Рудиментом демократії багато політиків та політологів вважають таке явище, як державні ЗМІ. Наприкінці минулого року з цієї проблеми «Дзеркало тижня» подало добірку матеріалів, перший з яких так і називався: «Державні ЗМІ — рудимент. Сам відпаде чи допомагати треба?»
«ДТ» зокрема повідомило про подання до комітету Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації двох законопроектів: від Української асоціації видавців періодичної преси і від Національної спілки журналістів України, та головні тези цих документів. З ними мали змогу ознайомитися всі бажаючі, оскільки їхні тексти розміщені на сайтах вищеназваних організацій.
Відтоді з’ясувалися головні точки зору, і сьогодні редакція «ДТ» надає змогу викласти свої аргументи в дискусії п’яти представникам основних позицій, які склалися в професійній спільноті. З цих позицій витікає, що категорично ПРОТИ роздержавлення ЗМІ ніхто, здається, не виступає, але…
Навіть початок цього процесу оптимісти бачать не раніше наступного року, а обережні взагалі не називають конкретних термінів — тобто, у невизначеному майбутньому. Що ж до закінчення роздержавлення, то найшвидший варіант — через 3—5 років, а песимістичний — у тому ж неосяжному майбутньому.
Чиї аргументи виявилися переконливішими, кожен читач може визначити сам. А «ДТ» повернеться до проблеми, коли слово візьмуть читачі-споживачі друкованого слова, а також самі журналісти та редактори — представники тих ЗМІ, які свого часу вийшли з-під державної «парасольки», які готуються до такого кроку, та ті, хто зовсім не збирається цього робити.
Ваші аргументи, колеги!
Преса — не влада, бо преса — громадський контролер влади
Ігор ЛУБЧЕНКО, голова Національної спілки журналістів України
Дехто з політиків компліментарно називає нас четвертою владою. Та й самі журналісти частенько послуговуються цим терміном.
З цього приводу нагадаю: ми ніяка не влада — і не тому, що не маємо управлінських функцій. А тому, що ми принципово не повинні мати таких функцій! Ми повинні бути очима і вухами суспільства, давати йому неупереджену, об’єктивну інформацію, бути громадським контролером влади: стежити, наскільки влада чітко і повно здійснює даний їй народом мандат, наскільки професійно найняті народом чиновники виконують свої обв’язки.
Саме тому влада і преса у переважній більшості країн розділені. І коли там говорять про незалежність преси, то йдеться, перш за все, про незалежність ЗМІ саме від влади.
Європейські держави, їх лідери не відразу прийшли до розуміння необхідності відокремлення преси від влади. Наприклад, імператор Наполеон 1802 року запропонував одному з журналістів очолити урядове видання, аби впливати на громадську думку. Журналіст відмовився від заманливої пропозиції, пояснивши: «Як тільки дізнаються, що видання контролюється урядом, йому перестануть довіряти».
Наполеон зрозумів правоту журналіста тільки через 13 років, коли повернувся з першого вигнання до Парижа: він вніс до конституції поправку про свободу преси.
Як бачимо, названі події відбувалися два століття тому. А у нашому суспільстві, на жаль, багато хто і досі не зрозумів, що у демократичній державі не може бути за визначенням таких ЗМІ, які підпорядковані владі та фінансуються нею за рахунок платників податків. Бо ЗМІ, засновані владою, — це навіть не вчорашній, а вже позавчорашній день.
Таким чином, я не бачу принципової альтернативи роздержавленню ЗМІ. Питання полягає в іншому: на яких умовах, у які терміни?
А завдання НСЖУ я бачу у тому, щоб процес роздержавлення спрямувати в інтересах видань і трудових колективів. Звідсіля і наш законопроект, який так і називається: «Про створення економічних передумов роздержавлення державних і комунальних засобів масової інформації та визначення належності майна, необхідного для діяльності організацій, що здійснюють масову інформацію».
