Відразу обмовлюся, що не розглядатиму поведінку основних політичних сил і не характеризуватиму сучасну українську політичну еліту та окремих її представників: про це було і ще буде чимало написано. Відзначу лише, що, на мій погляд, у запалі політичних ігор «усіх проти всіх» сьогодні на другий план якось відійшло обговорення справді важливих економічних проблем, які в умовах політичної нестабільності тільки загостряться.
Тому позачергові парламентські вибори 2008 року я вважаю дуже небезпечним експериментом над країною, економічні наслідки якого доведеться переборювати всьому суспільству. Основна причина такого песимізму проста: нові вибори — це чергова перемога політичної доцільності над економічною логікою, і ось чому.
По-перше, парламентські вибори 2007 року проходили на тлі достатньо сприятливої для України зовнішньої кон’юнктури і досить динамічного економічного зростання (хоча і за зростаючих темпів інфляції), причому така динаміка багато в чому зберігалася й у першій половині 2008 року. Саме тоді багато експертів (і я в тому числі) говорили про те, що українська економіка стає менш сприйнятливою до політичних шоків. Вибори 2008 року оголошено в період глобальної міжнародної фінансової кризи, що неминуче призводить до економічної рецесії. Сьогодні ніхто не може з упевненістю сказати, наскільки довго триватиме криза і якою буде її глибина.
Але сьогодні очевидно, що Україну вже накрила перша хвиля кризи — різко дорожчають зовнішні фінансові ресурси, іноземні інвестори змінюють свої стратегії і не поспішають «вкладатися» в економіки з високими ризиками. Цілу низку проектів в Україні іноземні інвестори згортають. Український фондовий ринок, м’яко кажучи, «просів», причому якщо квітневе й червневе падіння ПФТС ще можна якось розглядати як окремі епізоди, то останнім часом припинення торгів стали сумною практикою.
Насувається друга хвиля — світова рецесія, що означає зниження зовнішнього попиту на український (і не тільки) експорт, а отже, й різке посилення конкуренції на світових ринках за платоспроможного споживача. Додамо сюди і наші традиційні хронічні проблеми, які мають тенденцію до загострення.
Як же ефективно реагувати на раптові, не дай боже, шоки, коли уряд у статусі в.о., президент за визначенням не має інструментів економічної політики, а парламентарі на виборах? І легітимним залишається тільки Нацбанк.
Висновок: множимо економічну невизначеність на політичну й отримуємо...
По-друге, у країні з 2004 року практично не проводиться структурних та інституціональних реформ. Україна фактично п’ятий рік демонструє своєрідний феномен — «зростання без реформ», причому перелік цих реформ відомий. Я переконаний у тому, що потенціал такого «безреформного зростання» практично вичерпаний. Тому, навіть розвиваючись економічно, країна накопичує відставання. Ми відстаємо від того рівня, який могли б мати, провівши реформи. Ми відстаємо від інших країн, програючи їм як конкурентам. При цьому аргументи на кшталт «Вони такі розумні й розвинені, чому ж тоді в них криза?» навіть не варто розглядати.
Зрозуміло, що Україна як мала відкрита економіка не може «переломити» світові економічні тенденції. Але я впевнений, що реально реформована економіка має більше можливостей для бодай часткової компенсації негативних зовнішніх ефектів і для посткризового відновлення. Але коли вибори йдуть за виборами, то які вже тут реформи та стратегічні напрацювання.
По-третє, нереформована система потребує дедалі більше й більше грошей на підтримання свого функціонування. Класичний приклад — система соціального забезпечення. Бюджетні витрати зростають, а принципи залишаються незмінними. Якість послуг — відповідна. І чим далі відкладати зміни, тим дорожче вони коштуватимуть.
У цьому зв’язку згадаємо про стан української інфраструктури. Ця галузь є чудовим прикладом того, що «стрибки» й «ривки» не можуть замінити послідовної цілеспрямованої діяльності. До речі, політична нестабільність особливо небезпечна, коли йдеться про залучення приватних інвестицій для фінансування довгострокових інфраструктурних проектів (це я про Євро-2012 згадав), про розвиток цивілізованого державно-приватного партнерства.
