У філософії права існує концепція, що «особа» і буття суспільства визначаються прийнятою в цьому суспільстві моделлю правосвідомості.
Є правосвідомість переконання, властива суспільствам розвинених країн, де для більшості громадян порушення закону суперечить життєвим переконанням. Люди дотримуються законів самі і вимагають їхнього дотримання іншими тому, що щиро не уявляють — як можна жити інакше? Правосвідомість переконання йде своїм корінням в релігійну мораль. Нехай дехто і вважає, що релігія як чинник громадського життя відійшла на другий план, але саме вона стала фундаментом суспільно-етичних світоглядів усіх успішних демократій.
Є правосвідомість заохочення. Вона є продовженням правосвідомості переконання: далекоглядніші й розумніші члени суспільства розуміють, що для загального блага варто не карати менш свідомих співгромадян за погане, а заохочувати до хорошого. Приклад — американська система автострахування: якщо водій протягом певного часу не порушує правил, знижується розмір його страхового внеску.
Але є й правосвідомість страху. Людина до певного часу не порушує закон лише тому, що усвідомлює — тяжкість покарання буде більшою, аніж вигода від порушення. Це найпримітивніша форма правосвідомості, те ж саме що й умовний рефлекс — не роби цього, бо вдарить струмом. Носій такої правосвідомості одночасно боягузливий і хитрий: з одного боку — боїться ризику, з іншого — шукає лазівки «в обхід закону» і при цьому намагається не попастися.
На українській території релігійну мораль викоренили разом із її носіями багато поколінь тому. Через це наше суспільство в масі своїй не може мати правосвідомості переконання. Правосвідомість заохочення теж не має шансів прижитися: заохочувати немає чим і немає кому. А суспільний устрій за відсутності моралі є благодатним грунтом для самозародження правосвідомості страху.
Але найцікавіше — українське законодавство побудовано так, що одній лише державній машині абсолютно немає чого боятися. І це призвело до цілком однозначних соціальних наслідків. Виник такий собі «бермудський трикутник» влади, що притягує тих, хто жадає безконтрольності. Така влада завжди діятиме за схемою посилення страху, покірності, безвиході за межами цього «трикутника». І поки держапарат (районний і найвищий, виборний і призначуваний) фактично безконтрольний, а іншим суспільством управляє правосвідомість страху — Україна здатна будувати лише концтабори: політичні, економічні, інформаційні. Ця країна не вміє бути влаштованою інакше.
Сумніваєтеся? Зверніться до чинного законодавства про держслужбу. Яку відповідальність державних службовців воно встановлює за порушення прав і свобод громадян? Суворість санкцій вражає — попередження про неповну службову відповідність і — жах! — затримання до одного року в присвоєнні чергового рангу чи в призначенні на вищу посаду.
Звісно, надія є. Йдеться про ст. 56 Конституції: кожний має право на відшкодування за рахунок держави матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів влади. Але навіть найдосвідченіші юристи не пригадають випадків відшкодування громадянам таких збитків із бюджету. А позов до держави, стверджують вони, українські суди (перебуваючи в шорах неупередженості) можуть просто не прийняти.
Також має місце хибне уявлення, що безконтрольність держапарату веде родовід від радянських законів. У зв’язку з останніми подіями багато говорять про «недоторканність», наприклад, слідчих органів. Мало хто згадує, що закони, на підставі яких вони недоторканні, приймаються і сьогодні. Прочитайте «Закон про статус судів» — це кінець 1992 року, не 1937-го (останні правки внесли в липні 2000-го)! Тож справа не в радянськості законів. Розруха не в законодавстві, а в головах.
І не лише поточне законодавство — деякі статті Основного Закону внутрішньо суперечливі. Конституція, наприклад, гарантує право на свободу думок і слова; на збирання, збереження і поширення інформації яким завгодно способом (ст.34). Повідомляючи відразу, що ці права можуть обмежуватися в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності тощо. Цим чудовим за конкретикою формулюванням можна обгрунтувати порушення прав людини. Не кажучи вже про те, що ці самі права можуть бути в Україні обмежені «в інтересах... громадського порядку», зокрема, в інтересах дотримання нормального режиму роботи органів державної влади (як добре вони подбали про свій спокій).