Цей документ, на мій погляд, найповніше відповідає інтересам журналістських колективів. Особливо — щодо газет в районах, які під час адміністративної реформи увійдуть до складу інших. Після того працівників цих видань проблема роздержавлення вже не буде хвилювати: у них просто заберуть приміщення, колектив виженуть на вулицю, не кажучи вже про те, що ніхто не стане давати гроші на випуск газети, яка залишилася «без хазяїна». Якщо ж ці колективи ще до адмінреформи будуть роздержавлені, вони мають одержати і приміщення, і майно — таким чином отримають шанс продовжити випуск видання.
Звичайно, можна, мов страус, сховати голову в пісок, але цей процес не зупинити. І заперечувати це — значить, просто займатися популізмом, не думаючи про майбутнє видань, а головне — про людей, які в них працюють.
На жаль, багато редакцій державних та комунальних ЗМІ, особливо їхні керівники, побоюються вирушати у «вільне плавання». Бо треба всерйоз займатися менеджментом, організацією збору реклами та оголошень, інших сфер діяльності. А цього ще не всі вміють, та й ніхто цих хитромудрощів не навчає.
Тут своє слово має сказати наша спілка. Минулого року Журфонд провів низку семінарів для працівників місцевих ЗМІ, зокрема, й з цієї проблеми. Створили «Школу молодих редакторів». Але цього замало: обласні організації спілки разом з відповідними структурами Держкомтелерадіо мають, на мій погляд, активніше працювати над цією проблемою.
Даремно дехто вважає роздержавлення небезпекою знищення національного інформаційного простору. Якщо, за твердженням керівників Держкомтелерадіо, у нас залишилося державними і комунальними лише 8 відсотків ЗМІ і інформаційний простір не рухнув, то чого ж боятися?
Я так розумію, що деякі місцеві керівники (та й частина наших колег) побоюються, що на сторінках газет після роздержавлення одразу зменшиться кількість портретів керівників, звітів з апаратних нарад, привітань чиновникам і від чиновників, звернень та подібних публікацій, які чомусь вважаються ознаками державної політики, але мають сумнівний стосунок до журналістики.
Якщо вже користуватися формулою «четверта влада», то хотів би наголосити: є така влада, яку обирають, і та, яку призначають. То преса — найлегітимніша влада, оскільки за газету чи журнал читачі голосують своїми власними гривнями щодня, щомісяця, щокварталу — набагато частіше, ніж за кандидатів у депутати.
Непокоїть тільки та обставина, що при передплаті, як і під час депутатських виборів, нерідко спрацьовує адміністративний ресурс. Голови райдержадміністрацій відверто заявляють, що їхні видання не мали б і таких, часом мізерних, тиражів, якби адміністрація не примушувала передплачувати ці видання підприємства та установи, розташовані в районі.
Таким чином, роздержавлення стає на порядок денний не тільки тому, що існування владних ЗМІ суперечить принципам демократичного суспільства, а й тому, що залежність від держадміністрацій, чиновників не дозволяє журналістам чесно виконувати свій професійний обов’язок, давати об’єктивну і неупереджену інформацію, підриває у громадян довіру до ЗМІ, а отже, ставить під загрозу існування цих видань у майбутньому.
Разом з тим, треба усвідомлювати, що країна вже втяглася у політичні баталії, пов’язані з наступними виборами президента України. У таких обставинах цивілізованого роздержавлення не може бути — йтиметься про політичні або економічні спекуляції. Як спілка, котра покликана захищати інтереси журналістів, ми не можемо штовхнути своїх колег у це протистояння: адже, як заручники ситуації, вони стануть ще й заручниками роздраю між політиками і олігархами.
Тому сьогодні робота організацій НСЖУ, вважаю, має бути спрямованою на роз’яснення позиції спілки щодо роздержавлення ЗМІ, вивчення конкретних умов кожної редакції, з’ясування належності приміщень, майна редакцій, навчання журналістських колективів досвіду роботи в ринкових умовах.
Не можна поспішати у такій справі
Іван Чиж, голова Державного комітету телебачення
і радіомовлення України
Важливим кроком переходу до розвинутої демократії є трансформація державної монополії на засоби масової інформації в автономні, незалежні, плюралістичні демократичні інститути, тобто роздержавлення засобів масової інформації.