По-четверте, Україна є частиною глобалізованого світу, проте постійна політична невизначеність не дає нам можливості запропонувати нашим партнерам щось окрім гарних слів, а декого з них просто-таки провокує на спроби прямо вплинути на нас економічно і політично.
До речі, газова тема як інструмент передвиборної боротьби, коли тривають переговори про нові ціни на газ і принципи співробітництва в газовій сфері з Росією на тлі світової кризи, — це не просто небезпечно.
По-п’яте, чергові позачергові вибори в наших умовах — це доведення персоніфікації (персоналізації) політики до краю. В таких умовах неможливо конструктивно говорити про проблеми, оскільки проблемні оцінки відразу прив’язуються до персоналій за принципом «ти за кого, ти проти кого». Але суспільству сьогодні, за великим рахунком, потрібна персоналізація курсу.
У цьому зв’язку також зазначимо, що позачергові вибори сьогодні — це об’єктивно ще один крок у напрямі зниження довіри громадян до влади як до інституту, економічних агентів — до встановлюваних державою правил тощо. А без такої довіри неможливо консолідувати суспільство в позитивному значенні цього слова і проводити, зокрема, й непопулярні реформи. Адже саме довіра, як переконливо довів Френсіс Фукуяма, є в остаточному підсумку шляхом до процвітання.
І ще один момент, що також пов’язаний із довірою. Довірою і повагою користується тільки сильна держава, тобто така, яка у своїй діяльності послідовно реалізує і захищає суспільні інтереси, причому ця лінія не змінюється у зв’язку зі зміною імен парламентарів або членів Кабінету міністрів.
А тепер про більш приземлені речі.
По-шосте, боюся, що жертвою виборів стане державний бюджет на 2009 рік. Хотілося б помилитися, але все йде до того, що своєчасно ухвалити бюджет-2009 не вдасться. І це може бути на краще в тому сенсі, що ухвалення бюджету в період перед-
виборної кампанії, безперечно, позначиться на його якості. З іншого боку, відсутність добре продуманого бюджету-2009 — не кращий економічний сигнал економічним агентам усередині країни і за її межами в умовах економічної та політичної невизначеності.
По-сьоме, вибори в Україні — це великі гроші, передусім готівка. Ризикну припустити, що на тлі скорочення ліквідних коштів в економіці суми будуть такими, що в разі «зал-
пового» викиду вони зможуть посилити коливання цін і валютного курсу. Але це тема окремого дослідження.
По-восьме, економічна та політична невизначеність — надзвичайно благодатний час для спекулянтів (у тому числі й на валютному ринку). Саме в таких умовах можливі активізація рейдерських атак та різного роду сумнівні оборудки. До речі, потім на вибори можна буде списати чимало помилок та економічних проблем, що знижує відповідальність політичних діячів і сил.
І насамкінець іще один
момент. Якщо відійти від особистих симпатій і антипатій, то як в умовах постійної політичної непевності почувається прем’єр-міністр, навіть якщо вона щиро хоче проводити реформи? Уряд працює рік, а то й менше, а умови об’єктивно сприяють популізму. Наявні закони потребують збільшення бюджетного фінансування численних соціальних та інших програм, хоча економічна логіка сьогодні потребує іншого. Тому прем’єр-міністр завжди залишається заручником нереформованої економіки та політичної невизначеності. І ще одне питання, а якщо реформи реально почнуться, то чи можемо очікувати їхнього продовження?
Мій висновок не оригінальний і традиційно романтичний — численні зовнішні і внутрішні виклики сьогодні вимагають консолідації зусиль політиків, а не посилення політичної невизначеності. І саме ті політики, які зможуть забезпечити таку консолідацію, посядуть гідне місце в історії України. Тому ще раз скажу, що вважаю позачергові вибори в Україні небезпечним економічним експериментом.