Про політичне й економічне підгрунтя міжнародного скандалу, пов’язаного з островом Коса Тузла, сказано чимало. Та цей клаптик землі, крім іншого, стимулював громадськість перейнятися запитанням: чи достатня військова міць держави, щоб захистити її суверенність і недоторканність кордонів.
Українські військові звикли боротися з евентуальним противником. А про можливість конфліктної ситуації з такими силами, як Росія і НАТО, між якими в буферній зоні поки що залишається Україна, не думали зовсім. Однак Тузла багатьох пробудила від сплячки...
Тузлинський вузол. Пробудження
Чи можна говорити про силове протистояння і силове вирішення проблеми, якщо будівництво все-таки продовжать? Фактично силова контрстратегія України базується поки що на діях прикордонників, які встановили пороми як перепони будівництву. Якщо їх буде знесено, прикордонний потенціал протидії реалізовуватиметься у вигляді витіснення будівельників поліцейськими методами — щитами та кийками. Перша сутичка відразу викличе наплив кубанського козацтва. Перша кров (навіть провокаційна) створить реальну основу для силового витка ескалації. Що тоді? Поки високі військові чини уникають розмов про цю ситуацію, варто навести один витяг із заяви півторарічної давності першого заступника начальника Генерального штабу ЗСУ Миколи Пальчука, коли він відповідав на запитання про дії на випадок можливої агресії проти України: «Що ж до Росії та Білорусі, то я навіть гіпотетично не можу уявити проблем такого масштабу між нашими державами, для вирішення яких знадобляться саме силові дії. Водночас я переконаний, що Збройні сили України вже після 2005 р., не кажучи про їхні можливості по завершенні реформ, могтимуть протистояти певний час навіть переважаючому противнику — поки наші політики та міжнародне співтовариство шукатимуть політичних шляхів виходу з кризи. А в новому проекті Військової доктрини записано, що Україна, у разі збройної агресії, користуючись правом на індивідуальну та колективну оборону, не виключає можливості отримання військової допомоги від інших держав і залишає за собою право вступити в союз із якоюсь державою або групою держав. Переконаний, за будь-яких умов Україна знайде союзників».
Сьогодні ж люди на Банковій не просто обурені заявою російського прем’єра Михайла Касьянова про необхідність «прибрати» прикордонників із Тузли, а й переконані, що Україна всіма можливими способами повинна відстоювати своє право на цей клаптик землі. Якщо всіма можливими, то отже, й військовим теж. Безумовно, військова міць у країни ще є. Хоча російські ЗМІ уїдливо зауважили, що польоти української бойової авіації в рамках військових навчань, які розпочалися поблизу Тузли, відбуваються вперше після скнилівської катастрофи Су-27. Є в Києва й сучасні системи ППО. Приміром, ЗРС С-300. Але вони мають характеристики радянського часу, а на планах модернізації тією ж таки Росією у будь-який момент може бути поставлено крапку.
Україна зав’язала себе на РФ у військово-технічному аспекті. А ось із союзниками, на яких натякав генерал Пальчук, наразі проблема. Особливо вражений український обиватель позицією США. Показово, що коли на одному з українських телеканалів провели інтерактивне опитування глядачів у зв’язку з загостренням ситуації навколо Тузли, то з’ясувалося, що найбільше українці розраховують на військову допомогу з боку США. Бездіяльність у конфліктній ситуації вдарить по престижу США. Втім, позиція США вже давно вимальовувалась. А той факт, що Сполучені Штати припинили програму утилізації твердого палива міжконтинентальних балістичних ракет SS-24, свідчить і про втрату інтересу до стратегічного військового потенціалу України.