Державний комітет телебачення і радіомовлення України здійснює роботу щодо удосконалення та систематизації інформаційного законодавства в порядку кодифікації із вилученням застарілих норм і внесенням змін та доповнень у відповідності з вимогами європейських стандартів. Це дасть можливість здійснити важливі кроки до формування ринку інформаційних послуг, сприяти його лібералізації та встановити межі його регулювання, розробити спільні правила доступу і роботи на ньому, забезпечити правовий захист і безпеку, захист права власності за нових умов глобалізації ринку інформаційних послуг, а також розвиток нових технологій.
Вирішення цих та інших питань стане гарантією для інвесторів, забезпечить порядок у цільовому використанні інвестицій і дозволить обмежити монополістів. Крім того, це дасть можливість здійснити реформування засобів масової інформації та створення суспільного телерадіомовлення.
На думку комітету, лише за цих умов можливе роздержавлення засобів масової інформації. Тобто, якщо ми плануємо роздержавлення державних засобів масової інформації, необхідно подбати про ефективного інвестора, який не знищить їх, а, навпаки, буде опікуватися їхнім розвитком і матиме для цього відповідні умови.
В умовах жалюгідного стану рекламного ринку і, внаслідок цього, далеко не самодостатнього характеру інформаційної сфери, чесний ефективний інвестор з’явитися не може, адже у безприбутковій галузі економічні мотиви відсутні, а політичні — і без цього домінують у вітчизняному інформаційному просторі. В умовах ще не сформованого цивілізованого ринку інформаційних послуг європейського зразка це скоріш за все призведе не до подальшого утвердження свободи слова, а до її звуження.
Аналіз свідчить, що недержавні засоби масової інформації більш залежні від національних олігархів або іноземних впливових сил і менш вільні у виборі позиції з найбільш болючих проблем, аніж державні.
Роздержавлення засобів масової інформації за існуючих умов у цій ситуації безперечно породить низку гострих суспільних суперечностей і нових проблем. Зокрема таких, як проблема доступу наших громадян до інформації про діяльність органів виконавчої влади та життя регіонів, прав органів державної влади та органів самоврядування на заснування засобів масової інформації і, відповідно, свободу слова та інформаційної діяльності тощо. Значно загостриться й мовне питання, а воно і без того далеко непросте. Не треба забувати і про долю багатьох журналістів.
Вважаємо, що сьогодні нам усім потрібне не миттєве роздержавлення, а спільна, системна, продумана законотворча робота в порядку кодифікації з прогнозованими позитивними наслідками для України, які забезпечили б:
по-перше, повну реалізацію конституційного права на свободу слова та інформацію і виключили б можливість спекуляцій у цій царині як окремими державними посадовцями із спотвореним уявленням про мораль, так і власниками (засновниками) редакцій і засобів масової інформації;
по-друге, зміну форм і методів роботи органів державної влади (законодавчої, виконавчої, судової) та органів місцевого самоврядування із засобами масової інформації в умовах їхньої свободи і незалежності.
Уважно вивчивши запропоновані Національною спілкою журналістів України та Українською асоціацією видавців періодичної преси законопроекти, Держкомтелерадіо України зазначає, що в цілому вони є прогресивними і такими, які відповідають вимогам часу.
Проте із зазначених документів напрошується висновок, що їх автори намагаються створити умови для ліквідації залишків джерел інформації органів державної влади та органів самоврядування, які є на сьогодні ще незалежними від олігархів, і в порушення саме названих документів підготувати підґрунтя для монополізації ЗМІ і контролю над пресою.
Неприпустимо ігнорується у законопроектах і значне погіршення соціального захисту журналістів засобів масової інформації при їх роздержавленні, втрати ними пільг, доплат (а то й роботи), визначених постановою Кабінету міністрів України від 15 березня 1999 року за №377 «Про реалізацію статей 14 і 16 Закону України «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів».
Держкомтелерадіо України ще раз наголошує на необхідності зваженого підходу до процесу реформування інформаційної сфери (роздержавлення засобів масової інформації), на створенні для цього відповідної суспільної, матеріально-технічної та правової бази і, як складової цього, цивілізованого ринку інформаційних послуг.