Чому ж влада, декларуючи в угоду світовим віянням прогресивні принципи, відразу зводить їх нанівець пихатими застереженнями й шаманськими заклинаннями про національну безпеку? З чим і чому вона в такий спосіб бореться, ця влада? Згадаймо про те важливе, що не увійшло навіть у біблійні «Десять заповідей» (і, відповідно, Кримінальний кодекс).
У західній правовій системі існує поняття privacy. Переклад максимально близький — «недоторканність приватного життя». Західні правові системи розглядають кілька видів privacy.
Особиста, фізична недоторканність — до вас не може торкатися ніхто (якщо ви самі не порушуєте чиюсь особисту недоторканність) без вашої на те прямої вказівки.
Територіальне privacy: ніхто не може без рішення суду ввійти до вас у квартиру, не отримавши вашої згоди. На Заході це поширюється навіть на територію, де людина працює, — наприклад, у вигляді заборони на робочих місцях камер спостереження.
Рrivacy комунікацій: поштової, телеграфної та ін. кореспонденцій, включаючи і захист каналів зв’язку. Ніхто не має права прослуховувати телефонні переговори і ставити диктофони під диванами без рішення суду або без згоди тих, кого слухають.
Є, нарешті, інформаційне privacy: захист даних про приватне життя людини і її право знати, хто ними володіє і з якою метою використовує.
Деякі аспекти privacy згадано й у нашому законодавстві (наприклад, конституційна заборона на перлюстрацію кореспонденції). Але навіть ці «уламки» privacy постійно порушуються. Не дивно: більшість прав і свобод особи в українській правовій системі — лише декларації. Приклад — Закон «Про інформацію». Ст. 23 розповідає про недоторканність персональних даних. Але в жодному законі України немає описання механізмів притягнення до відповідальності таких порушників. Зате часто зустрічається слово «забороняється» — воно немов стоїть на варті постраждалого, але на ділі нікому нічим не загрожує.
При цьому держава протидіє навіть зачаткам упровадження поняття privacy у суспільну свідомість, активно втручаючись у приватне життя і роблячи це втручання звичним. Тому, коли ми одержуємо розкриті листи, уже не виникає бажання з’ясовувати: хто, навіщо? Змирилися.
До речі, коли в Росії держава почала впроваджувати «засоби оперативно-пошукових заходів» (ЗОПЗ) — або «прослуховку» — у мережах зв’язку, це породило хоч якийсь скандал у світі реальному і широке обговорення в Інтернеті. Але в Україні, мабуть, ніхто не обуриться, навіть якщо знатиме про «прослуховку» напевно.
Хоча нема сенсу заперечувати проти МОЖЛИВОСТІ прослуховування. І якщо хтось скаже, що в цивілізованих країнах «прослуховки» немає — не вірте. «Слухають» своїх громадян і США, і демократичні європейські країни. Але «слухають» винятково злочинців і із санкції суду, а не всіх підряд і коли заманеться.
Але український проект Закону «Про телекомунікації» (надійшов у ВР 24 жовтня 2000 року) порядку встановлення і використання ЗОПЗ не описує. Встановити — і край. За рахунок операторів зв’язку і провайдерів (у цивілізованих країнах таку апаратуру встановлюють за кошт держави). А потім можна зажадати від оператора надати черговому майору робоче місце біля «пристрою» і можливість безконтрольно «моніторити»... Оператор не відмовиться — із зрозумілих причин.
А якщо потім у клієнтів оператора — крупних фірм — почне регулярно відбуватися витікання комерційних таємниць? Серйозні фірми дошукаються суті і подадуть до суду. Оператора можуть позбавити ліцензії. Але навіть якщо ліцензію залишать, скандал вийде гучний, клієнти підуть геть. Це лише одна патова ситуація, а скільки ще «мін» закладено в цьому законопроекті? Замість того, щоб шукати кишеньковий диктофон під конкретною канапою, влада будує великий диктофон — розміром на всю країну.
Взагалі держави, котрі не мають ніякої правосвідомості, поняття інформаційної безпеки трактують цілком точно. Як? Глянемо на Інтернет, адже буденні чудасії української пошти чи телефонії приїлися, а процес докладання державою свого підходу до чогось свіжого відбувається в нас на очах. Метод простий: «Якщо в руці молоток, усе навколо сприймається як цвях».
