичні вітри, але чиновник залишається незмінним. Це він 1990 року несхвально косився на голодуючих у центрі Києва студентів і тихо, але наполегливо закликав не розгойдувати човна. Це він у серпні 1991-го з обережним розумінням сприйняв тремтячі руки Янаєва. Це він через кілька днів з непідробним ентузіазмом сприйняв Декларацію про незалежність України, а вже у вересні бадьоро штампував документи свіжопроголошеною державною мовою і закликав думати не про особисті інтереси, а про «нашу незалежну Україну». Це він підтримував лідера національно-демократичних сил Леоніда Кравчука в липні 1994-го. Це він так само рішуче підставив плече прибічнику зближення з Росією Леонідові Кучмі в серпні того ж року. Це він говорив про те, що «стабільність над усе» у листопаді
2004-го. Це він рішуче замахав помаранчевим прапорцем і дружно закричав «Ю-щен-ко!» після Майдану.

У чому суть цієї Системи? У чому джерело її непереможної життєздатності? І головне: як її реформувати? Можливо, це — одне з головних питань, від якого залежить подальший розвиток України. Тому що не Росія, не Радянський Союз, не Америка, не східні «совки» і не західні «бандери» гальмують рух України вперед. Його гальмує чиновницька Система, яка є справжнім господарем країни і яка практично не змінилася з радянських часів.

Багато років тому мені потрапив на очі цікавий документ — закрита інструкція Держдепу стосовно принципів призначення американських послів. З погляду українських реалій вона мала незбагненний, єретичний характер. У ній зазначалося, що на посаду керівників високого рівня найбільше підходять люди, які мають у своїй кар’єрі яскраві досягнення — ті, хто зміг виділитися із загальної маси, вийти за рамки рутинного процесу, здивувати і запам’ятатися. Інструкція попереджала, що кар’єра людей такого складу часто розвивається нерівно, але наявність помилок або суперечливих моментів не має ставити під сумнів їхню цінність для Системи. Далі було застереження проти висування на ключові посади «старанних виконавців», людей конформістського складу, оскільки вони, опинившись на лідируючих ролях, схильні (а) перекладати відповідальність на інших і (б) придушувати творче начало у підлеглих.

Українська державна служба побудована на діаметрально протилежному принципі. «Старанне виконавство» — це її стрижень, фундамент і ідеологія. Перебування в Системі, де планка стоїть на надзвичайно низькому рівні, де робота зводиться до забезпечення не результату, а процесу, тобто круговороту паперів у природі, накладає відбиток на світосприйняття. В таких умовах єдиний шлях для успішної кар’єри — працювати за торованою схемою, не ризикувати. Ідеал українського керівника — це позитивний, у міру строгий, але приємний у взаєминах чиновник, що протягом своєї кар’єри примудрився не наступити на мозоль жодному зі своїх численних начальників. Його головні таланти — чиновницький інстинкт, а також непередавана, невідчутна на смак і невловима оком субстанція за назвою «дар керівника», яка у наших умовах не має жодного стосунку до створення в колективі робочої атмосфери або до видачі на-гора якісного інтелектуального продукту.

Тоді як західна державна машина перебуває в безупинному пошуку Особистостей на велику букву О, українська бюрократична Система перебуває в такому ж безперервному пошуку міцних Господарників на велику букву «Г». У той час як західна державна машина шукає інтелектуалів, українська Система інтелект не те щоб відкидає, ні, але вона завжди ставить його на другорядну, підпорядковану позицію. У нашій Системі прихисток інтелекту — приймальня, курилка, кухня. Інтелектуал — це штучний супутник, не здатний ефективно існувати поза орбітою «міцного господарника» — справжнього господаря ситуації. Ці дві особи існують поруч, але насправді належать до різних каст, які кристалізуються і відокремлюються одне від одного в процесі кар’єрного просування. У цьому другорядному, підпорядкованому становищі інтелекту в Українській державі я схильний бачити джерело її, держави, слабості.

Зруйнувати такий порядок речей «до основанья» — не можна. Усі спроби приборкати Систему закінчуються приборканням самих приборкувачів. Потрібна ретельна, поетапна реформа зсередини, хоча це й є найпідступніший поворот на всьому шляху. Адже, будьте певні, вже в чому, а в питанні власного реформування Система охоче підставить дружнє плече. Ніщо не зміцнює, не тонізує Систему так добре, як середнього масштабу реформа, проведена за її ж правилами. Будь ласка, каже Система, давайте напишемо Концепцію мого реформування. Потім напишемо План дій з реалізації Концепції реформування. Потім створимо Робочу групу з виконання Плану дій з реалізації Концепції. А потім — о, це буде вінцем усього зачину! — заслухаємо Звіт Робочої групи з виконання Плану дій з реалізації Концепції з реформування Системи. Усе відбудеться за звичайним, випробуваним сценарієм, і закон Паркінсона вкотре прокотиться Україною переможною ходою.

Коли ж ми зацікавлені в реальній, а не фіктивній реформі, то маємо використати як мінімум дві протиотрути.

Перша — це люди, котрі не є її продуктом і не замкнені на ній. Систему можна змінити, перепрограмувати лише дозованим, чітко розрахованим введенням у неї сторонніх елементів. Їхнє завдання — не руйнація, а поступове зміщення пріоритетів із забезпечення процесу на забезпечення результату.

Наприклад, багатьох років незалежності виявилося достатньо, щоб побачити: реформування українського законодавства не веде до зміцнення законності. Непрофесійна міліція не виявляє злочинів, корумпована прокуратура не розслідує їх, а куплені з усіма бебехами суди трактують закон виключно в річищі інтересів тих, хто їх із бебехами купив. І хай цей закон буде тричі сучасний і справедливий, достатньо елементарної логіки і трохи досвіду, щоб десять разів його оминути в потрібному для зацікавленої сторони напрямі.