З метою реалізації ефективної, зрозумілої громадянам соціальної та економічної політики, формування зрілого громадянського суспільства, забезпечення конституційного права на свободу слова та інформаційної діяльності, зміцнення авторитету держави та керуючись законами України «Про місцеве самоврядування в Україні», «Про місцеві державні адміністрації», «Про закупівлю товарів, робіт та послуг за державні кошти», Держкомтелерадіо України запропоновано головам Верховної Ради України і Ради міністрів АР Крим, головам обласних, Київської та Севастопольської міських рад і державних адміністрацій при формуванні бюджетів на наступні роки передбачати фінансування заохочувальних грантів для місцевих електронних та друкованих засобів масової інформації всіх форм власності за найкраще висвітлення ними життя регіонів за окремими тематичними напрямами.
Крім того, голова Держкомтелерадіо звернувся до голів Верховної Ради України і Ради міністрів АР Крим, голів обласних, Київської та Севастопольської міських рад і державних адміністрацій з рекомендацією завершити процес передачі у власність редакцій державних (комунальних) періодичних видань майна та приміщень, якими вони користуються у даний час.
На сьогодні повністю стали розпорядниками майна і приміщень комунальні редакції Волині. Триває ця робота у 20 областях: Вінницькій, Дніпропетровській, Донецькій, Житомирській, Запорізькій, Івано-Франківській, Кіровоградській, Київській, Луганській, Миколаївській, Одеській, Полтавській, Рівненській, Сумській, Харківській, Хмельницькій, Черкаській, Чернігівській та Чернівецькій. Водночас Київська міськдержадміністрація вважає, що безоплатна передача приміщень з однієї форми власності до іншої можлива лише за умови здійснення еквівалентного обміну.
Дякуємо «Дзеркалу тижня» за проявлену ініціативу у висвітленні даної проблеми.
Сподіваємося на порозуміння ініціаторів
Микола ТОМЕНКО, голова комітету Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації
Роздержавлення ЗМІ — проблема, яка давно на часі. Йому немає альтернативи. Однак провадити його необхідно поступово і виважено. «Прихватизація» в інформаційній сфері може мати ще більш згубні наслідки, ніж в економіці. Крім того, роздержавлення неминуче породить низку соціальних протиріч, а у разі непрофесійного підходу до його проведення може поставити під загрозу саме існування колишніх державних і комунальних ЗМІ.
На користь роздержавлення ЗМІ можу навести цілу низку аргументів. В основному вони зводяться до наступного. По-перше, існування ЗМІ державної і комунальної форм власності, ЗМІ, які фактично посідають привілейоване становище у порівнянні з іншими представниками галузі, ЗМІ, які часто навіть не зацікавлені в певному економічному результаті, підриває конкурентні основи інформаційного ринку. Таким чином, ми можемо говорити про те, що держава сьогодні — єдиний «гравець» на ринку масової інформації, який відкрито порушує антимонопольні обмеження, що існують для інших суб’єктів. По-друге, не секрет, що право власності у кожному випадку закономірно дає власнику практично всі можливості впливу на об’єкт власності, у нашому випадку — ЗМІ. Звідси — масовість таких явищ, як цензура, маніпуляція громадською свідомістю тощо. Зокрема сьогодні районні газети у більшості своїй часто діють вже не як ЗМІ, а як засіб централізованого розміщення інформації уряду та адміністрації Президента. От, наприклад, Кабінет міністрів використовує «районки» для розміщення, по-суті, власної реклами під рубрикою «Програма Уряду в дії». По-третє, держава як власник вже давно довела свою неспроможність виконувати функцію ефективного власника.
Всі названі обставини, очевидно, перешкоджають ЗМІ належно виконувати їхню суспільно значиму функцію та як наслідок не сприяють реалізації громадянами їхнього права на інформацію. Натомість роздержавлення ЗМІ розглядається як чи не єдиний вихід із ситуації.