То чи битимуть: хто, кого, навіщо? Передбачити неважко. Інтернет несе в собі елементи і ЗМІ, і засоби передачі даних, і засоби зв’язку... А наша влада досконало засвоїла чудовий інструмент впливу на життя країни, іменований «реєстрація» (у витонченому варіанті — «ліцензування». Так, необхідно регулювати питання, пов’язані з обмеженим ресурсом: приклад — радіочастоти. А якщо не йдеться про обмежений ресурс?)
У багатьох країнах суб’єкти ринку реєструються — магазин, лікарня чи телеканал отримує статус юридичної особи. Але наша держава пішла далі. Будь-який ЗМІ реєструється ще раз — як суб’єкт інформаційної діяльності, а потім йде отримання ліцензії (не однієї). З операторами зв’язку та ж історія.
Наївним західникам не зрозуміти, що каскад реєстрацій по-українськи — спосіб налякати, відібрати якомога більше живих грошей, давши в обмін нічого не вартий папірець (потім він перетвориться на інструмент шантажу, який, якщо «не так поводитимуться» — можна вилучити). І все це до того, як підприємство встигло хоч щось зробити з того, що підлягає реєстрації. Але ж на Заході навіть ліцензування — це відомі умови, яким підприємство, займаючись своєю діяльністю, має відповідати. І тільки якщо в процесі роботи умови будуть порушені, настане відповідальність. Різниця очевидна: у західному варіанті ліцензії як такої немає — отже, її не можна забрати. І прозорі правила гри — а не примхи реєструюючих держорганів — визначають розвиток ринку.
То що ж Інтернет в Україні? Варто було ринку, котрий «підняли» комерційні провайдери, набути реальних обрисів, держава почала шукати Інтернет, щоб зареєструвати його як суб’єкт підприємницької діяльності. Не розуміючи, що Інтернет як щось відчутне — мережа передачі даних, як щось невловиме — технологія. Тому тоді держава Інтернет не знайшла — він сховався в каналі... Надворі стояв 1997 рік. У той момент ситуацію врятувало те, що реєстрацією засобів зв’язку займалося одне відомство (Мінзв’язку), ЗМІ — інше (Мінінформації), а Інтернет у розумінні держави був лише один. І поки у високих кабінетах йшла підкилимова боротьба за право тримати руків’я молотка, обидва відомства реорганізували, і їм стало не до того.
Пізніше стало зрозуміло, що Інтернет ділиться на сегменти, а сегменти знаходять за т.зв. доменами. Нарешті визначилося те, що можна реєструвати (щоправда, домени давно реєструються без участі держави). Також Інтернет хороший своїм застосуванням у різноманітних галузях людської діяльності: поштове листування, веб-сторінки, IP-телефонія, системи електронної комерції — все це може бути піддане обов’язковій держреєстрації.
Напрошується висновок: чим більше реєстрацій потребує діяльність, тим незрозумілішою й небезпечнішою для держави вона є. І стійку першість за кількістю необхідних реєстрацій тримають не галузі по виробництву зброї чи виготовлення медпрепаратів, а... ЗМІ та зв’язок. Але український сегмент Інтернету має шанс стати лідером цих сумних перегонів.
До речі, два молотки уже фактично розподілено. Реєстрація доменних імен дісталася Департаменту спеціальних телекомунікаційних систем і захисту інформації СБУ України. Реєстрація провайдерів як «операторів Інтернету» — Держкомзв’язку (відповідно до законопроекту «Про телекомунікацію», якщо його приймуть у сьогоднішньому вигляді).
А повний тріумф держави настане тоді, коли вона — цілком конституційно — оголосить обов’язкову реєстрацію всіх користувачів Інтернету. Освячену «моніторингом». Чому ні? Прочитайте один із недавніх прес-релізів СБУ, котрий апелює до європейського законодавства. Адже воно вимагає запровадження моніторингу телекомунікаційних мереж у всіх країнах — членах ЄС, а Україна прагне в Європу! Тільки чомусь не повідомили, що при цьому європейське законодавство, на відміну від нашого, чітко захищає права громадян від наслідків незаконних дій держави.
Так, в Україні можливе впровадження європейських норм. Але держава готова впроваджувати лише те, що зміцнює її безконтрольність і збільшує правосвідомість страху серед громадян. Вона навіть Інтернет здатна перетворити на чергове знаряддя наступу на privacy. І цей підхід поки неможливо зупинити.