Отак, легким порухом верховенство права перетворюється на елегантне верховенство корупції. Результатом є не просто тотальне безправ’я по-українськи. Розмивається сама межа між добром і злом, справедливістю і безправ’ям. Народ, суспільство перестають вірити, що справедливість загалом можлива.

У такій ситуації важливий бодай один прецедент, який показує, що справедливість у країні все-таки є. Національний лідер — хоч би ким він був — має подбати, щоб у країні була принаймні одна слідча група, яка могла б розкрити принаймні один резонансний злочин, і щоб був принаймні один сміливий суддя, готовий покарати злочинця за всією суворістю існуючого на папері, але безрезультатного досі закону. І щоб це побачив кожен українець на екранах своїх телевізорів. Треба з чогось починати. Треба дати народу відчуття, що справедливість можлива. І вже потім можна доводити, що вона неминуча, тобто, що в нас є оте саме верховенство права.

Не треба і неможливо змінювати усе і відразу. Тим більше не потрібно і навіть небезпечно спиратися в цій справі на чиновників. У цьому була помилка Ющенка та інших «реформаторів», котрі намагалися розв’язувати проблеми України з допомогою Системи, тоді як саме вона й є головною проблемою. Спиратися треба на окремих людей — рішучих, компетентних, які не бояться ні бідності, ні ганьби (бо Система зробить усе, аби їх знищити морально, фінансово і, можливо, фізично). Треба покладатися на їхню честь і совість, хоча ніхто не дасть гарантії, що серед них не знайдеться свого юди. Іншого шляху немає. Тому що, окрім людей продажних, в Україні є люди чесні, готові багато чого робити заради своїх ідеалів. Більш того, тільки вони й можуть змінити Систему. Потрібен талант справжнього політичного лідера, щоб цих людей (а) знайти, (б) мотивувати, (в) захистити від Системи.

І тут ми переходимо до другої протиотрути — побудови «системи в системі». До неї вдався Володимир Путін, коли наповнив російську державну машину вихідцями зі спецслужб. У кожному державному органі, на кожній гілці державної влади розмістилося павутиння, замкнене на президента і підпорядковане президентові. І хоча цілі, які стоять перед цим павутинням, в умовах імперії відрізняються від цілей, які ставляться в умовах демократії західного зразка, менеджерську схему було обрано правильну та ефективну. За 10 років до Путіна таку саму реформаторську операцію було здійснено в Польщі з тієї лише різницею, що ідеологічне забарвлення було іншим і замість путінських кагебістів там фігурували валенсівські члени профспілки «Солідарність».

Зважаючи на могутність української Системи, її реформування матиме характер швидкоплинної, прихованої, але нещадної війни. Вона вимагатиме чіткої, цілеспрямованої схеми дій, схожої на якусь піраміду. Лідер нації мусить сформувати навколо себе команду молодих рішучих професіоналів. Кожен із цих професіоналів повинен мати п’ять-шість довірених осіб на ключових посадах у доручених їм адміністративних одиницях. Робота має будуватися таким чином, щоб захистити цих довірених осіб від наймогутнішої зброї Системи — паперового потоку, яким неминуче завалять будь-якого управлінця високого рівня. Довірені особи повинні опікуватися тільки обмеженим колом питань, визначених як стратегічно важливі. Наприклад, захист прав інвесторів, розслідування резонансних злочинів, модернізація державного апарату тощо. Отже, від верху до низу має вийти мережа, «система в системі», яка підпорядкована главі держави і координує з ним свої дії.

Очевидна проблема України в тому, що в неї немає готової обойми кадрів, яку за бажання можна було б, наче компакт-диск, вставити в існуючу Систему і тим самим перепрограмувати в новому напрямі. Цю обойму треба добирати — індивідуально, вручну і вже точно не по-ющенківськи.

Тому що пріснопам’ятний прихід у владу помаранчевої братії на міністерському, обласному, районному рівнях нагадував за організованістю і продуманістю в’їзд банди Зеленого в Жмеринку — хвацький, нещадний, безглуздий і з таким самим ганебним зрештою відступом. З висоти прожитих років бачиш, що від Ющенка з товаришами важко було чекати іншого, та річ, власне, вже не в них.

Після революції минуло доволі часу, щоб розумні люди як у помаранчевому, так і в синьому таборі усвідомили для себе: справжній поділ політичної України — не за забарвленням, географією чи історією. Справжній поділ — між тими, хто може чесно робити свою справу, і вигодуваними Системою паразитами, зокрема й ідеологічними. Завдання справжнього національного лідера України (якщо він постане з темряви на майбутніх виборах) — стати лідером амбіційної молоді з сучасним мисленням, готової заради свого особистого успіху та успіху країни піднятися над ідеологічними чварами початкового етапу української незалежності.

Система сильна, але не всесильна, живуча, але не безсмертна. Її можна зрушити з місця, переспрямувати, модернізувати. Для цього потрібні політична воля, політична сміливість і політична мудрість на рівні керівництва країни. З погляду європейських реалій не так багато. На ту саму Польщу світ подивився по-новому не тоді, коли польська економіка почала бити рекорди зростання, а коли її стали представляти на міжнародній арені люди, які були зрозумілі світові і говорили з ним однією мовою. Рано чи пізно це станеться і в Україні, адже якимось загадковим чином, немов трава крізь асфальт, у цій країні розум усе ж таки пробивається до світла. Дуже хочеться, щоб він пробився вже 17 січня 2010 року.