Перше, на що я хотів би особливо звернути увагу — те, що станом на сьогодні ані документ, розроблений Національною спілкою журналістів України (далі — НСЖУ), ані «законопроект» — назвемо його так — Української асоціації видавців періодичної преси (далі — УАВПП) ще не є власне законопроектами, оскільки не внесені на розгляд Верховної Ради України. Цим самим я хотів би припинити численні спекуляції та звинувачення на адресу комітету з того приводу, що, мовляв, народні депутати не приділяють належної уваги проблемі та навмисне затримують розгляд законопроектів.
Що ж до реакції комітету на згадані проекти, відзначу, що народні депутати — члени Комітету з ними знайомі. Ми вже висловлювали свої попередні пропозиції щодо них розробникам. Наразі очікуємо, що проекти будуть доопрацьовані, а позиції обох авторитетних розробників погоджені між собою. У такому разі комітет готовий приступити до ретельної роботи над компромісним варіантом.
Відзначу також, що я особисто та мої колеги розглядають тематику роздержавлення ЗМІ як пріоритетну.
Перевагою законопроекту, розробленого УАВПП, є врахування у ньому безумовної специфіки друкованих ЗМІ. Маю на увазі ту обставину, що останні не можна розглядати інакше, ніж сукупність засновницьких та майнових прав. Зрозуміло, якщо газета видається, наприклад, районною державною адміністрацією і редакцією, то про жодне майно, яке б можна було приватизувати, не йдеться. У такому разі, вочевидь, необхідно говорити про перевід засновницьких прав.
Водночас аналіз проекту УАВПП дає підстави дійти висновку, що його розробники занадто «захопилися» економічною складовою роздержавлення, «забувши» при цьому про винятково важливу роль, яку відіграють ЗМІ у суспільстві.
Проектом також залишені поза увагою соціальні питання роздержавлення, які, як свідчить практика, породжують найбільше проблемних питань з боку журналістів. Досить дивно, але ці аспекти порівняно докладніше та краще врегульовані навіть чинним приватизаційним законодавством.
Зовсім невирішеним залишилося питання відповідальності за порушення вимог закону та умов роздержавлення, що фактично позбавляє державу можливості у разі потреби так би мовити «виправити» допущену у процесі роздержавлення помилку.
У випадку із законопроектом НСЖУ маємо іншу крайність — концентрацію на соціальних питаннях та повну невирішеність численних економічних, процедурних й інших питань.
Обидва законопроекти потребують ґрунтовного концептуального, змістовного та техніко-юридичного доопрацювання.
Сьогодні, мушу відзначити, висвітлення проблеми роздержавлення ЗМІ українськими медіа є далеко не адекватним гостроті та важливості проблеми. Ми відчуваємо брак об’єктивного висвітлення стану вітчизняного медіапростору та сутності існуючої політичної та фахової дискусії навколо проблеми роздержавлення.
Разом з тим, переважна більшість відповідних інформаційних матеріалів носять відверто тенденційний та гостронегативний характер по відношенню до самої ідеї роздержавлення. Та це й зрозуміло, адже у подібній суспільній «дискусії» беруть участь, переважно, потенційні «об’єкти» роздержавлення — державні та комунальні ЗМІ.
Вісім відсотків «зайвих» журналістів?
Ігор ЗАСЄДА, голова Київської організації НСЖУ, секретар НСЖУ
Чому вісім? Саме такий сегмент в інформаційному полі України належить районній і міськрайонній пресі — тобто державним і комунальним ЗМІ. У будь-якому разі, таку цифру навів Держкомітет з радіо і ТБ України. Добре це чи погано — не мені судити, оскільки визначити цінність того чи іншого видання може лише неупереджений аналіз, що не є темою нашого обговорення.
Роздержавлення (ну й слівце придумали!) місцевої преси ніколи раніше не було темою №1 у нашій молодій державі, яка все ще будує фундаменти демократії, отже, й свободи слова. Про те, що ЗМІ та журналісти мають бути вільними й незалежними, ми здогадувалися задовго до 1991 року, оскільки працювали в ЗМІ, якими цілком і беззастережно керувала й які контролювала Компартія — незалежно від того, були газети органами КПУ, ЛКСМУ, профспілок чи навіть СПУ. І лише значно пізніше ми, журналісти, котрі практично забезпечили перехід від соціалізму до капіталізму, зрозуміли: музику замовляють не переможці.