Підходи до бойової підготовки в українській армії після серії катастроф майже не змінилися. У червні ц.р. заступник головкому Сухопутних військ ЗСУ — начальник Головного управління бойової підготовки генерал Дячук відверто констатував, що «моральне і фізичне старіння наявної навчально-тренувальної бази та відсутність у підрозділах і частинах тренажних засобів нового покоління об’єктивно призвели до істотного зниження якості бойової підготовки військ. Ми змушені констатувати, що, попри кількість проведених заходів, їхня якість не відповідає сучасним вимогам до підготовки з’єднань і частин». А судячи з недавньої заяви головкому ВПС генерала Скалька про ставки на тренажери, авіаційні генерали лише на 13-му році незалежності замислилися над використанням сучасних тренажерів у підготовці льотчиків. За його словами, нинішнього року «військові льотчики, які залучалися до виконання бойових завдань, налітали по 50—60 годин». Та це лише третина загальноприйнятої у світі норми. А скільки, до речі, налітали льотчики, котрих не залучали до виконання бойових завдань?
Втім, річ зовсім не в спробах зіставити військові потенціали України та Росії. Проблема в підході, який, вочевидь, ще остаточно не сформований. Є, звичайно, досвід Литви, малочисельний Департамент захисту краю якої розрахований лише на кілька годин протистояння агресії. Цього має вистачити, щоб на міжнародному рівні запобігти проблемі. Але Литва встигла вислизнути з буферної зони, сховавшись під парасольку НАТО. А контрольна робота в Тузлі свідчить, що Україну так просто не відпустять. І так просто не приймуть, зокрема й з огляду на зростання агресивності Росії. «Ми звикли розмовляти з Росією на родинно-побутовому рівні, що сформувало в Росії сприйняття України як не цілком самостійної держави. Цей стереотип треба змінити», — вважає голова Національного центру з питань євроатлантичної інтеграції Володимир Горбулін.
Гарантії та союзники
Для захисту своїх національних інтересів кожна держава використовує дипломатичний і військовий ресурс. Це аксіома. Коли Україна відмовлялася від ядерного арсеналу — третього за величиною у світі — то як якийсь компенсаційний приз отримала запевнення з боку інших ядерних держав, що у разі небезпеки вони допоможуть Україні впоратися з зовнішніми агресорами. У Тристоронній заяві від 14 січня 1994 р. як США, так і Росія підтвердили рішучість поважати незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України, а також не використовувати проти неї силу, «відповідно до принципів Заключного акта ОБСЄ». Крім того, Росія і США зобов’язалися «негайно організувати заходи з боку Ради Безпеки ООН з надання допомоги Україні як державі, яка не має ядерної зброї і є членом ДНЯЗ (Договору про нерозповсюдження ядерної зброї), на випадок, якщо Україна стане жертвою акту агресії чи об’єктом загрози агресії з використанням ядерної зброї». Проте, як з’ясовується, ККД таких обіцянок у загрозливий період може виявитися рівним нулю.
А численні нагадування міжнародному співтовариству про те, у що вірила Україна в минулому, вже давно не діють. Насправді згадані гарантії нікого ні до чого не зобов’язують. Приміром, той-таки Заключний акт ОБСЄ не передбачає жодних санкцій проти країн, котрі порушують його принципи. А у разі силового протистояння Росії й України з використанням звичайних озброєнь де-юре виникає колізія, яка не дає підстав Радбезу ООН розглядати цей конфлікт як такий, що містить загрозу використання ядерної зброї. Якщо ж Київ зможе переконати всіх, що дії Росії містять і приховану ядерну загрозу (тим паче що Білокам’яна не стрималась у своїх заявах з превентивністю й «ракетністю»), то проукраїнські рішення Радбезу ООН будуть просто заблоковані російським вето. До того ж усі «гарантійні» заяви хибують на первинну неясність щодо рівня ескалації конфлікту, після якого держава, котра дала гарантії, зможе в такий конфлікт вступити. Задовільної відповіді на це запитання немає, оскільки навіть наявний досвід надання американських військово-політичних гарантій європейським країнам НАТО, який містив у собі і ядерний елемент захисту, так і не був перевірений на практиці. Отже, Україні у разі конфлікту доведеться розраховувати на допомогу інших гарантів лише на добровільній основі.
