Віртуальність, — мабуть, головна особливість нинішньої кампанії. Чітке дотримання рекомендацій технологів уже давно стало правилом. Однак на цих виборах побажання, наскільки можна судити, перетворилися на накази, обов’язкові для виконання. Дисципліновані учасники виборчих змагань рухаються, усміхаються й навіть дихають у суворій відповідності до розроблених інструкцій. Пригладжені інтерв’ю, причесані сюжети, гумові усмішки, відпрацьовані жести, настроєні інтонації. Здобувачі змінюють зачіски, ходу, повадки, звички. Старанно коректуються переконання (якщо такі є). На озброєння беруться запозичені в опонентів гасла, які не відповідають або навіть суперечать передвиборним програмам (благо, останні мало хто читає). Відсебеньки виключаються, «імпровізи» ретельно виписані й старанно відрепетирувані.
У надмірній картинності й картонності процесу не було б нічого поганого, якби хоч щось залишилося від самих кандидатів. Обирають образи, але керують країною живі люди. А живинки на цих виборах гостро бракує.
Привнести її могли дебати. Безумовно, ніхто не очікував повторення успіху п’ятирічної давності, коли за легендарною дуеллю між Ющенком і Януковичем спостерігала мало не вся країна. Але й сьогодні телеперестрілка могла перетворитися на подію. Могла, але не перетвориться.
Обізнані люди задовго до жеребкування в ЦВК прогнозували, що політичні важкоатлети й суперважковаговики, швидше за все, відмовляться від участі в телевікторині. І не помилилися: про своє небажання виходити на студійний ринг один по одному заявили Юлія Тимошенко, Віктор Янукович, Віктор Ющенко, Володимир Литвин, Арсеній Яценюк. Пізніше представник КПУ інформував громадян про можливу відмову Петра Симоненка.
Причини, які штовхнули цих кандидатів на такий демарш, взагалі-то, зрозумілі.
По-перше, кожному ясно, що успіх у дебатах не гарантує успіху в кампанії. На загальне визнання, 2000-го, Ел Гор переграв у теледуелі Джорджа Буша, а 2005-го Герхард Шредер — Ангелу Меркель, але обом це не допомогло здобути першість у забігу.
По-друге, дебати — складна гра, багата на ризики й умовності. 1960 року Річард Ніксон видавався більш підкутим і аргументованим, але Джон Кеннеді — мав кращий вигляд. Чимало виборців потім зізнавалися, що не вибачили Ніксону неголеності, потрактованої як неповага до співвітчизників. 1994-го під час дебатів між кандидатами на посаду президента Криму Микола Багров був значно красномовнішим, аніж його опонент Юрій Мєшков. Майбутній тріумфатор не відповів на жодне гостре запитання суперника. Він просто мовчав. І мовчання Мєшкова багато хто хибно сприйняв як ознаку сили, а не як свідчення його повної некомпетентності. Той-таки Шредер, хоча і переграв Меркель, але частину свого потенційного електорату після дебатів втратив. У німецькій пресі згодом писали, що багатьох виборців дратували надмірна зарозумілість і відверте самомилування канцлера під час поєдинку, що в результаті вплинуло на їхній вибір.
Третє. Дебати — це програма, не захищена від хакерського злому. Упереджений ведучий або «зацікавлений» режисер здатні позбавити експеримент необхідної чистоти. Так, на думку деяких американських журналістів, на результат згаданої нами дуелі Ніксон — Кеннеді вплинула нечиста гра організаторів дебатів, які симпатизували останньому. Світло було виставлене так, що в гладко поголеного Ніксона прозирала «щетина». Через надмірну близькість освітлювальних приладів він рясно пітнів. Великі краплі на його лобі наводили на думку про не зовсім чисту совість. Як і «бігання очей». Що «бігали» вимушено — дуелянта не попередили, яка камера для нього «робоча», і він постійно переводив погляд з однієї на іншу...