Погодьтеся, що з кожним роком наша роз’єднаність стає дедалі помітнішою не лише в чисто фінансовому плані, а й, на моє найглибше розчарування, у підходах до глобальних проблем будівництва нової держави: в економіці, культурі, визначенні національних пріоритетів і, природно, ролі ЗМІ.
Ніхто не стане заперечувати: ЗМІ — не лише хороший бізнес, а й, як казав класик, прекрасний — і все ще незамінний — «колективний організатор». Саме останнє, я переконаний, і стало першопричиною виникнення «проблеми роздержавлення», з одного боку, і активної протидії, з іншого.
На тринадцятому році незалежності ми не настільки наївні, щоб, по-перше, не розгледіти бажання позбутися нехай і слабеньких, але конкурентів, а по-друге, зберегти за владою можливість прямо впливати на електорат, як нині модно обзивати пересічних громадян.
Тому що «незалежні ЗМІ» так чи інакше перебувають в прямій залежності від політичних переконань чи пріоритетів хазяїв цих видань. І якщо районки обвинувачують у тому, що вони сліпо слідують «темникам», що розсилаються зверху (хоча це далеко не завжди так!), то ці самі претензії сповна можна пред’явити БУДЬ-ЯКІЙ розкрученій «незалежній» газеті — від «Комсомольской правды» і «Київських відомостей» до «Сегодня» і «Дня».
Розбіжність може бути лише в політичних переконаннях і пріоритетах власників видань. А тому стверджувати, що в нас є незалежні журналісти, спроможні підніматися «над сутичкою», зарано, це все ще швидше віддалене, ніж близьке майбутнє. Відразу обмовлюся: йдеться не про продажність журналістів, про що так люблять розмірковувати «істинні» цінителі свободи, а про жорстокий нинішній час...
Виникнення проектів на кшталт роздержавлення закономірно. Таке зазвичай трапляється на переломних етапах історії, коли, скажімо, проводиться конституційна реформа чи мають бути вибори президента. До речі, переконаний: можливість більш активного та цілеспрямованого укорінення (я б сказав — вторгнення) в інформаційний простір районних ЗМІ (а він, до речі, покриває ВСЮ Україну) автори першого проекту закону про роздержавлення — Українська асоціація видавців періодичної преси — не могли не передбачити у випадку позитивного рішення ВР. Якби закон з’явився у такому вигляді, практично дві третини райгазет зникли б самі по собі, збільшивши кількість безробітних у країні, а ще одна третина — менш самостійних у фінансовому плані — знайшли б нових хазяїв, та не свободу.
Тому давайте не обманюватимемо самих себе, стверджуючи, що немає більшого лиха для свободи слова в Україні, ніж державні чи комунальні ЗМІ. Дивно, що в усьому цьому галасі — інакше важко охарактеризувати розпал пристрастей — крайнім виявилася... Національна спілка журналістів України, практично єдина громадська організація, яка РЕГУЛЯРНО відстежує питання захисту прав журналістів і випадки порушення законів, що визначають відносини влади та ЗМІ.
Саме НСЖУ виступила з категоричною вимогою оголосити мораторій на будь-який проект закону про роздержавлення районних ЗМІ, підготовлений без участі представників спілки. Однак коли, як кажуть, процес пішов, став необоротним, керівництво НСЖУ в нагальному порядку підготувало свій проект, у якому взяло під захист колективи районних ЗМІ. Тобто ВИКОНАЛО свій обов’язок перед членами спілки.
Інше питання, що в документі були закладені практично нездійсненні за умов нині чинної влади положення. Влада, що безсоромно душить ЗМІ податками, позбавляє пресу останніх пільг, чим істотно підриває фінансову основу існування більшості газет, природно, ніколи не допустить прийняття закону, в якому містилися б навіть натяки на соціальну підтримку районних журналістів.
Через це Київська спілка журналістів виступила проти БУДЬ-ЯКОГО проекту про роздержавлення ЗМІ принаймні до кінця 2004 року і наполягла на необхідності проведення моніторингу газет. І лише після зміни існуючих підходів до вирішення проблем свободи ЗМІ в нашій країні можна буде говорити про зміну статусу районних газет.