Але, крім того, є ще один потенційний дипломатичний маневр Києва — використання можливостей програми «Партнерство заради миру». На шляху України до повноцінного членства в НАТО цю програму вже якось призабули, але вона зокрема передбачає, що «НАТО проводитиме консультації з будь-яким активним учасником «Партнерства», якщо такий партнер зіштовхнеться з прямою загрозою своїй територіальній цілісності, політичній незалежності чи безпеці». Ініціювання й проведення таких консультацій може стати для Києва ще одним елементом політики стримування. Хоча не зрозуміло, до яких дій вдасться НАТО після таких консультацій, побоювання Росії зіштовхнутися з протидією з боку країн альянсу — у тому числі й США — будуть лише на руку Києву. Звернення України — як майбутнього члена — до НАТО допомогли б швидше зрозуміти Росії, що Україна справді розраховує на отримання допомоги з боку НАТО. Тим паче що функціонуюча де-юре спільна українсько-російська стратегічна група, яку з українського боку очолює Анатолій Орел, чи то прагнучи до безмежної дружби, чи з інших причин, ніяк не знайде часу для тузлинського питання.
Уроки на завтра
Ситуація навколо Тузли вперше змусила замислитися над можливим силовим протистоянням із державою, військовий потенціал якої значно перевищує український. І вже незалежно від того, як розвиватиметься ситуація навколо цього острівця, офіційному Києву таки доведеться зробити висновки й реалізувати рішення, спрямовані на посилення національного оборонного потенціалу. Що може бути в цьому переліку?
По-перше, прискорення військової реформи. Якщо немає ресурсів на боєздатність усієї армії, то необхідно, щонайменше, забезпечити боєздатність Сил швидкого реагування та їх компонента — Сил стримування (поки що неядерних). Знайти можливість продемонструвати, як ці Сили працюють, якщо вже Міноборони визнає, що «наявність Стратегічних неядерних сил стримування, їхня боєздатність і бойові можливості — це те, про що повинен знати евентуальний противник».
По-друге, курс на мінімізацію російської військової присутності на території України. Ініціювати переговори про умови поетапного виведення російського Чорноморського флоту з території Криму. Розглянути можливість — у разі подальших недружніх дій із боку Росії — припинення роботи станцій Системи попередження про ракетний напад у Мукачевому та Севастополі, які працюють в інтересах російських ядерних сил.
По-третє, створення умов для реальної та своєчасної військової допомоги з боку країн НАТО. Для цього переглянути ідеологію спільних навчань на території України в рамках програми «Партнерство заради миру». Надалі головний акцент зробити на спільних навчаннях авіаційних компонентів армії України та країн НАТО. Зокрема заохочувати практичні заняття польських ВПС і країн НАТО з перекидання авіації НАТО на територію України під виглядом спільних навчань з проведення миротворчих операцій. Україні слід визначити перелік військових аеродромів, здатних реально прийняти та обслужити військові літаки НАТО.
По-четверте, Україні необхідно провести ревізію своєї стратегії військового імпорту. На сьогодні склалася критична залежність від єдиного постачальника — Росії — у сфері підтримки боєздатності всіх основних видів озброєнь, наявних у ЗСУ. Якщо вже навіть азіатські держави — традиційні покупці російської зброї — взяли курс на диверсифікацію джерел отримання озброєнь та військової техніки, орієнтир лише на одного партнера може стати загрозою національній безпеці.
Нарешті, по-п’яте, Україні слід серйозно подумати про поновлення статусу ядерної держави. Як про крайній варіант розвитку ситуації, коли всі міжнародні гарантії будуть девальвовані та дезавуйовані діями Росії і бездіяльністю з боку США й НАТО. Може, це нагадає союзникам про дані гарантії. При цьому наростити потенціал ракетних носіїв, збільшивши їхню дальність із 300 до 500 км, що офіційно дозволяє і Режим контролю за ракетними технологіями.
Просто треба хоч щось робити. Якщо таке розуміння прийде, то виявиться, що й Тузла була недаремно...