Для будь-якої людини можна знайти небажаний ракурс, який підкреслить вади зовнішності, постави. І тоді багатьом стає байдуже, про що саме говорить цей непривабливий пан. Або пані.
Четверте. Для кандидатів, котрі всю кампанію проплавали в підігрітому басейні, дебати можуть виявитися річкою з надмірно бурхливою течією. Повністю володіти собою в нашій політиці навчилися, на жаль, одиниці. Неадекватна реакція на якесь запитання здатна за хвилину зруйнувати місяцями творений глянсовий образ. І хто потім згадає, що передуюче афронту запитання було таке ж неадекватне.
П’яте. В умовах, коли практично будь-який медіа-ресурс відкритий для дискусії (тільки плати), дебати втрачають свою сакральну значимість, якої набули пріснопам’ятного 2004-го. Навіщо грати за жорсткими і недосконалими правилами, коли є можливість вибрати собі канал, день, час, тривалість, тему обговорення і коло спілкування?
Шосте. Умови проведення дебатів робили цей захід малопривабливим для фаворитів забігу. Жереб міг звести їх із аутсайдерами, спілкування з якими нічого не додавало, а могло й забрати. (Деякі технологи переконані, що сутичка суперважковаговика з легковаговиком автоматично знижує рейтинг першого, хоч яким би переконливим видавався переможець.) Окрім того, трансляція дебатів запланована на перші два тижні січня, коли виборці явно віддадуть перевагу іншим видовищам.
Небажання потенційних президентів дебатувати, може, й не викликало б підвищеної уваги. Якби не реклама, яку свого часу забезпечили теледуелям поважні «відмовники».
Кожен із них раніше бачив у дебатах символ демократичності.
Володимир Литвин, котрий 2004-го казав про історичне значення дуелі Ющенко—Янукович. 2006-го викликав на телебій Ющенка. 2007-го вимагав обов’язкових дебатів між лідерами партій.
Юлія Тимошенко, котра з 2002-го по 2007-й регулярно й безрезультатно викликала на телеристалище то Кучму, то Медведчука, то Януковича, то… А ще 2001-го ревно домагалася ухвалення закону про обов’язкове проведення теледебатів під час передвиборної кампанії. Юлія Володимирівна називала їх сильнодіючими ліками, які зціляють несвободу. Здається, із цього приводу вона казала, що «СНІД не лікують аспірином». Всупереч її бажанню, участь у дебатах стала правом, а не обов’язком.
Віктор Янукович, котрий 2006-го мріяв про дебати з Ющенком, а 2007-го не виключав поєдинку з Тимошенко. І котрий тільки після сутички п’ятирічної давнини заслужив повне право називатися публічним політиком.
Віктор Ющенко, котрий 2004-го висловлював упевненість, що 2009-го неодмінно знову зустрінеться з Януковичем. Називав дебати правом і обов’язком кожного з кандидатів. Вважав їх мірилом свободи, тестом на профпридатність, жестом поваги до суперників.
Хотілося б додати до цього переліку ще кілька епітетів. У багатьох країнах участь у дебатах сприймають як здатність здійснити вчинок, як демонстрацію відваги, вміння зневажити страхом видатися смішним, слабким, дурним або непереконливим. Теледуель здатна стати випробуванням на щирість. Не надто красномовна Меркель наважилася на явно програшну сутичку з балакуном Шредером. Уникання боротьби могло обійтися дорожче, аніж поразка в чесному ратоборстві.
Ющенко 2004-го не побоявся піти на TV-рандеву з Януковичем, хоча до останнього моменту побоювався провокацій. А Янукович не ухилився від вербального бою з Ющенком, хоча чудово розумів, що не Цицерон, і будь-який промах може коштувати дорого. Обидва виявили гідну справжніх бійців рішучість. І ця рішучість була оцінена їхнім електоратом.
Тому що дебати — це жест поваги не тільки до суперника, а й до виборця. Таке почуття має бути вищим від розрахунку.