Що ж до мого бачення вирішення цієї злободенної проблеми, то його уявляю так. Стурбоване несвободою місцевої преси (у демократичному значенні поняття «свобода»), держава ОКРЕМИМ РЯДКОМ У БЮДЖЕТІ визначає на два-три роки пряме фінансування газет. Протягом цього часу колективи газет мають стати на ноги або зійти з арени, але саме за таких умов можна було б говорити про становлення ВІЛЬНОЇ ПРЕСИ. Преси, яка працювала б на утвердження державних пріоритетів, була б українською, патріотичною і служила б лише державі та її громадянам. Тобто стала б справді вільною!
Ви засміялися? От і я вимушений глузувати з власних думок. Ось через це й не вірю в РЕАЛЬНІСТЬ добрих намірів творців і проекту закону, підготовленого НСЖУ.
Ситуація проясниться в квітні
Сергій ГУЗЬ, голова Об’єднання незалежних медіа-профсоюзів України
Нинішнього року приватизація ЗМІ неможлива. Виконавча влада і «більшість» із законодавчої влади, так само як і опозиція, не підуть на глобальний перерозподіл інформаційних ресурсів, які сформувалися перед виборами. Не готові до такого кроку й редакції, що звикли працювати за рахунок бюджетних дотацій, а не за умов жорсткої, іноді жорстокої, ринкової конкуренції. Суспільство ж наразі ніяк не реагує на подібну ініціативу.
Під час громадського обговорення проекту закону про роздержавлення преси чітко виділилися інтереси, що не збігалися, приватних власників ЗМІ, головних редакторів комунальних і державних видань, журналістів.
Для власників приватних ЗМІ приватизація — це можливість структурно оформити конкурентне середовище, коли всі діятимуть за однаковими правилами, без пільг і привілеїв. Що дуже важливо для нормального функціонування ринку друкованої преси. Можливо, що великі власники, із великим фінансовим резервом, приміряються до поглинання більш слабких конкурентів із держсектора.
Становище головних редакторів газет, які хочуть приватизувати, найгірше. Особливо для головредів районок. Більшість таких видань безнадійно збиткові. Власних ресурсів для перетворення цих газет на прибутковий бізнес немає, як немає і сприятливих економічних умов. Ринок преси в сільській місцевості відсутній через розвал системи розповсюдження, монополії «Укрпошти» і крайньої бідності сільського населення. Прихід власників із боку означає неминучу зміну керівництва газет або нав’язування умов гри. Тут уже явно буде не до редакційної самостійності. Така сама сумна доля чекає і на журналістів районок. Багато хто з них просто опиниться на вулиці.
Редакторам комунальних газет у великих містах буде дещо легше, якщо вдасться відстояти право безплатної передачі трудовим колективам власності своїх видань. Саме цю позицію підтримують Незалежні медіа-профспілки України і Національна спілка журналістів України. Такий хід формально захищає й інтереси журналістів, які автоматично стають власниками своїх газет.
Цей крок був би ефективніший, якби не спізнився на 12 років. По-перше, у більшості регіонів сформувалися потужні видавничі групи, які належать приватному капіталу. Конкурувати з ними буде нелегко. Щоб вижити після приватизації, потрібно буде залучити чимало вільних грошових ресурсів, яких сьогодні комунальні ЗМІ не мають. Отже, доведеться вибивати під приватизацію пільгові кредити чи податкові канікули. Та хто дасть безвідсоткові кредити: держава, комерційні банки чи іноземні донори? Гарантій повернення таких кредитів небагато, оскільки нинішній план приватизації преси не передбачає передачу редакціям друкарських потужностей.
Неповернення кредитів призведе до неминучої втрати власності. Безвідсоткові кредити — серйозна загроза корупції. Ніщо не заважає отримати під газету пільговий кредит, вивести кошти в приватне користування і кинути видання напризволяще. Ті самі кредити можуть бути використані і для тіньової приватизації преси, чого допустити не можна.
Проти деяких пільг можуть виступити нинішні приватні власники комерційних видань. Адже сенс приватизації преси в тому й полягав, щоб вирівняти ринкові умови, в яких працює преса.
Єдності в журналістському середовищі щодо приватизації немає, хоча всі згодні, що проводити її потрібно як в інтересах самої преси, так і в інтересах суспільства. Вирішальною умовою підтримки такої приватизації, можливо, буде гарантія збереження робочих місць, збереження існуючих соціальних пільг, захищеність від необгрунтованих масових звільнень. На випадок неминучого банкрутства газет потрібно передбачити можливість фахового працевлаштування (створення спеціальної біржі праці для журналістів), курсів підвищення кваліфікації, компенсаційних виплат.
З урахуванням поточних політичних процесів в Україні час для приватизації преси — дуже непідходящий. Головні події — вибори президента та конституційної реформи. Сьогодні комунальна й державна преса контролюються та управляються відповідними органами влади. Для політиків комунальна й державна преса все ще залишаються інструментом для промивання мізків. Що підтверджує кампанія минулого року з підтримки конституційної реформи. Особливо організація всенародного обговорення президентського проекту реформи.
Дива не буде, й нинішня влада всіх рівнів нізащо не випустить такий ресурс напередодні президентських виборів. Свідчення цьому — риторика влади, що посилилася, про захист інформаційного простору України та необхідність зберегти державний контроль над пресою і телебаченням. Парадоксально, але й опозиція не виявила уваги до приватизації. Пояснення, що довелося чути, пов’язане вже з майбутніми парламентськими виборами 2006 року.
В інтересах суспільства — змінити правила гри на медіа-ринку таким чином, щоб у результаті отримати конкурентні джерела інформації, яким можна довіряти. Досягти цього можна різними способами. Приміром, використати досвід роздержавлення преси в Східній Німеччині. Головне, щоб у результаті ринок преси не опинився в руках кількох приватних власників чи політичних монополістів.
Для дотримання суспільних інтересів під час приватизації — особливо для захисту від нечесної конкуренції та створення монополій — треба створити комісію, яка стежила б за прозорістю всіх угод. В ідеалі необхідно виробити такі умови, за яких більшість редакцій перейдуть у власність уже працюючих журналістських колективів.
Паралельно потрібно буде значно спростити систему оподаткування друкованих видань і значно зменшити відрахування з фонду заробітної плати журналістів. Тільки легалізувавши економічні відносини на ринку ЗМІ, можна розраховувати на якісну зміну змісту газет — викорінення політичної цензури та самоцензури. Необхідно зробити все можливе, щоб виключити економічний тиск на пресу й гарантувати свободу слова та інформації.
Приватизацію преси можна збалансувати, створивши дві загальнонаціональні телекомпанії, одна з яких об’єднувала б усі регіональні телестанції в єдину структуру, а інша — мала б загальнонаціональний характер, приміром, трансформувавши для цього Національну телекомпанію України.
Створення двох потужних телекомпаній може компенсувати всі потенційні загрози інтересам суспільства, що існують для друкованої преси за умов ринкової конкуренції. Одночасно гарантувався б захист від горезвісної «зовнішньої загрози». Головне ж завдання громадського телебачення — збалансована подача всіх наявних точок зору на політичні, економічні та інші процеси в країні. Це обмежить надмірне втручання політиків у діяльність приватних телекомпаній.
Управляти обома телекомпаніями мають громадські ради, які представляли б політичні та громадські організації, профспілки. Громадські ради регіональних телестанцій мають формуватися на відповідному регіональному рівні. Важливо виокремити функції з управління телекомпаніями як підприємствами від контролю за змістом програм.
Вже в квітні нинішнього року більшість організацій журналістів і видавців візьмуть участь у всеукраїнській конференції з реформи засобів масової інформації. За організацію конференції взялися Національна спілка журналістів України та Об’єднання незалежних медіа-профспілок України за підтримки Міжнародної федерації журналістів. Можливо, після узгодження всіх інтересів усередині галузі вдасться вивести приватизацію преси зі стадії проектування в стадію реалізації.